Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення

ПЕРЕДМОВА

Важливим для сучасного прочитання історії України є не лише оснащення творчої лабораторії вченого новими методиками, розширення проблемного поля студіювання в царині національного минулого, залучення в історичну науку фахового перспективного потенціалу, інституціонування нових дослідницьких осередків та розширення мережі спеціалізованих періодичних видань історичного профілю. Чи не першочерговим при цьому залишається формування широкої джерельної бази в найрізноманітніших тематичних та хронологічних зрізах українського історичного процесу.

Пошукова робота в архівосховищах щодо добору документального матеріалу для вирішення конкретної дослідницької проблеми, без сумніву, є основною ланкою на шляху введення нових джерел до наукового обігу. Однак для створення корпусної документальної історичної україніки не менш перспективною вбачається подальша активізація археографічної роботи на академічному, міжінституційному та міждисциплінарному рівнях, коли цілеспрямований евристичний пошук супроводжується ґрунтовною джерелознавчою критикою та відповідним теоретичним опрацюванням наявного архівного фонду і завершується появою фундаментальних документальних збірок, оснащених належним науково-довідковим апаратом.

Підготовка корпусних видань джерел в Україні має давню традицію, зародження якої пов’язується із заснуванням українських університетів та початком діяльності Київської археографічної комісії (перша половина — середина XIX ст.). Проте, на відміну від цілого ряду зарубіжних країн, у яких уже на початок XX ст. під історичні дослідження було підведено міцну документальну основу, на українському ареалі протягом не одного десятка років цей процес помітно гальмувався не стільки через історіографічні чинники, скільки через збіг несприятливих факторів політичного та ідеологічного характеру. Без сумніву, робота щодо збирання документального матеріалу в професійному науковому середовищі ніїсоли не припинялася, однак можливості його використання та оприлюднення, втім, як і постановка самих дослідницьких завдань, час від часу опинялися під жорстким цензурним пресингом, на чому останніми роками неодноразово наголошувалося в спеціальній літературі. Зокрема, в середині 30-х років минулого століття діяльність створеної у 1921 р. Археографічної комісії ВУАН практично припинилася, хоча праця над формуванням джерельних добірок з української історії продовжувалася зусиллями ентузіастів із середовища вишівської професури, працівників академічних та архівних установ. Важливий внесок у розширення джерелознавчої основи дослідження української історії зроблений, зокрема, у другій половині XX ст. О.Апанович, А.Барабоєм, О.Бевзом, І.Бутичем, І.Ганжою, П.Гудзенком, Я.Дзирою, Г.Діденком, Я.Ісаєвичем, І.Крип’якевичем, М.Ковальським, М.Лещенком, М.Лисенком, В.Панібудьласкою, І.Рибалком, М.Рубачем, М.Супруненком, О.Слуцьким, Ф.Шевченком, І.Щербиною та іншими вченими.

Позитивні зміни в археографічній сфері відбулися на зламі 80—90-х років, коли рішенням Президії АН УРСР (жовтень 1987 р.) Археографічну комісіїо було відновлено на базі Інституту історії, а 10 липня 1990 р. утворено Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Крім цієї спеціалізованої установи, яка налагодила плідні творчі зв’язки з низкою зарубіжних українознавчих центрів (Український науковий інститут Гарвардського університету, Східноєвропейський дослідний інститут ш. В.Липинського (США), Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика при Канадському інституті українських студій, видавництво «Літопис УПА» (Канада), Наукове товариство ім. Шевченка в Європі (Франція) та ін.), підготовка фундаментальних видань з різних тематичних напрямів традиційно посідає чільне місце в наукових планах Інституту історії України НАНУ. Значну публікаторську роботу в галузі історичного джерелознавства проводять також Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, Інститут українознавства ім. І.П.Крип’якевича, Історична та Археографічна комісія НТШ у Львові, Науково-дослідна лабораторія історії Південної України Запорізького національного університету, Київський, Харківський, Одеський, Чернівецький, Кам’янець-Подільський, Чернігівський національні університети, а також інші наукові осередки.

