Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Profession de foi молодих українців, читане на Тарасові роковини (1893 р.)

Знаючи сучасний стан і рух української молодіжи по багатьох містах широкої Вкраїни, стежучи по змозі за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередиш, так званий, українофільский рух, ми молоді Українці, порадивши ся і погодивши ся поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалі наше profession de foi.[...]

Україна під гнетом; і після закону людської психольогії вона підіймає свій национальний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу єсьмо националами і перед усім дбаємо о те, щоб дати свому народови волю национальну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст национального прапору сам собою перемінить ся, бо людскість поступає і довічні ідеали чергують ся. [...]

Українофільский рух починало багато, та не багато затримало ся людий на високости ідеї. Багато залежало се від тих тяжких обставин, що серед їх довело ся розвивати ся нашомунациональному рухови. Український нарід хоч і мав у собі такі основи, що від разу міг поставити на певний цілком нормальний грунт ідею культурно-национального відродження України, але у починаючих не було такої сили, щоб перемогти сі обставини, щоб відразу стати ся вкраїнською інтелігенциєю, щоб зараз же збудувати і літературу і науку і всі інші здобутки культурного життя, щоб фактами і своєю істотою довести істновання Українців, яко окремої самостійної нациї. От як би разом з гением і апостолом слова Тарасом, з’явив ся у нас гений в політиці, то певна річ, він би показав інший шлях і усі-б пішли тим шляхом. Тоді-б Україна, принаймні що до своєї культури, зараз би не залежала від сьогочасних обставин. Але Кирило-Методиєвське брацтво далеко не передбачало. Костомарів повів се братство справді в Україну, але не просто, не навпростець, а манівцями проз усю Московщину і за ним сім далеким і непевним шляхом пішло багато народу.

Не будемо довго спиняти ся тут на українофільстві. Що минуло, те не вернеться. Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому сьвітови, що істнує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься Українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний грунт; воно стало підвалиною сучасних Українців. В сім його історична заслуга. [...]

З усього, що досі сказано випливає й програма нашої практичної діяльности. В словах її може й немає нічого нового, але тут нове те, що ми робимо власне в такому напрямі як далі висловлюємо.

Для нас сьвідомих Українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрийська і Україна Росийська однак нам рідні, і жадні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течиї: вона завсіди спиниться у морі, які-б перепони не були.

Бажаючи поставити свою справу незалежно від росийських обставин, ми осередок ваги нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуемо ся з Австрійської конституції. Визнаючи широку критику нашій справі, ми не визнаємо партийно! сварні й ворогування на Росийській Україні. Бо з одного боку партиї мають розумну підставу тільки там, де єсть політична воля слову й ділови. І ми-б дуже бажали й раділи, як би у Галичині, коли се можливо, не було партийно! розтичи, бо вона зменшує продуктивність наших сил. [...]