Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З дипломатичної довідки про проблему національних меншин на Буковині (1930-ті pp.)

[...] На території Чернівецького консульського округу національна проблема виступає тільки у Буковині [...]

Розглядаючи Буковину в національному аспекті, ми повинні поділити її на дві частини: північну та південну. Якщо п’ять основних національних груп, які проживають у Буковині, представлені в обох її частинах, то, коли йдеться про безперечну національну більшість, північну Буковину можна назвати українською, а південну — румунською.

Буковину після приєднання до Румунії було поділено на п’ять повітів, за австрійських часів вона мала одинадцять. Тому два повіти, згідно з румунським поділом, а саме Чернівецький і Старожинецький, мають переважаючу українську більшість, що становить у першому до 90 %, а у другому до 75 %. Радівецький повіт у національному плані є перехідним тереном. Проживають там румуни, українці, німці та угорці. Однак українці мають там лише 15 % населення. Досить великий відсоток становлять тут німці та угорці. Переважає однак румунське населення. Повітами, де домінують румуни, є Сучавський та Кимполунзький. [...]

Як виходить з вищенаведених даних, українська проблема у Буковині в силу обставин висувається на перший план серед решти питань національних меншин. Вона набирає спеціальної ваги для румунів також з огляду на те, що українці у Буковині становлять цілісну і національно свідому масу, можуть мати значний вплив на більшу частину Бессарабії, яка, як відомо, має серед свого населення дуже великий відсоток зрусифікованих українців.

Спроби впливу буковинських українців на Бессарабію мали певний успіх у 1933 p., коли змогли як у Хотинському, так і Акерманському повітах створити українські політичні організації, які отримували директиви від Української національної партії в Румунії, що має свій центр у Буковині, а саме у Чернівцях. Як свідчить сама назва, ця партія не збирається обмежуватися тільки буковинською територією. Багаторазово серед її прихильників висловлювалася думка, що Буковина має стати П’ємонтом українського руху для територій, заселених українцями і які після війни були приєднані до Румунії.

Характерним моментом є те, що як місцева українська преса, так і зарубіжна та західноєвропейські часописи у згаданому вже 1933 році порушили питання про чисельність українців у Румунії.

Підставою для цього став виступ «Українського бюро» у Лондоні з доказами, що кількість українців у Румунії сягає І 160 000.

Бельгійський часопис «La Flandre liberale», вміщуючи кореспонденцію з Буковини (у числі від 12 жовтня 1933 p.), поставив під питання вищевказану кількість. Він доводив, що українців у Румунії є 900 000, з яких 300 000 у Буковині та 600 000 у Бесарабії. [...]

З наведеними вище даними не погодився місцевий український щоденний часопис «Час» (№ 1458 за 7 листопада 1933 p.), доводячи, що згідно з неточними австрійськими переписами населення, вже у 1900 р. у Буковині проживало 300 000 українців. [...]

[...] часопис стверджував, що сьогодні українців у Буковині повинно бути значно більше, ніж 350 000, у Бессарабії значно більше, ніж 600 000, у Семигороді понад 50 000. А якщо взяти до уваги також решту місцевостей Румунії, то виявиться, що кількість українців, подана Лондонським бюро (1 160 000), буде дуже незначною. [...]

Якщо на справу української меншини Румунія звернула велику увагу, то, крім вищенаведеного, додається ще та обставина, що українці як у Буковині, так у Північній Бессарабії є не прибулим, а автохтонним елементом. Усвідомлення цього є загальним серед місцевих українців, які (на відміну, наприклад, від німців), почувають себе тут, на своїй землі, вважаючи румунів не за справжніх господарів, а за прибульців.

Переконання про свою автохтонність вони черпають з кожного підручника української історії, з часописів і брошур, автори яких, пишучи про молдавську, буковинську та бессарабську землі як про терени, на яких ще мешкали руські племена, спираються звичайно на київського літописця XI ст. Нестора. [...]