Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СРСР ТА ПОСТРАДЯНСЬКІ РЕСПУБЛІКИ

Дисиденти в СРСР

Дисиденти (інакодумці) — термін, що застосовувався відносно радянських громадян-правозахисників, які відкрито протистояли діям влади або виявляли іншу суспільну активність, не санкціоновану владою. Історію дисидентської активності прийнято вести від «справи» А. Д. Синявського і Ю. М.Даніеля. Арешту 1965 р. двох московських літераторів за публікацію на Заході своїх творів викликав першу широку кампанію громадського протесту. Ще до процесу, 5 грудня 1965 р., на Пушкінській площі в Москві пройшов перший правозахисний мітинг з вимогою гласності суду над ними.

Суд, що відбувся в лютому 1966 p., підняв нову хвилю протесту — на цей раз у вигляді індивідуальних або колективних петицій, направлених до радянських партійних, державних і судових органів. Молодий журналіст О. Й. Гінзбург склав документальний збірник, присвячений справі Синявського і Даніеля, який був опублікований за кордоном; потім заарештували самого Гінзбурга і ще трьох дисидентів. Протести проти арештів призвели до нових репресій, але одночасно і до нового сплеску дисидентської активності. 31968 р. петиційні кампанії набули нової якості: протестуючі апелювали вже не тільки до радянських офіційних органів, але й до громадської думки, вимагаючи дотримання прав людини, гарантованих Конституцією СРСР.

До московських активістів руху протесту пішов потік повідомлень про різноманітні випадки порушення прав людини. За цими матеріалами почав видаватися спеціальний машинописний інформаційний бюлетень — «Хроніка поточних подій» (1-й випуск «Хроніки» датований 30 квітня 1968 p., останній, 64-й — жовтнем 1983 p.). З виникненням «Хроніки» акції протерту швидко набули рис суспільного правозахисного руху. Вже в 1967—1972 pp. московські правозахисники висвітлювали такі проблеми, як становище політичних в'язнів у СРСР; боротьба «репресованих народів» за свої права; гоніння на віруючих; переслідування за спроби політичної діяльності; свобода еміграції з СРСР. Московські правозахисники встановили тісні інформаційні зв'язки з активістами національних рухів в Україні, Литві, Латвії, Естонії, Вірменії, Грузії. Поза їх увагою не залишилася і зовнішня політика: один з найяскравіших виступів правозахисників — «демонстрація сімох» на Красній площі 25 серпня 1968 p., відразу після вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. Правозахисники не оформилися в політичний рух, оскільки серед них були люди різних і навіть протилежних поглядів. Однак деякі з них об'єднувалися в неполітичні правозахисні асоціації. Першою такою асоціацією була Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, створена 20 травня 1969 р.

Правозахисний рух і його структури стали своєрідним інформаційним центром для цілої сукупності суспільних ініціатив (національних, релігійних, соціально політичних тощо), а також індивідуальних вчинків, різнорідних і різнонаправлених за своїми цілями і завданнями. Загальними рамками для них залишалися деякі принципові установки (ненасильство, гласність, апеляція до закону, реалізація основних прав і свобод «явочним порядком»), а також методи (петиції, адресовані в радянські офіційні інстанції; «відкриті листи», звернені до громадської думки; не підцензурні періодичні видання; поширення інформації через самвидат і західні засоби масової інформації; зрідка — публічні акції). Влада робила серйозні зусилля, щоб припинити зростання дисидентської активності в країні.

Сотні людей були піддані різноманітним формам позасудового тиску (виключення з партії або комсомолу, звільнення з роботи тощо). Найбільш активних дисидентів арештовували і засуджували до різних термінів ув'язнення; деякі були відправлені на невизначений термін у спеціальні психіатричні лікарні. Активні дисиденти змушені були емігрувати з СРСР. Незабаром після підписання Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі фізик Ю. Ф. Орлов організував Громадську групу сприяння виконанню гельсінських угод в СРСР (Московська гельсінкська група, травень 1976 p.), поклавши початок новому етапу правозахисного руху. Питання про порушення прав людини в Радянському Союзі викликало міжнародний резонанс і значним чином влинуло на політику «розрядки». В Україні, Литві, Грузії і Вірменії виникли власні гєльсінкські групи. У Москві утворилися нові правозахисні організації — Фонд допомоги політв'язням та їхнім сім'ям (1974), Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях (1977), Християнський комітет захисту прав віруючих (1976) і т. д. Більш вираженого «дисидентського» відтінку набули різні прояви «другої культури» (неофіційної культури).

Видавалися незалежні літературні, релігійні, філософські, історичні, соціально-політичні журнали, альманахи, збірники. Широкого розповсюдження в літературному середовищі отримала практика публікацій на Заході («тамвидат»).

До початку 1980-х pp. дисидентська активність, як і суспільний інтерес до дисидентів, помітно знизилися. Прихід нових активістів вже не компенсував їхні втрати через репресії, що продовжувалися, еміграцію та відхід від систематичної правозахисної роботи. У січні 1980 р. академіка А. Д. Сахарова було без суду заслано до м. Горький (нині Нижній Новгород).

Восени 1982 р. три члени Московської гельсінкської групи, що залишилися на свободі, заявили про припинення діяльності; восени 983 р. було припинено видання «Хроніки поточних подій». Більшість дисидентських асоціацій, а також редакцій самвидавничих журналів до цього моменту вже була розгромлена або згорнула свою діяльність. У 1986— 1987 pp. в умовах перебудови почалися процеси демократизації радянського суспільства і звільнення політичних в'язнів.