Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Літописець про боротьбу русів проти половців (1093-1096 pp.)

В цей час [1093 p.] пішли половці на Руську землю; почувши, що помер Всеволод, послали послів до Святополка про мир. Святополк не став думати з старшою дружиною батька і дядька свого, учинив раду з тими, що прийшли з ним [з Турова], схопив послів і запер їх у сарай. Половці, почувши про це, почали воювати. Прийшло багато половців і обступили місто Торчеськ [...]

Святополк, Володимир і Ростислав, приготувавши дружину до бою, пішли: ішли по правій стороні Святополк, по лівій — Володимир, а посередині — Ростислав. Минули Триполь і пройшли вал. Ось половці пішли проти руських, і стрільці — попереду. Наші стали між валами, поставили бойові прапори свої, і рушили стрільці з-за валу. Половці підійшли до валу, поставили свої бойові прапори, напали насамперед на Святополка і зломили військо його. Святополк стояв міцно, а люди побігли, не витримавши натиску [ворожих] воїнів, а після побіг і Святополк [...] Побігли і Володимир з Ростиславом [...]

Ішли лукаві сини Ізмаїла, підпалювали села і токи, багато церков спалили [...] Міста всі опустіли, села опустіли; пройдемо через степи, де паслися стада коней, овець і волів; усе тепер бачимо в зубожінні, ниви заросли, стали житлом для звірів.

Половці багато розорили і повернулися до Торчеська. Знемагали люди в місті від голоду і здалися ворогам. Половці, захопивши місто, спалили його, людей поділили і повели до своїх жител, до близьких і родичів своїх. Багато роду християнського постраждало; засмучені, катовані, задубілі від холоду, від голоду, спраги і біди, змарнілі обличчя, почорнілі тіла; незнайомою країною, з запаленим язиком, голі й босі, з ногами, обдертими терном, з сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був з такого міста», а другий: «А я — з такого села», так розмовляють з сльозами, говорячи про рід свій і зітхаючи [...]

20 числа того місяця (липня 1096 p.), в п’ятницю, о І годині дня, прийшов удруге Боняк, безбожний, паршивий хижак, потай до Києва раптово, ледве в місто не в’їхали половці, запалили низинне поріччя й повернули до монастиря, спалили Стефанів монастир і села Германові.

Прийшли [половці] до монастиря Печерського, коли ми в келіях відпочивали після утрені, закричали біля монастиря і поставили два бойові прапори біля монастирських воріт; ми тікали монастирськими задвірками, а інші забігли на полаті [хори]. Безбожні сини Ізмаїла виламали ворота в монастирі, розійшлися по келіях, виламували двері й виносили, коли що знаходили в келії; потім запалили храм святої владичиці нашої Богородиці, прийшли до церкви і запалили двері, що на південь збудовані, а другі — на північ, влізли і в притвор біля гроба Феодосія, зривали ікони [...] Тоді ж запалили двір Красний, його поставив благовірний князь Всеволод на горбі — назвою Видобечі; то все окаянні половці спалили вогнем.