Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ (XVI—КІНЕЦЬ XVIII СТ.)
Країни Сходу в XVI - XVII ст.

Китай

У XVI ст. в Китаї панувала імператорська династія Мін. Китайська імперія охоплювала територію сучасних внутрішніх провінцій Китаю та частину Маньчжурії. Залежними від імперії країнами були В'єтнам, Корея і Тибет. Вища влада належала імператорові, який управляв величезною країною, спираючись на силу-силенну чиновників. Всю територію було поділено на 15 великих адміністративних одиниць.

Головним в економіці Китаю було сільське господарство. Імператори династії Мін на початку свого правління провадили політику, спрямовану на його зміцнення. У ті часи було значно удосконалено знаряддя праці та агротехніку, з одного поля почали збирати два врожаї — навесні та восени, в землю почали вносити добрива. Значних успіхів досягла ірригаційна техніка. Китайці прокладали водогони з бамбукових труб, ставили водяні колеса, зводили дамби.

Усі землі в імперії Мін поділялися на державні та приватні. Більшість державних земель передавалась у довічне користування селянам, які мусили сплачувати за це податки державі й виконувати повинності. Приватними землями володіли переважно великі землевласники. Найбільші землеволодіння в XVI-XVII ст. мали імператори: загалом їм належала третина всіх приватних земель.

В імперії Мін було створено розгалужену і всеохопну податкову систему. Кожні десять років складалися списки платників податків, які зберігались у відомстві фінансів. Селяни мусили виконувати повинності, працювати на будівництві міст, палаців, каналів. Від повинностей можна було відкупитися чи найняти замість себе когось іншого.

У Китаї було добре розвинене ремісництво. Існували дрібні ремісничі майстерні, де працював сам майстер зі своєю родиною та учнями; великі державні майстерні, які використовували працю прикріплених до них ремісників, а також мануфактури з найманими робітниками.

Відносини між імператором та підданими були традиційними стосунками господаря і рабів. На аудієнції в імператора всі міністри повинні були стояти навколішки. Він міг самочинно стратити або усунути з посади будь-кого. Але поступово влада імператорів почала слабнути, загострилася боротьба між угрупованнями придворної знаті. Все це послаблювало імперію та наближало її падіння.

Перші спроби проникнути до Китаю європейці здійснили в XVI ст. У 40-х pp. XVI ст. вони, підкупивши місцеву владу, заснували торговельну базу на північ від провінції Гуандун. Відверто колонізаторська політика, яку провадили португальці, ігноруючи всі місцеві закони, змусила китайців вдатися до рішучих дій, і 1549 р. їх вигнали з Китаю. Португальці зуміли за великі хабарі місцевим чиновникам залишити за собою порт Макао. У другій половині XVI ст. до Китаю почали проникати іспанські колонізатори, а наприкінці століття — голландці. Коли Англія здобула перемогу над Іспанією в боротьбі за панування на морях, вона також виявила зацікавленість у проникненні до Китаю. Династія Мін на той час остаточно занепала і не могла зупинити озброєні ескадри. Силою зброї англійці змусили китайців дати дозвіл на право вести торгівлю через порт Гуанчжоу. Вторгнення XVI-XVII ст. стали початком перетворення Китаю у країну, залежну від європейських колонізаторів.

У 20-х pp. XVII ст. внутрішнє та зовнішнє становище імперії Мін значно погіршилося. Всередині країни наростало безвладдя, викликане нескінченною боротьбою за владу. Кинута напризволяще армія розвалювалася. Надмірні податки для додаткового фінансування війська і витрат імператорської сім'ї повністю зруйнували господарства селян.

Наприкінці 20-х pp. XVII ст. у північно-західних районах Китаю почастішали стихійні лиха, посухи змінювалися повенями, влітку врожай знищувала сарана. Селяни вмирали від голоду, але власті не тільки не надавали їм жодної допомоги, а й постійно збільшували податки. Доведені до відчаю селяни почали бунтувати.

Такими були причини боротьби селян, що розгорнулась у 20-30-х pp. XVII ст. в північній частині провінції Шаньсі.

Селянські загони почали об'єднуватися. З-поміж керівників повстання вирізнялися Чжан Сяньчжун і Лі Цзичен. Рушійною силою виступали селяни, дрібні ремісники, міська біднота, солдати. Попервах повстанці не мали єдиного керівництва та чіткої організації, але після наради керівників селянських загонів 1635 р. в Хенані було вирішено реорганізувати всі загони в єдину армію, яка поділялася на чотири великі об'єднання, що діяли на окремих напрямках, і резервний загін для допомоги в важких ситуаціях. Об'єднання сил дало змогу повстанцям перейти до активної боротьби проти урядових військ.

Невдовзі між Лі Цзиченом і Чжан Сяньчжуном виникли суперечки, що призвели до роздроблення сил і неузгодженості дій. Це дало змогу урядовим військам розбити спершу загони Лі Цзичена, який після поразки відступив у гори, а згодом і Чжан Сяньчжуна. Проте повстанці не припинили боротьби, використавши час для переформування своїх сил.

