Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З листів Б.Д.Грінченка та М.П. Драгоманова про українську національну справу (1870—1880-ті pp.)

[...] Ми вже мали пригоду говорити про те, як невірно складати появу москвофільства серед русинів австрійських на саме тільки ренегатство «погодінської колонії» і т. д. Ренегатство тут було і єсть, але були й суть і глибші причини, хоч може й патологічні. Перша причина — реакція домовим обставинам, котрі гнітять австрійських русинів, а друга — певний аристократизм, котрий відриває людей від мужицтва, між іншим, і з його етнографічними ознаками, як мова. Найліпший доказ тому можна бачити на Венгерській Русі, де найчесніїпі люди, патріоти — москвофіли. Поліпшити такий стан діла українолюбці можуть не фанатичним анафемуванням, а лишень працею коло своєї культури і демосу взагалі, а окрім того, розважним, можливо спокійним поступуванням з москалефілами, не виключаючи згори всякої згоди з ними, по крайній мірі в деяких точках. [...]

Обернувшись до москвофілів-рутенців на провінції, ми знайдемо там більше симпатичного. Безспірно, між ними єсть люди добросовісні, котрі по-своєму хотять полегкості своєму народу від усяких болячок і гніту і дещо роблять в сьому напрямку. Звісно, брак політичного образования, а також натиск львівського генерального штабу не дає тим людям виступити на чистий шлях. Але тут треба скласти надію на силу обставин і теперіїинього світового поступу. Точки, спільні українським поступовцям з чеснішими москалефілами, можуть згодом визначитись, по крайній мірі на полі соціальнім і політичнім.

Вже й тепер дехто з москалефілів починає розуміти важність економічних справ в смислі більш-менш радикальнім. Єсть такі, котрі розуміють потребу політичних реформ в напрямку демократичному, напр, загального виборчого права. На полі культурнім деякі москалефіли не зовсім відмовляють вартості народній мові, по крайній мірі в літературі елементарній. Коли що пошкодило в сій точці в останні часи, то власне «нова ера» з її поліцейськими погрозами москалефілам, бо поліцейське українофільство мусило також роздратувати галицьких общерусів, як поліцейська общеруськість в Росії роздратувала українофілів.

Найбільшою перепоною між українськими поступовцями і москалефілами стоїть клерикалізм останніх. Тільки ж уп’ять-таки треба згадати, що клерикалізму чимало і серед народовців. Тут треба скласти надію на зріст і серед галичан думки, котра все таки дедалі все більше шириться і на сході Європи, а власне, що в справах віри треба кождому залишити свободу вірити чи не вірити і що, відповідно сьому, найліпше впорядкування справи релігійної єсть не тільки повна толеранція, а й поділ церкви від держави, про котрий галицькі радикали поставили думку навіть селян, і селяни прийняли її не без симпатії. А треба завважати, що так, як складаються справи в Галичині, то виходить, що москвофіли, навіть клерикали, навряд чи не спосібніші прийняти сю думку, ніж народовецькі клерикали з переконання чи з політики.

Всякому видно, що в Галичині ведеться систематично переробка унії на латинське католицтво, та ще й за поміччю державної і крайової власті, з котрих остання тепер пансько-польська. Загал народовців не знає, як йому бути в сій справі. Більшість недовольна початою і поступаючою «церковною реформою» і не так давно висилала проти неї протести, котрі возила в Відень спільна з москалефілами депутація, в якій був і священник — проф. Ом.Огоновський. Тільки ж «нова ера» спутала ту опозицію, і тепер одна частина народовців (фракція «Правди») явно сприяє реформі, тоді як друга (фракція «Діла») щось бурмоче проти неї, та не зважується на рішучу опозицію. Москалефіли ж рішуче недовольні реформою, причому деякі з них симпатизують з православієм.

Православіє греко-російське не може бути симпатичним поступовцям, як і всякий інший іслам. Та в наші часи свободи і совісті і проти православія не личить так виступати, як виступають,напр., народовецькі органи з часів процесу Наумовича і Грабар, тобто криками про державну і національну зраду, і підпирати в сій точці папсько-польську католицьку поліцію. Мало того, наклін до православія при загальнім недовольстві галичан польсько-католицькою реформою унії може послужити в Галичині власне справі свободи совісті і поділу церкви від держави. Галицькі православні і взагалі сторонники «чистоти восточного обряду» і независимості уніатської церкви, бачачи проти себе державний і крайовий уряд, мусять, як усякі дисиденти, гребувати свободи совісті, автономії конфесійних громад і вкінці поділу церкви від держави. А се все такі речі, котрі входять і в програму поступовців.

Так в Англії і Шотландії радикальні протестанти, забуваючи свою давню ненависть до папського Рима, як до нового Вавілона і сідала апокаліптичного дракона, помагали католикам в справі скасування привілегій єпископальної державної церкви в Ірландії з надією, що потім настане черга такої ж реформи і в них дома — великобританські вільнодумці робили те ж в надії дійти до повного поділу церкви і держави, і до того тепер іде Великобританія після Ірландії!

Окрім того, політика єсть перш усього політика, тобто упорядкування справ державних і соціальних. Нема нічого більш нерезонного, як перемішувати з ними справи культурні — як національно-літературні, релігійні і т. д. [...]

Анафеми ж тут нічого не поможуть, а боротьба з москалефілами «всякими способами» — в тім числі і поліцейськими, яку ведуть народовці, а надто фракції «Правди» — тілько пошкодить, окрім того, що вона ж гидка сама по собі. Звісно, теперіїпнім галицьким москвофілам, навіть ліїшіим, страшенно далеко від того, щоб стати на порядну дорогу, але замість анафем ми ліїтше зробимо, коли будемо показувати їм на ту дорогу.

Так-то з різних боків виставляють точки можливої солідарності поступовців українських навіть з австро-руськими москвофілами — точки, котрі в сумі своїй зовсім рівноважать солідарність тих поступовців з народовцями-українофілами в справі національній. При теперішнім стані партій в Галичині поступовці-радикали найліпше зроблять, коли найменше будуть бавитись в іграшки парламентарної «тактики» зі всякими другими партіями, а звернуть найбільше уваги на те, щоб прихилити до своїх основних принципів найбільшу часть людей, а надто з простого народу, котрий в руській людності Галичини єсть класом хоч найбіднішим, а все-таки найбільше независимим і найважнішим вже по своєму числу. Тільки ж ті поступовці мусять не стояти з апріорними анафемами ні проти якої руської партії, а мусять, виставивши свої національні, як і соціальні і політичні принципи, бути готові до солідарної або до паралельної політики зі всякою партією, котра прийме яку-небудь точку з їх програми — з москалефільською, як і українофільською. А в точках спеціальних радикалізм fara da se — сам себе постоїть!

Розумна політика потребує ідеалізму широкоі далекоглядного, а сентиментальність і фанатичне доктринерство кружкове так же не подібні до нього, як і опортуністичне хиляння на всі боки!