Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Витяг з доповідної записки делегації Української Центральної Ради Тимчасовому уряду та виконавчому комітетові Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України (1917 р., червня 11)

Зріст українського руху, що так інтенсивно проявив себе в дні революції, вимагає нових методів для його оцінки, нових підходних стежок, не кажучи вже про саме фактичне ознайомлення з його проявом. Тим часом в цій галузі все лишилося по-давньому, й російські громадські кола щодо українського руху по більшості стають на старі невиразні позиції. Це вже й зараз сумно відбивається на взаємовідносинах двох братніх народів, а на будучий час загрожує дуже й дуже небажаним ускладненням, для полагодження й застереження яких повинні бути з обох сторін вжиті міри державного та громадського значенім. Для людей, що мало знайомі з історією й характером українського руху, цілком не зрозумілий той розмах, який воно проявило з перших же днів революції. Те, що вважалося ділом невеличкої купки інтелігенції, раптом набуло масового характеру: національні лозунги й вимоги стали популярними в народних масах. Поясняється це тим, що український рух, по суті глибоко демократичний, завше стояв на грунті народних потреб, широко обхоплюючи їх, і завше говорив мовою зрозумілою народові про його власні справи. Ось через що з самого ж початку життя рух зробився організуючою силою, спайкою, ось через що до нього підгортались все більші маси народу, справедливо бачучи іменно тут гарантію здійснення своїх загальнолюдських і національних потреб та вимог. [...]

Як же ставиться до цього воістину казкового пробудження 35-мільйонного народу російське громадянство там, на Україні? Треба з перших же слів сказати: відношення не глибоке, не зв’язане інтересами революційної Росії, навпаки, погрожуюче багатьма ускладненнями для всеї справи волі. Причин цьому багато. Головна ж з них — класові інтереси. Пануючі кола на Україні — неукраїнці. Промисловість в руках буржуазії російської, єврейської, французької; торговий капітал, а також величезна частина аграрної буржуазії складається з поляків, росіян і українців, які давно звуть себе «русскими».Так само всі адміністративні посади в руках неукраїнців. Верстви ж, яких експлуатують — селянство, більша частина городського пролетаріату, ремісники, дрібні служащі — українці.

Таким чином, в даний момент української буржуазії, котра визнає себе такою, на Україні нема. Є окремі особи, невеличкі групи, котрі гуртуються по своїх класових інтересах коло економічно пануючих класів, але класів, повторюємо, ще нема.

Через це серед українських партій досить не було жодної, яка б в свою програму не внесла ідеї соціалізму. Звичайно, ці окремі особи і групи, завдяки класовому привабленню скоро зіллються в одну компактну масу, закладуть підвалини національно-визначеній українській буржуазії й, розуміється, боротьба за панування повинна розгорітися між буржуазними верствами всіх націй на Україні.

І от ця то перспектива боротьби і передбачення перемоги української буржуазії настроює неукраїнські пануючі верстви населення дуже вороже до всього українського руху. До цього треба додати ще й цілком національний момент. Всмоктавши з молоком самодержавія ідею централізму, звикши дивитися на Україну тільки як на Південно-Західний край Російської імперії, а на українців, як на «хохлов», що відрізняються від руських тільки деякими маленькими побутовими особливостями, не турбуючись ніколи про те, щоб познайомитись з життям цих «хохлов» та їхніми ідеалами, що ніколи не вмирали навіть під гнітом царизму — буржуазна інтелігенція не змогла, не знайшла в собі сили піднятись до правильного розуміння того процесу, що відбувався весь час. І піддаючись цим двом символам — класовому і національному егоїзму — пішла шляхом енергійного опору організації української демократії. Для цього вживали всіх можливих заходів.

