ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Колонії античні

Колонії (від лат. colere — обробляти) — грецькі і римські поселення, засновані на чужих землях. Процес виведення грецьких колоній історики поділяють на три етапи: період егейської (крито-мікенської) цивілізації, архаїчний період (Велика грецька колонізація VIII—VI ст. до н. є.) і колонізація періоду розпаду грецьких полісів. Причинами Великої грецької колонізації були: освоєння родючих земель у зв'язку із зростанням населення, політична боротьба в полісах, а також торгові інтереси. Колонії (апойкії, тобто «виселки») мали землеробський або торгово-ремісницький характер; часто їм передували торгові факторії. Організацію колоній брала на себе метрополія, виділяючи спеціального керівника — ойкіста. Його обов'язками були вибір безпечної та економічно вигідної місцевості (як правило на морському узбережжі), наділення колоністів землею, організація політичного управління, будівництво храмів. Будучи суверенними полісами, колонії підтримували тісні економічні, політичні і культурні зв'язки з метрополіями.

Найбільш активними в колонізаційному русі були Мілет, Коринф, Мегари і Фокея. Колонізація VIII — VI ст. до н. є. проходила в трьох напрямах: західному (Неаполіс, Куми, Сибарис, Тарент та інші в Італії; Сиракузи, Гела, Селінунт на Сицилії), північно-східному (Візантій, Синопа, Трапезунд, Ольвія, Херсонес, Пантікапей) і південному (Навкратіс та Кірегіа в Північній Африці). На наступному етапі колонізації пріоритет належав Афінам; вони засновували на землях своїх союзників клерухії— військово-землеробські поселення, жителі яких залишалися афін-ськими громадянами.