У 1990—2000-х роках публікація джерел здійснювалася у рамках документальних видавничих серій: «Описово-статистичні джерела», «Історичні джерела», «Україна в міжнародних зв’язках: хроніки, мемуари, щоденники», «Актові джерела», «Пам’ятки української мови. Серія актових документів і грамот», «Пам’ятки українського літописання», «Джерела з історії науки в Україні», «Джерела з новітньої історії України», «Джерела з історії суспільно-політичного руху в Україні XIX — початку XX ст.», «Джерела з історії церкви в Україні», «Правнича спадщина. Пам’ятки української православної богословської думки XVII ст.», «Універсали українських гетьманів. Матеріали до українського дипломатарію», «Україна в прозових творах і документах», «Пам’ятки історії Східної Європи. Джерела XV—XVII ст.» тощо. У науковий обіг введено сотні одиниць актового матеріалу, зразків епістолярної спадщини як офіційного, так і приватного характеру, статистичних джерел, різного роду контрактів, дипломатичної кореспонденції, опубліковано мемуари та щоденники представників різних соціальних прошарків та груп, літописи, хроніки тощо. До пошукової і публікаторської роботи в галузі формування документальної україніки активно підключилися Н.Барановська, С.Білокінь, О.Бойко, Г.Боряк, В.Брехуненко, О.Веселова, В.Верстюк, О.Вовк, В.Волковинський, Т.Вронська, О.Галенко, Л.Гриневич, Л.Демченко, М.Дмитрієнко, Л.Жванко, М.Капраль, С.Кокін, О.Лисенко, Г.Михайличенко, Ю.Мицик, О.Мовчан, Т.Осташко, Р.Пиріг, О.Рубльов, Я.Федорук, В.Сергійчук, В.Станіславський, Ю.Терещенко, В.Томазов, Є.Чернухін, Б.Чирко, Є.Шаталіна, Н.Яковенко, Л.Яковлева та багато інших істориків.

Однак вміщений до документальних збірників джерельний масив використовується переважно фаховим загалом у його професійній діяльності і фактично залишається поза полем зору ширших читацьких кіл, включно із студентською та шкільною аудиторією. Найбільш поширеною формою залучення масового читача до ознайомлення з документальною основою національної історії є хрестоматії. Ці посібники, власне, становлять тематичні добірки переважно витягів або уривків (інколи пам’ятка наводиться повністю) з різноманітних джерел як офіційного, так і наративного характеру, адаптованих до завдань певних шкільних чи вишівських курсів, і широко застосовуються в навчальних практиках різних країн. Зокрема, в європейській та північноамериканській історіографії досить поширеною є традиція укладання різноманітних так званих рідерів. Прикладом новітніх російських хрестоматійних видань можуть слугувати праця Л.Рєпіної «Женщины и мужчины в истории: Новая картина европейского прошлого. Очерки. Хрестоматия» (М., 2002), «Хрестоматия по устной истории» за загальною редакцією МЛоскутової (СПб., 2003) та «Хрестоматия по истории мировой культуры», укладена Г.Гриненком (3-тє вид. — М., 2005), а також унікальна 5-томна хрестоматія «Древняя Русь в свете зарубежных источников» (М., 2009—2010). Хрестоматійний жанр є популярним і в сучасній білоруській історіографії. Зокрема, до найбільш ґрунтовних хрестоматій останнього часу слід віднести документальні посібники «Гісторыя Беларусі канца XVIII — пачатку XX ст. у документах і матэрыялах» (Мінськ, 2007) та «Гісторыя Беларусі найноушага часу у документах і матэрыялах» (Мінськ, 2009).

Однією з перших наукових хрестоматій в Україні стали «Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини XI віку» (1895) М.Грушевського. На жаль, нереалізованими залишилися задум О.Левицького щодо створення хрестоматійного видання «Южно-русская письменность. От начала книгопечатания в Южной России до конца XVIII века» та два незавершених проекти І.Крип’якевича — рукописи «Хрестоматії з історії України XIV— XVIII ст.» та «Хрестоматії політичних документів XV—XVII ст.», над якими відомий вчений працював у 1960-х роках. 