Перекручуючи факти як в пресі, так і в обивательських розмовах, розпускаючи чутки про те, що «хохли хотять відділитись від Росії», що вони ж збираються вигнати з України всіх неукраїнців, бо, мовляв, їх гасло — «Україна тільки для українців», що взагалі, весь український рух без різниці соціально-політичних відмін — рух контрреволюційний, який вимагає негайного припинення. І настільки їх налякав величезний зріст цього руху, що вони заразили своїм жахом навіть демократичні кола неукраїнців. [...]

Але наскільки заразилася і російська демократія настроєм російської буржуазії, наскільки ідея національного панування на Україні російського народу, ідея господаря-власника, глибоко в’їлась в свідомість навіть демократичних елементів, показує той занадто підвищений, ворожий настрій, під впливом якого, наприклад, у предсідателя Київської ради робітничих і солдатських депутатів на нараді соціалістичних організацій всіх національностей вирвалась погроза розігнати штиками Український конгрес. І, треба відзначити, ця погроза, ця ворожнеча, в більш або менш культурній формі, весь час гніздиться в розумінні і буржуазних, і небуржуазних кіл неукраїнського громадянства. Ніякі запевнення українців не можуть побороти це розбурхане національне почуття хазяїна, якому хотять нанести удар з боку підвладної до цього часу національності, вдарити самим фактом існування її, її зростаючої організації і натурального (а не насильного) витіснення з позиції пануючих.

Виникає ціла низка фактів, у яких в більшій, або меншій степені виявляється ця ворожнеча. Справа Українського полку, організацію якого всі неукраїнські верстви лічили мало не загином Росії, «ножем в спину революції» і такі інші страховини, тепер, коли військова влада визнала за можливе формувати з українців корпуси, яскраво показала, що люди захищали не інтереси революції в Росії, а свої класові або національні позиції.

Так саме всі ті заходи, котрі за останній час визнані пануючими в Києві неукраїнськими колами за необхідні, будуються на тому ж грунті і не тільки нахиляються до затвердження і зміцнення демократичних основ, оголошених революцією, але навіть ідуть наперекір їм. Так, наприклад, постанова Київської ради робітничих і солдатських депутатів про з’їзди одверто і грубо ламає основи оголошеної волею революційного народу волі зборів.

Віднині по цій постанові в Київ скликати з’їзди можна лише з дозволу Київської ради робітничих та солдатських депутатів. І не тільки з дозволу, але і по регламентації ради. Цей захід мотивується тим, що в Києві за останній час буває дуже багато з’їздів селянських, кооперативних, солдатських. Хоч в цім мотиві і не згадується про те, що майже всі такі з’їзди були українські, одначе кожному ясно, що постанову направлено виключно проти українців.

Аналогічне з цим бажання Київського виконавчого комітету громадських організацій виділити Київ в окрему адміністративну одиницю, незалежну від цілого краю.

Признаючи, що в зросійщенім за довгі роки абсолютизму Києві перевага неукраїнського елементу недовговічна, що край з розвитком демократичних основ нового життя заллє цей острів національними хвилями, пануючі елементи заходжуються обгородити його високим молом від рідної йому стихії, ізолювати його від краю.

Не маючи змоги в цій короткій записці привести всі видатні факти виявлення національної ворожнечі російського громадянства до українського відродження, ми зупиняємось на зазначених прикладах. Але, з свого боку ми вважаєм за свій громадський і моральний обов’язок зробити таку заяву. Таке відношення визнаєм злочинним для справи революції, яке несе за собою тяжкі наслідки для цілої Росії.

Люди, які живуть по містах України, бачать перед собою зросійщені вулиці цих міст, чують навколо жаргонну російську мову, забувають цілком про те, що ці міста тільки дрібненькі острівці в морі всього українського народу. Забувають, що через декілька років зросійщений елемент значної частини людності цих самих міст повернеться до рідної стихії, що зросійщення деяких центрів України, котре здається таким повним, є тимчасове з’явище, утворене ненормальними обставинами знищеного абсолютизму і централізму, який намагається врятувати свої позиції. Мало того, засліплені класовим або ж національним егоїзмом, загіпнотизовані в цій примарній видимості свого національного панування, ці люди не хотять рахуватися з тим, що вже існує не тільки свідомість його в зв’язку з інтересами усеї державної цілості.

