Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З виступу Президента України Л.Д.Кучми на Всеукраїнських зборах селян (1999 p., лютого 9)

[...] Я поділяю думку тих, хто вбачає основний корінь деформованості економічних відносин на селі у незавершеності змін відносин власності. І перш за все — на землю.

Ще у листопаді 1994 р. було прийнято Указ Президента про поетапне здійснення земельної реформи. Передбачене ним паювання земель мало на меті не лише роздержавлення землі, а й безкоштовну передачу у власність тим, хто її обробляє. Відтоді, як уже зазначалося, власниками земельних паїв вже стали близько 6 мільйонів селян. На цій основі вироблено механізми соціального захисту сільських пенсіонерів, формування орендних відносин. Справа за тим, щоб якомога швидше задіяти їх. Люди не повинні бути наймитами на своїй землі. Наголошувати на цьому доводиться через те, що юридичного статусу справжнього господаря вони ще не мають. Ного не в змозі повного мірою дати сертифікати на земельні паї. Остаточне вирішення питання заблоковане відомими вам політичними силами. Цим зірвано реалізацію одного з визначальних положень Конституції про право громадян на приватну власність.

На жаль, чекає своєї черги внесений чотири роки тому Урядом проект Закону про поправки до Земельного кодексу. Хоча цей кодекс не просто застарів морально — він має близько 40 розбіжностей з Конституцією. Хотів би, щоб було, нарешті, відкинуто політичне словоблуддя навколо цього. Без почуття власника, і не тільки на землю, у селянина й надалі не буде реальної мотивації, стимулів до ефективної праці. Не треба лякати людей погрозами на зразок того, що, мовляв, паюєте землю за указом, а відповідати будете за законом.

Збіднілість наслідків реформи в аграрному секторі — результат політиканства, невміння чи небажання організувати справу. Давайте дивитися правді у вічі: на чому трималася видимість благополуччя в агропромисловому секторі раніше? На величезних бюджетних субсидіях АПК, державних капіталовкладеннях, на пільгових цінах на техніку, паливо та кредитні ресурси.

Ось деяка конкретика: тільки у 1990 р. дотації до цін на продукти харчування досягли майже 20% союзного бюджету. Дехто може сказати: так це ж чудово! Але то була штучна фінансованакачка, яка не оберталася ефективною віддачею виробництва, поліпшенням економічних показників. Скажу про загальновідоме: продуктивність праці у сільському господарстві була у 4—5 разів нижча, ніж на Заході. Зовсім не випадково Радянський Союз імпортував в останні роки зерна на 5 млрд. доларів, тваринницької продукції — на 2,5 мільярда. Адміністративно-командна система економіки розвалилася не в останню чергу саме через неефективність сільського господарства.

Нагадаю: найбільший спад виробництва у галузі відбувся у 1991—1994 роках, відразу ж після розпаду цієї системи. Тобто це тоді, коли про реформи тільки почали говорити.

Варто було фінансовому потоку обміліти, як перегріта, екстенсивна сільська економіка почала руйнуватися під дією власної ваги. Сьогодні треба зрозуміти й таке: повернення до старих методів господарювання вже не призведе навіть до тих результатів, які вони давали колись. Радикально змінилися суспільно-політичні та соціально-економічні обставини.

За великим рахунком, ми не відкриваємо Америки ні у ринковому трансформуванні всієї економіки, ні у перебудові її агропромислового сектора. Тільки робити це нам важче і складніше, оскільки світ не знає такого рівня одержавлення всіх сфер життя, включаючи сільськогосподарське виробництво. І для того, щоб подолати цей шлях, треба позбуватися застарілої хвороби — звично й безоглядно (а нерідко і безвідповідально) політизувати будь-які, навіть найбільш, здавалося б, конкретні і приземлені проблеми.

У тому числі приземлені в буквальному розумінні.

Візьмемо оренду землі. За два роки після виходу відповідного указу договорами оренди оформлено лише трохи більше одного відсотка земель. Є багато органів, які мають прямий стосунок до цієї проблеми, — Мінагропром, Держкомзем, Держводгосп, Держлісгосп, Мінекобезпеки. Але навряд чи хто до пуття скаже, скільки угідь занедбано, не обробляється і не передається в користування. Особливо наголошую на відповідальності за охорону земель Держкомзему і Держводгоспу.

А скільки не використовується за цільовим призначенням меліорованих земель! Близько 3 мільйонів гектарів.

