НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Французька революція кінця XVIII ст.

Основні причини революції

У другій половині XVIII ст. Франція вступила в період кризи. Поразка в Семилітній війні (1756-1763 pp.) наочно продемонструвала слабкість Франції, яка раніше вважалася наймогутнішою державою Європи. Міжнародний авторитет країни сильно підупав. Серед обкладеного численними податками народу зростало невдоволення. Політична та інтелектуальна еліта Франції замислювалася над тим, як вилікувати хворе суспільство. Більшість схилялася до того, що потрібно не лише коригувати зовнішньополітичний курс, а й шукати засобів для оздоровлення фінансів, сприяти розвиткові економіки, змінювати методи управління державою. Для таких висновків існували вагомі підстави.

У другій половині XVIII ст. населення Франції становило 25 млн осіб. Воно поділялося на три стани: духівництво (бл. 130 тис. осіб), дворянство (бл. 350 тис. осіб), решта — всі інші верстви населення. Перші два стани були привілейованими і звільнялися від сплати податків. Більшість третього стану (понад 22 млн осіб) складало селянство. Переважна його більшість була вільною, мала у спадковому володінні земельні ділянки, за які на користь сеньйорів стягувалися численні повинності — грошовий або натуральний оброк, виконання різноманітних робіт, подорожні, мостові, ярмаркові, поденні збори тощо. Намагаючись збільшити свої доходи, дворянство відновлювало давно забуті сеньйоріальні права, що застаріли і вже не відповідали вимогам часу.

Панівний у Франції феодальний режим — «старий порядок» — стримував розвиток країни.

Її вищі верстви — банкіри, власники фабрик — мали мільйонні статки, давали позики королю, але не мали ніяких політичних прав. Марнотратство королівського двору, відсутність можливостей впливати на державну політику викликали дедалі більше роздратування серед буржуазії.

За часів правління Людовіка XV (1715-1774 pp.) державна система та економіка Франції поступово деградувати. «На мій вік вистачить, — казав він, — а мій спадкоємець нехай виплутується, як зможе». Його наступник Людовік XVI (1774—1792 pp.) був досить непоганим королем. Одначе безсилість королівської влади в умовах поглиблення економічної кризи, непопулярність звиклої до розкошів королеви Марії-Антуанетти, австрійки за походженням, спричинились до того, що відповідальність за всі негаразди у країні покладали на короля. І справді, нерішучий Людовік XVI не знав, як подолати численні економічні проблемі. Щоб уникнути фінансового банкрутства своєї держані, король, за порадою міністра фінансів, вирішив здійснити податкову реформу. Для її розгляду передбачалося скликати Генеральні штати.