Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Англія та Франція у 1815-1847 pp.

Франція за часів реставрації Бурбонів

У 1815 р. до Франції вдруге повернулися Бурбони. Королем знову став Людовік XVIII. Разом із Бурбонами прибули дворяни-емігранти і священики, які прагнули повернути собі землі, відібрані в них під час революції, та мріяли про помсту. Францією прокотилася хвиля «білого терору» (тоді цей вираз було вжито вперше — білого кольору був прапор Бурбонів). Людей, причетних до революції, і тих, хто пристав до Наполеона під час «ста днів», страчували, ув'язнювали, відправляли на заслання.

Одначе реставрація монархії не означала відновлення абсолютизму. Рішення Віденського конгресу зобов'язували Людовіка XVIII запровадити конституцію. Згідно з «Хартією 1814 p.», як її називали, Франція ставала конституційною монархією, щоправда, з величезними повноваженнями короля. Він мав право законодавчої ініціативи. У закон її перетворював двопалатний Законодавчий корпус. Його першу палату (палату перів) призначав король, друга обиралася на основі дуже високого вікового та майнового цензу. Право голосу у Франції мали лише 80-100 тис. осіб.

У Людовіка XVIII вистачило глузду для того, аби декларувати громадянську рівність, недоторканність особи, свободу друку та віросповідання. Конституція гарантувала також недоторканність приватної власності, зокрема й придбаної в роки революції. Влада в країні фактично зосереджувалася у великих землевласників, дворян та верхівки буржуазії. Перед Францією відкривалася можливість еволюційного шляху політичного розвитку.

У 1824 p., після смерті Людовіка XVIII, королем під іменем Карла X став його брат, граф д'Артуа— «король емігрантів», прихильник необмеженої королівської влади. З кожним роком Карл X дедалі більше повертався до старих порядків. З армії було звільнено 250 наполеонівських генералів, ліквідовано Національну гвардію, прийнято «закон про мільярд емігрантам» (винагорода дворянам-емігрантам за втрачені під час революції землі в розмірі мільярда франків). Невдоволення режимом Бурбонів стало загальним.

Коли до палати депутатів у червні — липні 1830 р. було обрано 240 противників і лише 145 прихильників уряду, правляча верхівка вирішила здійснити державний переворот. 26 липня було видано надзвичайні укази короля, які фактично анулювали «Хартію 1814 р.»: про розпуск палати депутатів, яка ще не встигла й зібратися; призначення нових виборів за законом, що надавав виборчі права тільки великим землевласникам; повне обмеження свободи видання газет. Це був той сірник, що розпалив полум'я нової революції, котра увійшла в історію Франції як Липнева, або «Три славні дні» (такою була її тривалість). Основні події революції відбулись у Парижі. Окремі сутички парижан із поліцією швидко переросли у повстання. Через день місто опинилося в руках повсталих. Було створено тимчасовий уряд. Карл X зрікся престолу і втік за кордон. Результатом революції 27-29 липня 1830 р. стало остаточне повалення династії Бурбонів у Франції.

Новим королем Франції було проголошено Луї-Філіппа Орлеанського, тісно пов'язаного з фінансистами та банкірами. Його правління отримало назву Липневої монархії та проіснувало до 1848 р. Король погодився переглянути деякі положення старої конституції. «Хартія 1830 р.» розширила повноваження палат, особливо в царині законодавства. Було знижено майновий ценз для тих, хто балотувався до парламенту, і для виборців до нижньої палати. Кількість виборців дещо зросла, але становила менше 1 % населення. Не тільки робітники, селяни, дрібні власники, а й більшість промисловців (заводчики, фабриканти) не мали виборчих прав. Реальна влада остаточно перейшла від старої аристократії до банкірів, найбільших промисловців і землевласників, власників залізниць, вугільних копалень. Це була нова фінансова аристократія, «царство банкірів».

Зміни, внесені у політичне життя Франції Липневою монархією, спричинили послаблення влади короля і посилення влади парламенту.

Однак ситуація в країні залишалася нестабільною. У 30-х pp. у Франції виникли таємні республіканські товариства. Наростанням опозиційних настроїв, робітничого руху, селянських виступів характеризувались і 40-і pp. Усі антиурядові виступи придушувалися за допомогою військ. Фінансова аристократія вперто відмовлялася здійснити реформування політичної системи та лібералізацію режиму. Фактично наприкінці 40-х pp. у Франції знову склалася революційна ситуація.