Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Із спогадів В.К.Винниченка щодо мирного договору між Директорією УНР і Раднаркомом РРФСР та причини його невиконання (1919 p., лютий)

Ми вигнали німців і їхнього «гетьмана» з України. Але ми були знесилені, нам треба було спокою хоч на час, щоб зібрати свої сили, щоб закріпити свою відбиту самостійність. Тому Директорія охоче прийняла пропозицію советського уряду припинити війну [...]

Советський уряд зробив цю пропозицію з необхідності: йому так само [...] треба було боротись на два фронти: проти української армії і проти своїх руських білогвардійців. Розуміючи таке становище Москви і бажаючи використати його, я, як голова Директорії і керівник зовнішньої політики, дав директиву нашій делегації непохитно стояти на умовах миру, вироблених Директорією. Вони були такі (в головних рисах — не текстуально): Цілковита самостійність Української Народної Трудової Республіки, припинення воєнних дій, вивід всіх військових частин Росії з території України, поміч військовими засобами українській армії. За це Українська Держава зобов’язувалась заключити з Москвою тимчасовий воєнний Союз проти білогвардійських руських армій та всіх сил, які їм помогали, хоч би й сил Антанти.

[...] Ленінові вдалося перемогти противників миру з Україною і схилити більшість керівних органів компартії прийняти наші умови. Самостійність і незалежність України була офіційно визнана в відповідній резолюції й мирний договір підписано з боку Росії головою советського уряду ВЛеніним та Наркомом Закордонних Справ Чічеріним, а з боку Української Держави — головою української делегації Семеном Мазуренком. Семен Мазуренко зараз же прямим телеграфним проводом повідомив про це свій уряд і попрохав ратифікації Директорією цього великого акту. Його повідомлення прийняв С.Петлюра, який завідував військовим телеграфом, але Директорію про це не повідомив і ратифікації договору, розуміється, не сталось. С.Мазуренко кілька разів домагався відповіді, але не міг дістати її. Він хотів вернутись на Україну, щоб особисто привезти заключений договір, але з наказу Головного Отамана С.Петлюри його на кордоні не було пущено на Україну, і таким чином, цей величезної ваги для нашої державності акт було сховано від українства і вся дальша боротьба за неї пішла таким нещасливим для нас напрямом. Москва, не діждавшись ратифікації мирного пакту, зважаючи мовчання Директорії за небажання миру, відновила воєнні дії, зайняла Київ, натиснула на розбиту українську армію і витиснула її за межі України до Польщі.