Всі ці численні з’їзди (селянські, кооперативні, партійні, загальнонаціональні), на які були делеговані представники мільйонної організованої української демократії, повинні б вже переконати всіх, що український рух — не вигадка купки інтелігентів, як його повсякчас рекомендував царський уряд російському громадянству, що це величезна сила, котра вирвалася з-під вікового утиску, що сила ця росте з кожною годиною, навіть не днем, що припинити її, як би не хотіли цього її вороги, нема вже рішучо ніякої можливості, бо прокинувся 35-мільйонний народ.

Треба повернутися до царизму, до приниження всіх прав людини й громадянина, щоб жити деякою надією на поворот української демократії до первісного стану «приниженого і закованого раба».

Бо в національнім самопочуванні вилилося перш за все в широких народних масах почуття цих прав, цієї достойності людини і громадянина. Віднині він не «хохол», не «бидло», не «мужик», а українець, тобто рівний з усим, хто до революції мав владу принижувати його.

І домагання національної школи, армії, українізації всього життя на Україні мають в корні головним чином це відроджене та визволене почуття й достоїнство людини. І віра в це настільки велика в масах, що вони спочатку навіть зрозуміть не можуть, чому це їх бажання, це вільне прекрасне почуття зустрічає зле, недобре, вороже відношення до себе у тих, хто стоїть на чолі демократичного руху. В їх простій, не отруєній спокусою, психіці не вкладається ця страшенна суперечка.

Вони думають, що кожен, хто б він не був, повинен вкупі з ними радіти та веселитись їх визволенню, їх перетворенню в людей.

Не тільки радіти, але й всіма силами допомагати цьому чудесному перетворенню.

Цілком зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, потім ворожнечі, а під кінець і до страшного обурення. Тепер на всіх з’їздах, зібраннях, всюди тільки й чути, що скарги, догани й погрози. І чим упертіше стоїть одна сторона, тим хвилювання з другого боку робиться палкішим, тим міцніше й глибше в’їдається недовір’я до росіян, тим ширше розливається хвиля стихійного протесту.

Неодповідальні особи не розуміїоть всього того, що зараз відбувається, і неначе з якоюсь метою продовжують ставити різні перепони організації українських мас. Українська Центральна рада як представницький орган в організаційній українській демократії досі грала, та й зараз грає, стримуючу та керуючу по організованому руслу роль.

Але вона могла і може це робити тільки до того часу, поки ця організація іде в контакті з натуральним розвитком народного руху. Коли через щось вона повинна буде припинити або навіть загаяти свою організаційну діяльність, войа буде знесена стихійним потоком.

До цього її може примусити негативне відношення як місцевого, так і особливо російського громадянства.

А таке негативне відношення до українського руху зауважено не тільки на Україні, а і в центральній Росії. Коли не одверто негативне, то затушоване, або ж просто байдуже.

Ми не можемо мовчати і повинні попередити всю російську демократію про надзвичайну небезпеку такого відношення.

Росія й без того перебуває в загрожуючому становищі, без того немає дисципліни в армії, немає підвозу хліба в країні.

Не можна підбурювати мільйони людей, що стоять на фронті і почувають тяжку образу їх найблагородніших поривань.

Не можна доводити цих людей до того, щоб вони, обурені тим, що їм не задовольнили ні одного їхнього побажання, піддались стихії, кинулись на Україну, як загрожують вони в багатьох своїх заявах. Не можна доводити селян до погроз лишити цілу країну без хліба. А це роблять ті люди, які хотять сепарувати Київ від України. Натурально, що на це селяни відповідають: а що буде, коли ми сепаруємося від вас. [...]