Фактично втрачається такий традиційний для України напрям, як садівництво, чи не найтяжчий період переживає виноградарство. І знову ж таки — інстанцій, покликаних спеціально займатися лише цими проблемами, не бракує. Не потрібно високих матерій — де елементарна логіка, вболівання за землю? Запитання адресую і Кабінету Міністрів, і місцевим органам влади.

Здавалося б, важко знайти документ більшої соціальної спрямованості й економічного обгрунтування, ніж Указ Президента про захист селян-пенсіонерів. Однак і тут спротив та гальмування. Не бачу турботи про 4 мільйони літніх людей, які мають право одержувати доходи від своїх земельних паїв. Переконаний: у цій залі й поза нею мало хто заперечить проти таких підходів у земельних та аграрних відносинах:

— дотримання рівності всіх форм власності та господарювання, забезпечення права селян на вибір організації господарювання;

— перехід на договірні орендні відносини у використанні земельних паїв за плату;

— заохочення й підтримка приватно-орендних підприємств, які забезпечують цілісність використання господарського комплексу та обслуговування соціальної сфери села;

— розвиток кооперування та інтегрування, відновлення інтенсифікації виробництва;

— кадрове забезпечення реформування аграрних відносин.

Усі начебто розуміємо, всі згодні, а справи просуваються з великим скрипом. І знову ж таки через ідеологічні розбіжності, незгоди між гілками влади. Треба покінчити і з досить прохолодним ставленням до приватного сектора — маю на увазі фермерські та присадибні господарства. Стабільність нашої аграрної економіки можлива лише за співіснування та співпраці господарських структур різних форм власності, за узгодження їхніх інтересів, поглиблення інтеграції усіх ланок виробничого комплексу.

Правильно говорилося сьогодні, що найтяжчий наслідок стагнації сільського господарства — виснаження його фінансів, насамперед, через втрату обігових коштів. Важко знайти галузь, яка зазнала б за останні роки такого жорстокого фінансового авітамінозу. Як видно, у нас донині не можуть позбутися ставлення до села як до безвідмовного і безсловесного економічного донора.

Судіть самі: кредиторська заборгованість аграрного сектора вже у 5 разів перевищує дебіторську (загалом в економіці — в 1,4 раза). Головний насос, який відкачує кошти із села — ціновийдиспаритет. Він поглибився зі зміною курсової політики і позбавляє село будь-якої можливості фінансового оздоровлення. Це тим більш прикро, що у 1997-му та першій половині минулого року окреслилася позитивна тенденція: ціни на сільгосппродукцію почали випереджати ціни на товари виробничого споживання в АПК. Але після вимушеної, внаслідок світової фінансової кризи, девальвації гривні ця проблема знову стала на весь зріст. Скажу однозначно: я категорично проти популістських підходів до її розв’язання. Досить з нас уроків 1993 року. Саме через емісійні кредити для села економіка зірвалася тоді в гіперінфляціїо і саме аграрний сектор постраждав від цього найбільше.

Треба йти іншим шляхом. [...]

Крім заходів прямої фінансової підтримки для досягнення еквівалентного обміну, Урядом планується здійснення податкових організаційних заходів. А саме: забезпечення прозорості ринку сільськогосподарської продукції, виведення обігових коштів з «тіні» шляхом спрямування основних потоків товарної продукції на організований біржовий ринок, як канал гарантованого збуту продукції та придбання матеріально-технічних ресурсів; створення Агентства регулювання продовольчого ринку, яке має здійснювати закупівельні (фінансові) і товарні інтервенції тільки на біржовому ринку, що сприятиме формуванню об’єктивних цін на сільськогосподарську продукцію та зростанню товарних потоків на біржах; створення фонду кредитної підтримки аграрного сектора із залученням як вітчизняних, так і іноземних запозичень з метою скорочення бартеру; організація оптової торгівлі плодоовочевою продукцією на базі створення оптових продовольчих ринків; здійснення жорсткої антимонопольно! політики при формуванні цін на матеріально-технічні ресурси для села, зокрема ліквідація адміністративно-розподільчих схем їх постачання, скасування рішень, які встановлюють дискримінаційні обмеження на підприємницьку діяльність.

Окремої і ґрунтовної розмови потребує кредитування аграрного сектора. Зараз воно зведене нанівець. Основного аграрного банку «Україна» сьогодні недостатньо для задоволення потреб аграріїв у кредитних ресурсах. Тим паче, що й сам він переживає зараз не кращі часи через непрофесійне управління, розбазарювання коштів. Відповідальність за це несуть також Національний банк, його правління. [...]