Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З відкритого листа українських політичних в’язнів до ООН (1955 p., вересня 30)

Ми, в’язні мордовських спецтаборів, просимо прийняти до загального відома цілого культурного світу таке:

Ми, українці як прихильники всякому рухові, що стремить до свободи і правди, ставимося прихильно до всілякої культури і прогресу в усіх ділянках громадського життя, а рівно ж до самовизначення всіх народів, як і до самовизначення Української Соборної Держави. Підкреслюємо, що ми не стараємось перебільшувати фактів, які вже існують на території України віддавна, ми не просимо ласки-помилування, ми ставимо резолюцію і домагаємось свого права на життя закономірно, яке цовинен визнати весь культурний світ, світ цивілізації XX століття, століття очолюваного різними гуманними організаціями, починаючи від низових клітин і кінчаючи на державних провідниках, включно до великої всесвітньої Організації Об’єднаних Націй. Наш український народ, як і ряд інших народів опинився під займанчим чоботом червоної Росії, де нам відібрано всяке елементарне право існування на землі. Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10—25 р. не за бандитизм, як це вони (большевики) вияснюють перед світом, — не за підпал, убійства і зраду, лише за те, що ми, як і кожний волелюбний народ домагаємось свого законного права на своїй землі [...] Тому у нас виринає питання: чи знає культурний світ про умови, в яких знаходимося не лише ми — в’язні, але й весь наш народ? Чи знає культурний світ, що нас після відбуття вироку насильно засилають на т. зв. «цілинні землі» в Казахстан, Красноярський край, на далеку північ, горланячи, що туди ідуть добровольці і комсомольці? Чи може уявити собі культурний світ українську державу без українського уряду, без української армії і без українського народу, якщо існує така держава (а вона повинна існувати), то чому немає армії зложеної з самих українців? Чому українці військову повинність відбувають за межами своєї батьківщини? Чому на наших землях дислокуються військові частини, складені з росіян та інших національностей, яким інтереси українського народу, якщо не суто ворожі, то чужі. Якщо ми зрадники своєї батьківщини і справедливо покарані: чому судили нас «народні», чи «військові» суди, склад яких далеко не український? Чому ми своєї кари не відбуваємо на території України, так страшно зруйнованої останньою війною і потребуючої відбудови? Чому нами освоюються недоступні дикі землі та ліси в той час, коли наших рук так потребує наша батьківщина? А чи знає культурний світ, що на масових табірних цвинтарищах будуються нові табори, міста, копаються канали, робляться спортивні площі, щоб затерти сліди цих злочинів? І так в Комі АССР ст. Абезь 1, 4, 5-ий табори стоять на бувших кладовищах. У Мордовії ст. Леплей 3-а Н.5, 1-й і 2-й поліровочні цехи, техкабінет і кузня — побудовані на людських кістках. Чи відомо про масові розстріли в’язнів (на Воркуті шахта Н.29 розстрілювано під керівництвом і з участю ген. прокурора Руденка), які домагалися лише прав політв’язня? Чи відомо, що в Казахстані л/о Кінгир, п/я 392 (3-я і 1-а колони) жінок і мущин давлено чотирма танками за те, що вони домагалися своїх закономірних прав? Чи відомо культурному світові, що Україна крім штучного голоду 1933 р. живе впроголодь 38 років, що сьогодні зах. українські землі, охоплені водною стихією, присуджені на голодову смерть, позбавлені будь якої помочі від «гуманної, миролюбної», комуністичної Росії. В той час коли мільйони тонн хліба вивозиться закордони в цілях пропаганди, в той час, коли різні заграничні делегації відвідують зразкові (спеціяльні для показу) колгоспи і фабрики СРСР? Чи відомо, що Росія в післявоєнний період (1945—1955 pp.) руками мільйонів в’язнів підняла тяжку і легку промисловість на рівень вищий довоєнного, і що ці в’язні поставили питання про покращення умов необхідних для кожного дихаючого повітрям створіння (бо ж після 9—11-й годинної праці в шахтах в’язнів замикали в тісні смердючі бараки з славнозвісними «парашами», як робочу худобу), то їх розстрілювали і душили танками, а багатьох судили другими вироками по 10—25 років і розвозили в закриті тюрми, де вони сидять до нині [...]