ДВІ ІМПЕРІЇ: ВІЗАНТІЙСЬКА І ФРАНКСЬКА

Рицарство

Рицарство —- привілейована частина середньовічного суспільства, що перебувала на кінній військовій службі у свого феодала або короля. У Франції рицарі називалися шевальє, в Іспанії — кабальєрос, у Німеччині — ріттери. Середньовічне рицарство сформувалося в Європі в IX— X ст. на основі військових загонів ранньофеодальної епохи. До кінця XI ст. склався рицарський етичний кодекс, що засновувався на обов'язковому служінні церкві, захисті сиріт і незаможних, військової доблесті. Заступником рицарства вважався св. архангел Михаїл — провідник ангельського воїнства. Первинне рицарство, будучи військовим обов'язком васалів, не давало ніяких прав на станову перевагу, але вже в XIII ст. воно перетворилося в замкнену спадкову групу, а з XIV ст. приналежність до рицарства означала приналежність до знаті. Кожний рицар мав право посвятити будь-яку людину в рицарство, вдаривши плазом меча по плечу, але обряд посвячення старалися провести з великою урочистістю і за встановленим ритуалом. Обряд посвячення в рицарі відбувався у святкові дні — на Великдень, Різдво, Трійцю — і йому передували суворий піст, публічна сповідь і нічне неспання в церкві.

На наступний ранок відбувалося обмивання і одягання в новий одяг. У церкві той, що посвячувався, молився і давав обітницю, а священик благословляв меч майбутнього рицаря. Після відповідей на встановлені запитання про мету вступу в рицарство, присвячений отримував з рук дам або старших рицарів свою зброю. Остаточно рицарське посвячення набирало чинності після удару плазом меча по плечу, що супроводилося словами: «В ім'я Божіє, Святого Михаїла і Святого Георгія роблю тебе рицарем. Будь благочестивий, сміливий і благородний». Пройшовши обряд посвячення, рицар ставав чиїм-небудь васалом, для чого проходив омаж і в результаті інфеодації (наділення землею) вступав у володіння феодом (леном, фьєфом).

Піднесенню рицарського звання сприяло утворення духовних рицарських орденів в епоху хрестових походів. Вступ до ордену передбачав прийняття 4 обітниць: бідності, слухняності, безшлюбності, особистої досконалості. Рицар не міг змагатися із слабшим противником, немічним або стариком, а вбивство беззбройного покривало рицаря незмивною ганьбою. В епоху пізнього середньовіччя обітниці втратили колишній серйозний характер. У XIV—XV ст. почався занепад рицарської ідеології і самого рицарства, пов'язаний із змінами в методах ведення війни, зниженням ролі кінноти і винаходом пороху. Однак протягом багатьох сторіч рицарство залишалося високим життєвим ідеалом середньовічного суспільства.