Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ДВІ ІМПЕРІЇ: ВІЗАНТІЙСЬКА І ФРАНКСЬКА

Сєрєдньовізантійський період

Імперія цього періоду являла собою світову «наддержаву», чия стійка централізована державність, військова потужність і культура складали разючий контраст з роздробленістю сил латинського Заходу і мусульманського Сходу. «Золотий вік» Візантійської імперії тривав приблизно з 850 до 1050 pp. У ці сторіччя її володіння тягнулися від Південної Італії та Далмації до Вірменії, Сирії і Месопотамії. Давня проблема безпеки північних кордонів імперії була вирішена приєднанням Болгарії (1018) і відновленням колишнього римського кордону по Дунаю. Були асимільовані і підлеглі імперії слов'яни, які заселили Грецію в попередній період. Стійкість економіки засновувалася на розвинених товарно-грошових відносинах і поширенні золотого соліда, який карбували з часів Константина І. Фемний лад дозволяв зберігати військову потужність держави і незмінність її економічних інститутів; він забезпечував панування в політичному житті столичної чиновної аристократії, а тому неухильно підтримувався протягом X — початку XI ст.

Імператори Македонської династії (867—1056) втілювали в собі ідею обраності та постійність встановленої Богом влади. Повернення до вшанування ікон у 843 р. знаменувало примирення між державою і церквою. Авторитет константинопольского патріархату був відновлений, і в IX ст. він вже претендував на домінування в східно-християнському світі. Хрещення болгарів, сербів, а потім і Київської Русі розширило межі візантійської цивілізації. У сєрєдньовізантійський період складаються основи того, що сучасними дослідниками було визначено як «Візантійська співдружність», її зримим вираженням стала ієрархія християнських правителів, що визнавали імператора як світського голову, а константинопольского патріарха як голову церкви. На сході такими правителями були вірменські й грузинські царі, чиї незалежні володіння межували з імперією та мусульманським світом. Незабаром після смерті найбільш яскравого представника Македонських імператорів Василія II Болгаробійця (976—1025) почався занепад держави. Він був викликаний кризою фемного ладу, що посилювалася із зростанням прошарку землевласницької (переважно військової) аристократії.

Неминуче зростання приватноправових форм залежності візантійського селянства послаблювало державний контроль над ним і призводило до зіткнення інтересів столичної чиновної й провінційної знаті. Протиріччя всередині правлячого стану і несприятливі зовнішні обставини, викликані нашестям турків-сельджуків і норманів, призвели до втрати Візантією малоазійських (1071) і південно-італійських володінь (1081). Тільки правління Олексія І, засновника династії Комнінів (1081—1185), дозволило вивести країну із затяжної кризи. Внаслідок енергійної політики Комнінів Візантія XII ст. відродилася як могутня держава. Вона знову стала відігравати активну роль у світовій політиці, утримуючи під своїм контролем Балканський півострів і претендуючи на повернення Південної Італії, однак головні проблеми на сході так і не були остаточно вирішені.

Велика частина Малої Азії залишалася в руках сельджуків, і поразка Мануїла І (1143—1180) у 1176 р. під Міріокефалоном поклала кінець надіям на її повернення. В економіці Візантії все більш важливе місце починає посідати Венеція, яка в обмін на військову допомогу домагається від імператорів привілеїв у східній торгівлі. На зміну фемному ладу приходить система проній, заснована на приватноправових формах експлуатації селянства. Послаблення Візантії відбувалося одночасно з оновленням життя середньовічної Європи.

Латиняни прямували на Схід спочатку як паломники, потім як купці й хрестоносці. їхня експансія, що не припинялася з кінця X! ст., посилювала духовне відчуження, яке наростало у відносинах між східними і західними християнами. Його симптомом стала Велика схизма 1054 p.; вона знаменувала собою остаточне розходження східної й західної богословських традицій.

Хрестові походи і встановлення латинських східних патріархатів сприяли зростанню напруженості у відносинах між Заходом і Візантією. Захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 р. і подальший поділ імперії поклали край тисячолітньому існуванню Візантії як великої світової держави.