Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Народництво

Народництво — ідеологія та рух різночинної інтелігенції в Росії у другій половині XIX — на початку XX ст. Народницька ідеологія, що являла собою різновид утопічного соціалізму, була пануючою в російському революційному русі 1860-х — початку 1880-х pp.; у народництві з моменту його зародження намітився також ліберальний напрям, що став домінуючим у 1880—1890-ті pp. До числа найбільш впливових ідеологів народництва належать П. Л. Лавров, М. О. Бакунін, П. М. Ткачов, М. К. Михайловський. Лавров закликав інтелігенцію повернути борг народові, завдяки праці якого вона дістала освіту, і сприяти його звільненню від економічного і політичного гноблення. Він вважав за необхідне вести пропаганду серед народних мас для підготовки їх до повстання. Бакунін убачав у російському селянинові природженого соціаліста; він закликав революціонерів, спираючись на «розбійний елемент», прагнути до негайної організації народних бунтів, які повинні вилитися у всеросійське повстання.

Бунтарський і пропагандистський напрями були найбільш поширеними в народницькому русі 1870-х років, однак рідко зустрічалися «у чистому вигляді». Погляди і практична діяльність революційних народників являли собою, скоріше, синтез теорій і практичних порад ідеологів руху. Головним завданням вони вважали здійснення селянської соціалістичної революції, при цьому соціальна революція протиставлялася політичній, плодами якої, на думку народників, могла скористатися буржуазія, яка народжувалася.

Легальна публіцистика М. К. Михайловського сприяла затвердженню демократичних традицій інтелігенції; він пропагував ідею про її вирішальну роль у суспільній боротьбі; у кінці 1870-х pp. висунув завдання переходу до політичної боротьби і відстоював необхідність завоювання політичних свобод.

Ідеї Ткачова про захоплення політичної влади революціонерами і про використання держави для здійснення соціалістичних перетворень, що не користувалися популярністю серед народників, які сповідали аполітизм 1870-х pp., фактично знайшли своє втілення в діяльності «Народної волі», хоч самі народовольці заперечували безпосередній вплив на них ідей Ткачова. Нелегальні гуртки та організації народницького спрямування почали виникати в Росії в 1860-х pp. (найбільше таємне товариство «Земля і воля»), однак розквіт «дійового народництва» приходиться на 1870-ті pp. У цей період зросла чисельність учасників руху і збільшився його розмах.

Ведучими народницькими організаціями першої половини 1870-х pp. були гуртки чайковців (1871; лідери — М. А. Натансон, П. О. Кропоткін, С. Л. Перовська, М. В. Чайковський), долгушинців (1872—1873; О. В. Долгушин, Л. А. Дмоховський), «москвичів» (1874—1875; С. I. Бардіна, І. С. Джабадарі). Революціонери зробили спробу «ходіння в народ», пік якого прийшовся на 1874р. («шалене літо»). Народники вели соціалістичну пропаганду, направлену на те, щоб підняти селянство, на повстання. Однак «ходіння в народ» закінчилося його розгромом до кінця 1875 p.; сотні пропагандистів були арештовані, а селянство виявилося несприйнятливим до революційної пропаганди. Значна частина народників була осуджена на «процесі 50-ти» (1877) і «процесі 193-х» (1877— 1878). Крах «ходіння в народ» призвів до перегляду організаційних і тактичних принципів революціонерів.

У1876 р. склалася централізована революційна організація, яка отримала в 1878 р. назву «Земля і воля» (М. А. і О. А. Натансон, О. Д. Михайлов, Г. В. Плеханов, О. В. Аптекман та інші). Землевольці перейшли до «поселень» серед народу та пропаганди з урахуванням власних інтересів селянства. Однак переслідування з боку уряду і слабка перспектива підняти селянство на повстання призвели до виникнення всередині «Землі і волі» фракції політиків-терористів, що вважала необхідним завоювання політичної свободи.

Конфлікт між «деревенщиками» (Г. В. Плеханов, М. Р. Попов, О. В. Аптекман) і «Політиками» (О. Д. Михайлов, М. О. Морозов, О. О. Квятковський, А. I. Желябов) призвів у серпні 1879 р. до розколу «Землі і волі» на дві самостійні організації — «Чорний переділ», що залишився на колишніх народницьких позиціях, і «Народну волю», яка перейшла до політичної боротьби. «Народна воля» прагнула до захоплення влади силами революційної меншини; народовольці вели пропаганду серед робітників, військових, студентів з метою забезпечити партії підтримку. Однак в умовах крайньої обмеженості сил партії терор, який спочатку не відігравав у програмі головної ролі, поступово став її основним методом боротьби. '

Здійснивши ряд зухвалих замахів на Олександра II, що завершилися царевбивством 1 березня 1881 p., народовольці не зломили самодержавства і не отримали очікуваної підтримки в суспільстві. Після розгрому «Народної волі» на перший план висувається ліберальне народництво, ідеологи якого розраховували досягнути соціалізму і уникнути капіталістичного розвитку країни шляхом поступового покращання побуту і економічного становища селянства. У 1901—1902 pp. розрізнені гуртки та організації послідовників революційного народництва, що існували в Росії і за кордоном, об'єдналися в партію соціалістів-революціонерів (есери).