НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Російська імперія в першій половині XIX ст.

Внутрішньополітичне становище Росії

Основними тенденціями державного життя Російської імперії наприкінці XVIII — на початку XIX ст. були зовнішня експансія та зміцнення самодержавства і кріпосництва. Це суперечило загальним процесам демократизації та лібералізації суспільного життя, які становили сутність європейського Просвітительства. Імператор Олександр І (1801-1825 pp.) на початку свого правління переймався західноєвропейськими ідеями і частково під впливом своїх радників, з-поміж яких були й українці (В. Кочубей, М. Сперанський, В. Каразін), здійснив низку ліберальних реформ. Указ про вільних хліборобів (1803 р.) дозволяв поміщикам розкріпачувати селян. Було відкрито Харківський і Петербурзький університети. За дорученням царя М. Сперанський 1809 р. розробив «План державних перетворень», який передбачав поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, вибори представницьких органів різних рівнів на чолі з Державною думою — вищим законодавчим органом. Реалізація цього проекту сприяла б перетворенню самодержавної Росії у конституційну монархію. Одначе ці плани викликали різку критику вищої імперської бюрократії та дворянства, які не бажали будь-яких змін, що могли б послабити їхнє привілейоване становище в суспільстві. Та й сам імператор, відчувши принади самодержавного правління, невдовзі відмовився від своїх планів. Було створено лише законодорадчу Державну раду при імператорові, рішення якої мали рекомендаційний характер, та замінено колегії на міністерства. Після завершення франко-російської війни 1812 р. Олександр І утвердився в думці, що саме ідея самодержавства об'єднала народ для боротьби проти французів, і почав орієнтуватися на консервативні сили. Останнє десятиліття його правління називали добою аракчеєвщини за ім'ям довіреної особи імператора О. Аракчеева. Це був час бюрократизації всіх сфер життя, звільнення прогресивно мислячих професорів з університетів і запровадження військових поселень. Останній захід викликав хвилю повстань, безцеремонно придушених урядом. Наступним правителем імперії став Микола І (1825-1855pp.). Розпочалося його правління жорстоким придушенням виступу декабристів, які уособлювали опозиційно налаштовані до самодержавства кола дворянської інтелігенції та офіцерів. Микола І принципово відмовився від будь-яких суттєвих змін у системі управління імперією і намагався «удосконалити» його бюрократизацією. Фактично в країні встановився поліційно-репресивний режим. Головну роль в управлінні державою відігравала особиста канцелярія імператора, а найперше — її ІІІ відділення, яке набуло функцій таємної політичної поліції.

Російська імперія була багатонаціональною державою. Більшість народів опинилися в її складі в результаті завоювань. Це, а також панівне становище російського народу, який становив більшість в імперії, спричиняло національне гноблення неросійських народів. Щодо них здійснювалася політика національно-культурної асиміляції, ігнорування особливостей національного походження та історичних традицій, нав'язування російської культури.

Яскравим прикладом такої політики було становище України, яку уряд розглядав як російський край, ігноруючи інтереси її населення.

Будь-які спроби неросійських народів боротися за свої національні права жорстоко придушувалися.

Однією з найскладніших проблем внутрішньополітичного життя імперії першої половини XIX ст. було кріпосне право. Ситуація, коли значну частину населення країни складали кріпаки, становище яких часто нагадувало рабське, ставала дедалі небезпечнішою. Це розумів і уряд імперії. Але він намагався уникнути рішучих змін, оскільки не хотів зачіпати інтересів дворян-землевласників, які були опорою самодержавства.