Класичними на сьогодні, завдячуючи синтезному (насамперед у хронологічному сенсі, оскільки їх змістове наповнення не уникло певної тенденційності, характерної в цілому для історіографічного періоду радянської доби) охопленню матеріалу та його адаптованості (значною мірою через переклад) до сучасного українського правопису, що полегшує розуміння змісту історичного джерела, стали такі хрестоматійні видання кінця 1930 — 1960-х років, як незавершена «Історія України в документах і матеріалах» (із планованих трьох томів перший, присвячений добі Київської Русі і князівського розбрату на руських землях, побачив світ у 1939 p., а третій, у якому сконцентровано джерельні свідчення за 1569—1654 pp., вийшов друком у 1941 р.) та двотомний посібник для вчителів «Хрестоматія з історії Української РСР» (К., 1959—1961), який доведено до початків новітньої української історії. В один ряд з ними за рейтингом використання можна поставити «Хрестоматію з історії стародавнього світу» (К., 1954).

Увага до створення різного роду хрестоматійних посібників посилюється з середини 1990-х років. Відтоді у вжитку учнівського, студентського та викладацького загалу побутують такі видання, як «Історія держави і права України» (К., 1996) за редакцією О.Шевченка й однойменна (що вийшла друком 2003 р.) хрестоматія, відповідальним редактором якої та керівником колективу укладачів виступив В.Гончаренко, «Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян (Давня доба, Середньовіччя)», «Хрестоматія з історії політичних вчень» за редакцією та загальним упорядкуванням О.Уривалкіна, «Хрестоматія з історії України, XIX — початок XX ст.» (1999), підготовлена для учнів 9-х класів В.Сарбеєм, укладена С.Кульчицьким та О.Ганжою для 10-х класів загальноосвітньої школи «Хрестоматія з історії України» (К., 1998), підготовлена для учнів 10—11-х класів авторським колективом на чолі з П.Панченком «Хрестоматія з новітньої історії України» (К., 1998) та інші. У 2004 р. вийшла друком підготовлена колективом упорядників на чолі з Б.Біликом «Історія України: Хрестоматія: У 2 частинах». Посібник для студентів «Хрестоматія з історії України» було опубліковано в Києві у 2007 р. Роком пізніше (2008) вийшла друком «Історія України. Джерельний літопис» за редакцією В.Червінського та М.Обушного. Львівська дослідниця Т.Гошко виступила упорядником ґрунтовної, оснащеної фаховим коментарем тематичної «Хрестоматії з історії України литовсько-польської доби» (Львів, 2011). До інновацій в освітянській сфері останнього часу слід віднести онлайнові публікації джерел (зокрема, й у вигляді електронних хрестоматій), які, формуючи, по суті, новий образ джерельної бази досліджень з історії України, набувають дедалі більшої популярності у користувачів.

Разом з тим та увага, що приділяється сьогодні розвиткові історичної науки в Україні, відкриття нових наукових напрямів усе рельєфніше висувають на порядок денний питання підготовки університетськими кафедрами перспективних молодих дослідників, які б добре орієнтувалися в документальному базисі національної історії, володіли методологічними та джерелознавчими основами наукової роботи. Саме останнє й спонукало до того, щоб доповнити вже достатньо апробований синтетичний підручник «Історія України», покладений в основу читаного на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка курсу, академічним хрестоматійним виданням, в якому свідченнями джерел не лише охоплювалися б усі хронологічні періоди, а й були представлені найважливіші тематичні блоки, що відбивають пріоритетні наукові напрями та проблемні поля сучасного історіографічного поступу.

