Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

Опис Амміаном Марцелліном племені гунів (кінець ІV ст. н. е.)

Плем’я гуннів, про яких стародавні письменники знали дуже мало, живе за Меотійським болотом у бік Льодовитого океану і перевищує в своїй дикості всяку міру [...] Ніколи вони не ховаються в які б то не було будівлі, а, навпаки, уникають їх, як гробниць, відокремлених від звичного побуту людей. У них не можна зустріти навіть укритого очеретом куреня. Вони кочують по горах і лісах, з колиски привчаються переносити холод, голод і спрагу. І на чужині входять вони під покрівлю тільки в разі крайньої необхідності, бо не вважають себе в безпеці під покрівлею [...] Тіло вони прикривають льняним одягом або зшитим з шкурок лісових мишей. Нема у них різниці між домашнім і вихідним одягом; але раз одягнута на шию туніка брудного кольору змінюється іншою не раніше, як вона розповзеться в лахміття від довгочасного гниття. На голову вони надягають криві шапки, свої вкриті волоссям ноги — козячими шкурами; взуття вони не виробляють ні на якій колодці, бо це утруднює їх вільний крок. Тому вони не придатні для пішого бою; зате вони ніби приросли до своїх коней, виносливих, але потворних на вигляд, і часто, сидячи на них на жіночий манір, виконують свої звичайні заняття. День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їздять і п’ють і, схилившись на круту шию коня, засипають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони проводять, сидячи на конях.

Не знають вони над собою суворої царської влади, але, задовольняючись випадковим проводом кого-небудь з своїх старійшин, нищать усе, що попадається на шляху. Іноді, будучи ким-небудь зачеплені, вони розпочинають битву; в бій вони кидаються, вишикувавшись клином, з грізним завиваючим криком. Легкі й рухливі, вони раптом навмисне розсіюються і не шикуючи бойової лінії, нападають то там, то тут, чинячи страшенні вбивства [...]

Ніхто з них не оре й ніколи не доторкнувся до сохи. Без певного місця проживання, без дому, без закону або стійкого способу життя кочують вони, ніби вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя; там дружини тчуть їм жалюгідний одяг [...] Коли нема війни, вони віроломні, непостійні, легко піддаються всякому подихові перепадаючої нової дії, в усьому покладаються на дику лють [...]