Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

З географічного опису Готського королівства Йордана (VI ст. н. е.)

V. Біля лівої сторони [Альп — гір Карпатських], що йде на північ, від верху р. Вістули на незмірному просторі проживає великий народ венедів. Хоч назва їх тепер міняється від родин [княжих] і місць [мешкання], але головні назви мають — славенів та антів. Славени живуть від міста Новетунського і озера Мурсійського до Дністра і на північ до Вісли; болота і ліси в них замість міст. Анти ж, наймужніші між ними, — при повороті Чорного моря від Дністра мешкають аж до Дніпра, а ці річки відходять одна від одної на багато днів ходу. [...]

XXIII. Після смерті короля готів Геберіха, через якийсь час прийшло королівство до Германаріка, найславнішого з Амалів, що багато войовничих північних народів подолав і примусив коритися своїм законам. Недурно деякі предки рівняли його до Олександра Великого. Бо панував він, підкоривши, над голтескіфами, тіудами, інаунксами, васінабронаками, меренсами, морденсами, імніскарами, рогами, тадзансами, атауль, навего, бубегенами, кольдами. Славлячись з влади над ними, не стерпів він, щоб і герульського народу [над яким панував Галарік], значну частину його вигубивши, під себе не підкорити.

Цей народ, як розповідає історик Аблавій, жив біля озера Меотіда, по місцях болотяних, що греки звуть «еле», і називався елурами; народ проворний, а ще більше гордий. Бо не було такого народу, щоб з них не набирав собі легкого війська. Та хоч проворність їх спасала в інших частих війнах, перед сталою і звільною вдачею готів полягла, і судила їм доля служити між інших народів королю готів Германаріку. Після погибелі герулів пішов Германарік війною на венедів, а ті, хоч в війнах не славні, але кількісно великі, спочатку хотіли боротися. Та нічого не значить велика кількість люду невойвничого, особливо як ще й воля на те Божа буде, та й сила збройна прилучиться. А вони, як то з початку оповідання чи то в реєстрі народів почали ми вже казати, виходячи з одного роду, тепер мають три назви, себто венеди, анти, славени; і хоч тепер вони, задля гріхів наших, скрізь лютують, тоді всі слухали Германарікову розповідь. Також підкорив він подібно розумом і відвагою своєю народ естів, що заселяли довгий берег океану Германського, і панував над всіма народами Скіфії й Германії, як над своїми маетностями.

ХХIV. Потім не за довгий час, як розповідає Орозій, народ гуннів, немилосердний над усяку жорстокість, напав на готів. Він перейшов велике озеро [Меотіду] і зараз, немов якийсь вир народний, потягнув за собою алпідзурів, алціндзурів, ітімарів, тункарсів та боїсків, що мешкали на тому березі Скіфії. Підкорили, томлячи частими битвами, ще й таланів, що не гірші від них були на війні, та різнилися людськістю, побутом і виглядом. Бо гунни хоч кого війною, може, не перемагали, страшним лицем своїм наганяли страху і примушували тікати, бо в них лице було дуже чорне і ніби неформена галушка якась, з якимись точками замість очей. Поганий зовнішній вигляд виявляє їх сміливість духу, бо вони калічать дітей своїх першого ж дня по родинах: розтинають мечем щоки хлопцям, щоб вони, перш ніж молоком погодуються, мусили терпіти рани. З того вони старіються безбороді і хлопцями не бувають гарні, бо на лиці, посіченому мечем, задля ран пропадає молодецька краса волосся. На зріст малі, але проворні і зручні в рухах, добрі їздці, широкі в плечах, дотепні щодо стріл і лука, шиями мщні і завжди з гордості кирпу гнуть. З виглядом людським, живуть вони в скотській жорстокості. [...]

XXVIII. Як я вже розповів, як міг, слідкуючи за словами предків, про часи, коли як остроготи, так і везеготи були сполучені, і вияснив історію везеготів по відділенню від остроготів, треба нам знову повернутися до їх давніх скіфських осель і розповісти подібним чином генеалогію і справи остроготів. Відомо, що по смерті короля свого Германаріка, відділені від везеготів, залишилися вони в тій же своїй вітчині, піддавшись зверхності гуннів, хоч Вінітар, з роду Амалів, заховав ознаки своєї влади. Він подобався відвагою дідові Вультульфові, а хоч не був такий щасливий, як Германарік, але не терплячи, щоб підлягали зверхності гуннів, помалу відтягався від них і, щоб своєю мужністю показатись, піїпов війною на край антів. Напав на них, і в першій битві його було побито, але потім взяв перевагу і розіп’яв їх царя Боза з його синами і 40 старшинами як страшний приклад, щоб трупи, висячи, більшого страху надавали підданим. Але близько року панував він так вільно: Баламбер, король гуннів, не стерпів того, покликавши до себе Гезімунда, сина великого Гунімунда, що, заховуючи свою присягу і вірність з великою частиною готів, признавав зверхність гуннів і, поновивши з ним союз, повів військо на Вінітара. Довго билися; в першій і другій битві подолав Вінітар, і не зможе ніхто розповісти, яку бійку завдав Вінітар війську гуннів. У третій битві при річці Ерак серед бою Баламбер [Баламер], підступом пустивши стрілу, пробив голову Вінітару і, взявши його племінницю Вадамерку [Валадамарку] за себе, панував над цілим народом готським спокійно, однак так, що завжди правив готами їх власний князь, хоча за дозволом гуннів.