Увесь відібраний для цього видання документальний матеріал сконцентровано в окремих розділах, виділених на основі сучасної періодизації національного історичного процесу. Згідно з тематичним принципом добору актових і наративних джерел у кожному розділі за можливості більш-менш рівноцінно представлено такі важливі аспекти суспільного життя, як політична, військова, дипломатична сфери, організація господарсько-економічної системи, соціальні, націотворчі, державотворчі та культурно-духовні процеси в їх еволюційних змінах і трансформаціях. Не менш важливим став і принцип регіонального охоплення, а також залучення джерел, які б походили від різних, задіяних у певних історичних колізіях контрагентів цивілізаційного процесу, документів приватного та офіційного характеру.

Не варто приховувати того, що видання хрестоматійного жанру, поза об’єктивізмом документальної основи, позначені певною мірою суб’єктивізації щодо її формування. Зокрема, це стосується цільового призначення хрестоматії, методологічних засад, на яких ґрунтується праця упорядників, тієї документально-бібліографічної бази, з якої відбувається добір джерельних фрагментів, тощо. Практика доводить (і в цьому не є винятком пропоноване видання), що, як правило, остання (при доволі широкому кількісному і видовому представленні в хрестоматійному посібнику джерел) базується на незначній частці існуючого друкованого документального масиву. Сподіваємося, що цей недолік у найближчій перспективі буде подолано в рекомендаційному бібліографічному покажчику, що дасть читачеві загальне уявленім про широту й тематичне наповнення цього масиву, а також ознайомить з основними проблемними напрямами, за якими відбувається сьогодні дослідження вітчизняного історичного процесу.

Пропонований навчальний посібник сформовано на базі низки класичних хрестоматій та документальних публікацій XX — початку XXI ст., археографічна культура підготовки яких, зрозуміло, не є однаковою, що обумовлює розмаїття в підходах до орфографічної передачі текстових фрагментів, належних до різних історичних епох джерел. Проте така строкатість в орфографії текстів дає можливість продемонструвати студентам характерні риси відповідних археографічних традицій і шкіл (особливо наочно це показано на давньоруському матеріалі шляхом використання різночасових археографічних публікацій списків літописів, а також до певної міри на офіційних документах пізніших періодів), перетворюючи це видання на своєрідну хрестоматію національної археографії.

При загальному наближенні до сучасного правопису тієї частини джерельного масиву, що має більш віддалене від сьогодення походження, у праці в цілому зберігалися мовні та пунктуаційні особливості оригіналу (під останнім мається на увазі першодрук у виданні, з якого запозичене джерело). Однак при цьому допускається певна уніфікація літер, що в сучасній мові не вживаються. У випадку залучення іноземних джерел (польських, литовських, російських, турецьких, молдовських, угорських тощо) або створених в Україні латиною використовувалися їх існуючі переклади сучасною українською мовою. Повністю збережено особливості стилістики тих документальних свідчень, що стосуються новітньої доби української історії. Поодинокі редакційні правки допускалися лише у разі наявності в першодруці джерела технічних друкарських помилок, не помічених упорядниками. Текстові купюри в джерелах позначені символом [...]. Датування у заголовках документів збережено за стилем їх публікації. У випадку, коли точну дату не встановлено, джерело датується приблизно. Оригінальні діловодні заголовки практично не використовуються. Виняток становлять лише офіційні документи новітньої доби.

Основним критерієм, за яким відбувався відбір хрестоматійного матеріалу, є його пізнавальна цінність, а також значущість щодо розкриття особливостей перебігу тих чи інших історичних подій та розуміння явищ загальнонаціонального характеру. Не останню роль відігравала практична доцільність залучення інформативних можливостей першоджерел для формування образного та аналітичного мислення студентів. Саме з метою розширення меж самостійної роботи над джерельною базою для майбутніх фахівців-істориків було прийняте рішення відмовитись від наукового коментаря, що має спонукати користувачів до ширших евристичних екскурсів у спеціальну літературу.

Щиро сподіваємося на те, що пропонований хрестоматійний посібник не лише прислужиться в навчально-науковому процесі, а й сприятиме зацікавленості минулим свого народу та своєї Батьківщини читацьких кіл, далеких від професійних занять історією.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка