РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Кримська війна 1853—1856 pp.

У середині XIX ст., коли Росія спробувала нав'язати Туреччині конвенцію про статус православної церкви в Палестині та Сирії й укласти оборонний союз проти Франції, назрів черговий російсько-турецький конфлікт. Не дочекавшись від турецької сторони позитивної відповіді, російський посол у Стамбулі князь О.С.Меншиков 17 травня 1853 р. пред'явив турецькому уряду ультиматум. Відповіді на ультиматум не було одержано. Миколі І залишалося лише оголосити Туреччині війну. У вітчизняній історіографії вона відома під назвою Кримської війни (1853— 1856). У червні 1853 р. 80-тисячна російська армія під командуванням генерал-лейтенанта М. Д. Горчакова перейшла ріку Прут і протягом трьох тижнів зайняла Молдавію й Валахію.

14 вересня султан Абдул Мехад зажадав від Росії у 15-денний термін вивести окупаційні війська з Дунайських князівств. Одночасно Франція і Англія ухвалили рішення про введення своїх ескадр у Мармурове море. Бойові дії на Дунаї почалися в жовтні, але велися надто мляво. Улітку наступного року через загрозу з боку Австрії цар змушений був віддати наказ про виведення російських військ з Дунайських князівств. Більш успішно, ніж сухопутні частини, діяв Чорноморський флот. До його складу входили 16 лінійних кораблів, 7 фрегатів, 4 корвета, 8 бригів, три десятки малих парусних суден, 41 озброєний транспорт, 7 пароходо-фрегатів і 26 невеликих пароплавів.

У листопаді 1853 р. ескадра під командуванням віце-адмірала П. С. Нахімова у складі 6 лінійних кораблів і 2 фрегатів виявила в Синопській бухті турецьку ескадру Османа-паші в складі 7 фрегатів, 3 корветів, 2 пароплавів і 2 транспортів. Нахімов ухвалив рішення атакувати ворога, і внаслідок запеклої битви туркам була нанесена поразка. Ця подія прискорила вступ у війну Англії і Франції. 22 грудня 1853 р. (6 січня 1854 р. за новим стилем) об'єднана англо-французька ескадра увійшла в Чорне море, а 15 березня Англія і Франція офіційно оголосили Росії війну. Через місяць союзний флот піддав артилерійському обстрілу Одесу, однак спроба висадити на берег десант не вдалася. Простоявши тиждень на одеському рейді, союзники пішли у бік Криму. Основні події Кримської війни сталися під Севастополем. Через нерішучість царя Миколи І і нетямущість головнокомандуючого князя О. С. Меншикова російські війська змушені були дотримуватися оборонної тактики, через що союзники змогли не тільки безперешкодно висадити свої експедиційні частини в Криму, але і оточити Севастополь. Щоб не пропустити ворожі судна в Севастопольську бухту, 10 вересня Меншиков велів затопити біля її входу 5 лінійних кораблів і 2 фрегати. Героїчна оборона Севастополя продемонструвала всьому світу неймовірну стійкість російських та українських солдатів. У той же час величезні людські втрати продемонстрували гнилість царської військово-бюрократичної машини, яка в поєднанні з економічною і технічною відсталістю Росії від передових країн Заходу зумовила поразку російської армії в Кримській війні. 18 лютого 1855 р., не витримавши ганьби воєнних невдач, Микола І покінчив з собою. На престол сів його старший син Олександр II (1855—1881).

У кінці квітня — на початку травня англійці, французи і турки отримали свіжі підкріплення: у Крим прибули 18 тис. італійців із Сардинського королівства, яке також оголосило Росії війну. Через деякий час союзна ескадра відправилася в Керченську протоку і висадила десанти в Керчі та Єнікале. Пограбувавши ці міста, союзники увійшли в Азовське море, обстріляли Бердянськ, потім Генічеськ, Таганрог, Маріуполь та Єйськ. 27 серпня французьким військам вдалося захопити важливий оборонний рубіж на підступах до Севастополя — Малахів курган. За один день росіяни втратили 5 генералів, 419 офіцерів і 12 488 нижніх чинів, тобто 26,5% складу севастопольського гарнізону. Командуючий російськими військами князь М. Горчаков, який змінив Меншикова, наказав залишити місто. Падіння Севастополя прискорило підписання мирного договору. У лютому 1856 р. в Парижі відкрився мирний конгрес, а 18 березня було укладено Паризький мир. Договір передбачав збереження довоєнного територіального статус-кво; гарантію прав християн в Османській імперії; закриття Чорноморських проток для військових суден; оголошення Чорного моря нейтральним і відкритим для торгових суден всіх націй; ліквідацію російських і турецьких військово-морських арсеналів на його берегах; відкриття Дунаю для річкових суден всіх країн; збереження васальної залежності Сербії, Молдавії і Валахії від Туреччини; відмова Росії від зміцнення Аландських островів на Балтиці. Як бачимо, Росія змогла зберегти свої володіння в Причорномор'ї, але її політичний вплив у Європі був істотно ослаблений.