Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З листа А.Макаренка про долю Галичини та причини невдачі у визвольних змаганнях (1923 p., квітня 3)

[...] Наш політичний горизонт захмарений і невідомо, коли на ньому розвидниться. Треба готуватись на довший побут на еміграції. І мріями тішитись не слід. На справу Галичини я ніколи не покладав надій. Антанта не могла: ні приєднати Галичину до України, ні зробити з Галичини самостійну державу. Ніхто собі не ворог — отже і Антанта теж.

Коли б Галичина була самостійною державою, то Москва мала б через Галичину коридор до Німеччини, зайшла би в тил Польщі та її знищила. А Польща для Антанти необхідна, як сторож Німеччини і оборонний вал проти Москви і большевизма. Аби Україна була дійсно самостійною державою, Антанта, на мою думку, не вагалась би на приєднання Галичини до України, бо українська держава грала б роль під таку, що тепер Польща, я думаю, навіть з більшим успіхом. Тоді б Антанта не боялась московсько-німецького союзу, бо стояла на шляху, була б сильна 45 мільйонна] українська] держава ну і прибалтійські держави, що утворилися із б[увшої] Росії.

Нам ситуація надзвичайно сприяла. Мали досить часу (от цілий рік: 28.11.17—17.11.18), аби сконсолідувались і утворили державу. На жаль, темнота і національна] несвідомість народаспричинились тому, що на чолі влади стали цілком невідповідні люде, що гаразд уміли тілько бути демагогами. Який народ — такі і його представники, така його влада.

Ми не зуміли утворити державу, не зуміли отбитись от Москви в той час, як вона билася в судорогах анархії (первоначальний большевизм). А утворити таку велику державу, як Україна, без активної волі народу ніяка стороння сила не може. Аби народ хотів мати державу, він би її мав. [...] В початках февраля я одержав відомості (і то точні), що галицький уряд у Відні послав до Москви депутацію, аби Москва визнала Галичину самостійною державою. Да і давно, ще з Ризького миру, галичане з Відня нюхались з Московою, загравали з большевиками. Це не була тайною ні для кого, отже і для Антанти, це було прекрасним козирем поляків (багато людей казали Петрушевичу, аби не сидів на двох стільцях, а вибрав або Антанту, або Москву). Я думаю, контакт Уряду Петрушевича з б[ільшовицькою] Москвою прискорили розв’язання справи Галичини на користь Польщі.

Після прилучення Галичини до Польщі в уряді Петрушевича почався розкол. Як пишуть газети, прем’єр галицького] уряду д-р Кость Левицький з своїми приятелями збирається їхати до Галичини. Решта непримиримих нібито (такі принаймні були натяки в газетах) збираються їхати до «совітів» і отаборитись нібито в Кам’янці-Под[ільському] чи деінде. Коли б то сталося (що дуже можливо, до того долларове джерело почало помалу висихати), то будемо мати 2 Петлюри: оден в Польщі співатиме під польську дудку, коли то буде потрібно, а другий — в «совітах» танцюватиме під скрипку Москви. Як дійдемо до такого ганебного фіналу, то сором буде людям в очі глянути. [...]