У 1639-1641 pp. розпочалося нове піднесення повстанського руху. Вплив і популярність Лі Цзичена зростали. У захоплених місцевостях землі роздавали селянам і звільняли їх від податків на три або п'ять років. До Лі Цзичена приєднувались інші загони. У 1643 р. він прийняв титул «Великого полководця, що керується веліннями Неба й відроджує справедливість».

Армія повстанців вирушила в похід на столицю імперії — Пекін. 25 квітня 1644 р. повсталі зайняли місто. Останній імператор династії заподіяв собі смерть, а Лі Цзичен став імператором. Скинувши династію Мін і підкоривши Північний Китай, повстанська армія Лі Цзичена виявилася втягнутою в боротьбу проти маньчжурів.

У першій половині XVII ст. в північно-східній частині Китаю існувала маньчжурська держава Маньчжоуго. Маньчжури вирішили скористатися ситуацією для того, щоб захопити Китай. 200-тисячна армія Лі Цзичена зазнала поразки від величезного війська маньчжурів у червні 1644 р. їхня армія захопила Пекін. Ця подія вважається початком періоду правління маньчжурської династії Цин, який тривав до 1912 р.

Маньчжури, спираючись на чиновників, які перейшли до них на службу, поступово розширювали зону окупації, витісняючи повстанців на захід. Лі Цзичена було схоплено і вбито, але повстанські загони продовжували боротьбу проти маньчжурів і припинили її лише 1683 р.

XVI-XVII ст. у Китаї були періодом неабиякого розквіту культури. Високого рівня досягли ремесла. За часів імперії Мін розвивалися виробництво шовку, порцеляни, паперу, ювелірна справа, виплавка металу, видобуток солі та ін. Для виготовлення паперу використовувався водяний двигун. Цікаві винаходи було зроблено в морській справі. Для боротьби проти ворожих кораблів китайські майстри винайшли водолазний скафандр та найпростіші міни.

У XVI ст. швидко розвивалась архітектура. Будувалися нові й реставрувалися старі палаци, було добудовано й частково відновлено Велику Китайську стіну, зведено чимало мостів великої міцності; деякі з них збереглися до наших днів.

Технічні відкриття, розвиток мануфактур, подорожі до далеких країн стимулювали розвиток наукових знань. Для медицини важливе значення мали праці вчених Чжин Чжунцзина «Про тиф», багатотомний «Трактат про дерева і рослини» Лі Шичженя, в якому було вміщено описи лікувальних властивостей трав, дерев і мінералів.

Китайські вчені почали вивчати наукові праці, що з'являлись у Західній Європі, латину, математику, перекладали китайською математичні терміни. Наприкінці правління династії Мін у Китаї було видано кілька фундаментальних енциклопедій, що узагальнювали досвід і знання, накопичені в країні. Так, велика енциклопедія Сюй Гуанці «Зібрання книг із сільського господарства» висвітлювала розвиток рільництва не лише в Китаї, а й у Європі; Сун Інсин у своїй технічній енциклопедії розповідав про розвиток ремісничого виробництва у Китаї, а Фан Ічжи створив енциклопедію природничих наук під назвою «Початок законів природи».

Розвивалися й історичні науки. Продовжувалося складання літопису «Загальне дзеркало, що допомагає управлінню», розпочатого ще в XI ст.

У XVI-XVH ст. в Китаї видавались і праці з географії, в яких узагальнювалися відомості про особливості окремих провінцій, міст, давався опис історичних пам'яток цих місцевостей. Важливе значення для розвитку китайської географії мала праця Гу Яньу «Книга про вади і вигоди областей та уділів Піднебесної».

До нашого часу збереглося чимало пам'яток архітектури XVI-XV1I ст. На зміну давній монументальності прийшла вишуканість. Дахи будинків почали прикрашати орнаментами, кам'яними та дерев'яними скульптурами, з'явилися мармурові мости й різноманітні балюстради. До найвідоміших архітектурних пам'яток династії Мін належать архітектурний ансамбль Забороненого міста і храм Неба в Пекіні. У живописі XVI-XVII ст. зберігалися традиції, притаманні минулим часам. Найвідоміші майстри тієї епохи —Люй Цал, Бянь Веньцзин.

Надзвичайної майстерності досягли китайські майстри розпису порцеляни. Вони розробили технології багатокольорового розпису, завдяки чому кожен виріб ставав неповторним шедевром мистецтва. Колекції порцеляни династії Мін прикрашають найвідоміші музеї світу.

Швидкими темпами розвивалося мистецтво книжкової гравюри. Уперше в світі в Китаї за часів династії Мін почали виконувати кольорові гравюри на дереві.

У XVII ст. китайська культура почала інтенсивно проникати в Європу. Поширювалися китайські методи лікування, адже китайська медицина завжди розглядала людину як єдине ціле, вважаючи, що лікувати треба не лише хворобу, а й увесь організм. Ця засада мала величезне значення для розвитку медичної науки. В усьому світі набули популярності китайська філософія, література, вишукані порцелянові вироби й шовкові тканини. В Європі стало ознакою доброго смаку мати в себе вироби китайських майстрів.