ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ
Римська республіка та її падіння

Римська республіка у V — середині III ст. до н.е.

Згідно з легендами, спочатку Римом правили один за одним сім царів. Три останніх із них були етрусками. Сьомого царя — Тарквінія Гордого — за жорстокість і неповагу ДО народу римляни вигнали разом з усією родиною. Сталося це в 510 р. до н.е.

Звільнившись з-під влади Тарквінія Гордого, римляни вирішили, що відтепер управління в Римі буде спільною справою—республікою (що в перекладі з латині й означає «справа народу»).

З 509 р. до н.е. римляни почали обирати з числа патриціїв двох правителів терміном на один рік. Вони називалися консулами. Першим римським консулом став небіж Тарквінія Луцій Юній Брут, який очолив народне повстання проти царя.

Плебеї не мали права брати участь в управлінні. Між ними і патриціями почався розбрат. У 494 р. до н.е. римські солдати, що набиралися з плебеїв, на знак протесту проти позбавлення плебсу громадянських прав, забралися з Рима на розташовану неподалік Священну гору. Налякані ослабленням війська патриції пішли на великі поступки. Плебеї одержали можливість щорічно обирати народних трибунів, які обстоювали їхні інтереси в сенаті.

Тепер, якщо сенат хотів прийняти постанову, спрямовану проти плебеїв, народному трибуну було достатньо сказати тільки одне слово: «Вето!» («Забороняю!»). Так виникло право вето, тобто право народного трибуна скасовувати розпорядження консула або рішення сенату. Спочатку трибунів було два, але потім їхнє число зросло до десяти.

Однак боротьба плебеїв за свої громадянські права на цьому не закінчилася. Вони ще раз пішли на Священну гору, коли владі народних трибунів загрожувало знищення.

У IV ст. до н.е. плебеїв остаточно зрівняли у правах з патриціями. На честь цієї події у Римі було зведено Храм Конкордія, або «Храм Згоди».

Влада у Римській республіці поділялася на народні збори, сенат і магістратів (вищих урядовців).

Народні збори приймали закони та обирали магістратів. Голосували громадяни Риму на Марсовому полі — широкій рівнині за міською стіною. При цьому над містом піднімався червоний прапор—знак того, що Риму не загрожує вторгнення.

Найдавніші римські магістрати — консули — мали однакову владу. Вони по черзі головували на народних зборах, робили набір у військо, пропонували нові закони. Кожен із консулів міг скасувати розпорядження іншого. Під час війни один консул, зазвичай, залишався в Римі, а другий на чолі війська відправлявся в похід.

Для прийняття законів громадяни збиралися частіше на Форумі — головній площі міста. Вони повинні були без обговорення голосувати за закон або проти нього. Один раз у п'ять років громадяни обирали двох цензорів, як правило, з колишніх консулів. Вони проводили перепис населення та оцінку майна римлян, а також стежили за їхньою поведінкою.

Найвпливовішим державним органом римської республіки був сенат. Він поповнювався без усяких виборів колишніми консулами, народними трибунами, іншими посадовими особами. Усі вони довічно були членами сенату. Усього в сенаті було 300 чоловік. Він мав величезну владу: відав скарбницею, розробляв плани ведення війн, вів переговори з іншими державами. Суддями в Римі могли бути тільки сенатори. Сенат ні перед ким не звітувався у своїх діях і не ніс відповідальності за помилкові рішення. У випадку, якщо державі загрожувала смертельна небезпека, призначав диктатора — одноосібного правителя країни, якому підкорялися усі, і призупиняв право «вето».

Римляни створили велике і боєздатне військо, що поділялося на легіони. Основну масу воїнів-легіонерів складали землевласники: безземельних бідняків на військову службу не брали. У війську була найсуворіша дисципліна — накази командирів виконувалися точно і беззаперечно. Перед боєм римляни шикувалися трьома лініями, кожна з яких складалася з десяти загонів. У першій лінії стояли юнаки призовного віку, у другій — воїни старші і міцніші, а в третій — найдосвідченіші, чия мужність була випробувана у битвах. Кіннота під час бою захищала піхоту з флангів, а при перемозі переслідувала розгромленого противника. Римляни мали метальні машини та інші знаряддя для облоги фортець.

Протягом VI - IV ст. до н. е. в результаті завойовницьких війн з сусідніми народами римляни приєднали значні території. Але в 390 р. до н. е. в Італію вторгайся полчища галльських темен. Римляни були розбиті, а їхнє місто захоплене, пограбоване і спалене. Вистояла лише фортеця на Капітолійському пагорбі. її врятували гуси, які зняли ґелґіт, коли вороги вночі спробували вдертися на мури міста. Після цієї події жителі оточили Рим неприступною фортечною стіною.

Ведучи безперервні війни з народами, що населяли Італію, римляни захоплювали одну область за іншою. У 290 р. до н.е. вони підкорили усі племена Апеннінського півострова. Настала черга і грецьких колоній на Апеннінах. Тоді Тарент — найбагатше з грецьких міст Італії—звернувся за допомогою до епірського царя Пірра, що вважався видатним полководцем.

У 280 р. до н.е. Пірр висадився в Італії. У запеклій битві він переміг ворога. Другу битву з римлянами цар Пірр також виграв. Однак військо Пірра зазнало таких величезних втрат, що цар вигукнув: «Ще одна така перемога, і ми загинемо!» (Так виник крилатий вислів «піррова перемога».) Третій, останній, бій Пірр програв і з залишками війська повернувся в Грецію.

Війни Риму за підкорення Італії тривали понад 200 років: на середину ПІ ст. до н.е. римляни володіли всім Апенінським півостровом.