Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Заснування, розквіт і падіння імперії Наполеона Бонапарта

Віденський конгрес

Віденський конгрес (вересень 1814 р. — травень 1815 р.) завершив період наполеонівських війн, започаткував нову систему міжнародних відносин в Європі, призвів до створення системи союзів, метою яких була реставрація і підтримка монархічних правлінь. Водночас країни-переможниці намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань і суттєво перекроїти карту Європи.

На початку вересня 1814 р. почалось, як казали сучасники, «переселення всієї Європи» до Відня. На конгрес прибули представники більше 20 європейських країн (усіх, крім Османської імперії) — від великих держав до мікроскопічних князівств у декілька квадратних кілометрів, — ті, хто збирався вирішувати долі народів, і ті, хто чекав цих рішень.

Для монархів і послів, які приїхали до Відня, щодня влаштовувалися бали, спектаклі, полювання, прогулянки. Але конгрес, який «працював» майже рік, для ділових засідань не збирався ні разу.

Усі справи на Віденському конгресі вирішував «комітет чотирьох» із представників країн-переможниць —Англії, Росії, Австрії та Пруссії.

Господар, австрійський імператор Франц, у справи конгресу практично не втручався. Він прагнув тільки одного: взяти реванш за всі поразки й приниження, яких зазнав від Наполеона. Вирішення усіх проблем він поклав на свого канцлера Меттерніха — людину талановиту й енергійну.

Російську делегацію очолював імператор Олександр І, якого Наполеон якось назвав «хитрим візантійцем». Його вплив і авторитет були величезними, як величезними були військові сили Росії. На конгресі російський імператор був дуже активним, гнучким, але непохитним, коли йшлося про захист інтересів Росії.

Прусський король Фрідріх-Вільгельм III справами конгресу не переймався, поринувши в гулянки і надавши повну свободу дій своєму канцлерові.

Англійську делегацію очолював лорд Касльрі — міністр закордонних справ. Він вирізнявся холодною ввічливістю, стриманістю, коректністю. Про нього казали, що Касльрі був найбільш європейським з усіх англійських міністрів і зберігав спокій за будь-яких обставин.

Делегацію Франції, яка прибула до Відня незадовго до відкриття конгресу, очолював Шарль-Моріс Талейран, безпринципність і цинізм якого не знали меж. Він служив . якобінцям, і Наполеонові, і Людовіку XVIII, зраджуючи всіх. Один із найвидатніших дипломатів свого часу, майстер тонкої дипломатичної інтриги, він прибув до Відня, щоб захищати інтереси нової Франції перед обличчям монархів старої Європи. І робив це з великою майстерністю. Він зумів пересварити союзників, у результаті чого Франція, Англія та Австрія об'єдналися проти Росії та Пруссії.

Віденський конгрес зосередив свою увагу на проблемах мирного врегулювання в Європі.

Після тривалих дискусій було вироблено загальні принципи, на яких будувалася нова модель міжнародних відносин:

• створення бар'єру навколо Франції, що у випадку будь-яких ускладнень давав би можливість ізолювати її;

• збереження того балансу сил, що склався в Європі;

• країни — члени антифранцузької коаліції мали отримати компенсацію за участь у боротьбі проти Наполеона;

• основою повоєнного устрою Європи мав стати принцип легітимізму (законності), що означало відновлення кордонів держав та їх політичного устрою станом на 1792 р.

Підсумковий акт Віденського конгресу було підписано у травні 1815 р. Згідно з ним до Росії відійшла частина Польщі з Варшавою, за нею зберігалися приєднані раніше Фінляндія та Бессарабія. До Росії також перейшли українські землі Холмщина та Підляшшя, які були у складі Австрії після третього поділу Польщі. Росія, у свою чергу, повернула Австрії східну частину Галичини — Тернопільський край, що його Наполеон подарував Олександру 1 у 1809 р. Англія закріпила за собою о. Мальта в Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки та острів Цейлон. Частина території Саксонії та Рейнська область переходили до Пруссії. Німецькі держави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входило 38 дрібних держав та вільних міст. Керівна роль у ньому належала Австрії. Вона відновила свою владу над Ломбардією та отримала Венецію. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого включили Савойю, Ніццу і територію Генуезької республіки. Відновлювалися Папська область та Неаполітанське королівство. Бельгію і Голландію було об'єднано в незалежне Нідерландське королівство. З 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об'єдналася зі Швецією. До Данії відійшли Шлезвіґ та Гольштейн.

Отже, в Європі було встановлено нові кордони, збережено роздрібненість Німеччини та Італії.

Францію повернули до кордонів початку революції. На неї наклали контрибуцію в 700 млн франків. 53 фортеці на суші і морі протягом трьох років були зайняті 150-тисячним військом союзників. Країну змусили видати союзникам військовий флот.

Для боротьби проти революційних рухів європейські монархи на пропозицію Олександра І у вересні 1815 р. уклали т. зв. Священний союз проти революційних рухів. Учасники його зобов'язувалися допомагати один одному у придушенні революцій, підтримувати християнську релігію. Акт про Священний союз підписали Росія, Австрія, Пруссія, а потім майже всі монархи європейських держав. Англія формально не увійшла до Священного союзу, але фактично підтримувала політику придушення революцій.

Священний союз придушив революції 20-х pp. з Іспанії, Італії, Португалії, повстання в царстві Польському (1830-1831 pp.), але нічого не зміг протиставити національно-визвольним рухам в Латинській Америці (1810-1826 pp.), був змушений змиритися з перемогою революцій у Франції (1830 р.) та Бельгії (1830 p.). Зрештою, демократичні революції 1848-1849 pp. поклали край порядкам, на сторожі яких і стояв цей союз.