Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В КІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870—1924) — російський політичний діяч, лідер партії більшовиків і глава першого радянського уряду (Ради Народних Комісарів), професійний революціонер. Народився в сім'ї інспектора народних училищ. Старшого брата Леніна було страчено (1887) за участь у замаху на царя Олександра III. У 1887 р. вступив на юридичний факультет Казанського університету; у грудні виключений з університету і висланий за участь у студентському русі. У 1891 р. екстерном склав іспити за юридичний факультет при Санкт-Петербурзькому університеті; помічник присяжного повіреного в Самарі.

У1893 р. переїхав до Санкт-Петербурга. У1895 р. Ленін брав участь у створенні Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», потім був заарештований. У 1897 р. висланий на три роки в с. Шушенське Єнісейської губернії. У 1900 р. виїхав за кордон; разом з Г. В. Плехановим та іншими започаткував видання газети «Искра». На II з'їзді РСДРП (1903) Ленін очолив партію більшовиків. З 1905 р. в Санкт-Петербурзі; з грудня 1907 р. в еміграції.

У квітні 1917 p., приїхавши в Петроград, Ленін запропонував взяти курс на здійснення соціалістичної революції. Після Липневої кризи 1917 р. на нелегальному положенні. Очолив керівництво Жовтневим повстанням у Петрограді. На II Всеросійському з'їзді Рад обраний Головою Ради Народних Комісарів (РНК), Ради робітничої і селянської оборони; член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК), після утворення СРСР (1922) — Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК)СРСР.

Відіграв вирішальну роль в укладенні Брестського миру. 30 серпня під час замаху на його життя був важко поранений. Ленін схвалив створення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК), яка широко і безконтрольно застосовувала методи насильства і репресій; ліквідацію опозиційних партій (в т. ч. соціалістичних, що призвело до виникнення однопартійної системи), опозиційних органів друку; висилання з країни видних представників інтелігенції, які не підтримували політику нової влади; репресії по відношенню до духовенства.

У 1922 р. Ленін важко захворів і з грудня не брав участі в політичній діяльності. Ленін рано став прихильником ідей К. Маркса та Ф. Енгельса й прагнув застосувати їх при розв'язанні проблем суспільного розвитку Росії. Зробивши висновок про вступ Росії на шлях капіталізму, Ленін обґрунтував необхідність буржуазно-демократичної революції та її переростання в соціалістичну революцію. Найважливішим засобом революційної боротьби Ленін вважав створення партії професійних революціонерів, «партії нового типу», на відміну від парламентських соціал-демократичних партій.

Займаючи ультралівий фланг в європейському соціал-демократичному русі, відкидаючи концепції Е. Бернштейна, К. Каутського та інших як реформістські та ревізіоністські, Ленін прийшов до висновку, що капіталізм вступив в останню стадію свого розвитку — імперіалізм і передові країни Європи дозріли для світової соціалістичної революції. Різко критикуючи принципи парламентської демократії і розподілу влади, Ленін відстоював курс на встановлення диктатури пролетаріату як знаряддя побудови соціалізму й комунізму. Він вважав, що Росія повинна почати світову соціалістичну революцію.

Гостра криза в країні після Жовтневого перевороту і Громадянської війни, розуміння неможливості революції в європейських країнах привели Леніна до визнання помилковості політики «воєнного комунізму» і необхідності переходу до нової економічної політики. Після смерті Леніна в СРСР була канонізована сталінська інтерпретація ленінізму; із середини 80-х pp. в аналізі ідей та діяльності Леніна, що мали значний вплив на хід історії в XX ст., існує широкий спектр оцінок — від позитивних до різко критичних.

Головні праці: »Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?» (1894); «Розвиток капіталізму в Росії» (1899); »Що робити?» (1902); «Крок уперед, два кроки назад» (1904); «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909); «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916); «Держава і революція» (1917); «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі» (1920); «Сторінки зі щоденника», «Про кооперацію», «Про нашу революцію», «Лист до з'їзду».