Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Країни Латинської Америки у 40-90-ті роки. Інтеграційні процеси

Основні тенденції розвитку. У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні великих земельних володінь - латифундій. Це призводило до безземелля селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималось на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали латифундіям зростання промисловості, формування національного капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості у місто.

Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що користувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому - президентство Хуана Домінго Пе-рона в Аргентині (1946-1955 pp. і 1973-1974 pp.; у 1949-1955 pp. -фактичний диктатор).

Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском СІЛА його виробництво було припинено.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Змінивши його у 1956 p., Ж.Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом, у 1934-1940 pp., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація йшла за рахунок розвитку державного сектору, продовжувалась аграрна реформа.

США в період 40-60-х років були стурбовані лише одним: запобіганням проникнення СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і на воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 p.), створено Організація Американських Держав (1948 p.). Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку у США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах режими, які повністю залежали від них, на зразок Батісти на Кубі, або Сомоси в Нікарагуа.

У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор економіки. Великі державні бюджетні дефіцити були викликані здійсненням надто амбіціозних проектів. Наприклад, у 1957 р. в Бразилії почалось будівництво нової столиці подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразиліа. Нова столиця мала символізувати майбутнє країни. Мексика домоглась права проведення у своїй столиці Мехіко олімпійських ігор 1968 p., що змусило повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до інфляції, зростання соціальної напруги. Національна грошова одиниця крузейро з 1961 по 1964 р. "схудла" у 5 разів.

У Латинській Америці розвиток йшов двома шляхами. Там, де на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, ставали на шлях будівництва соціалізму.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась зникненням проамериканского режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він бачив у'незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності і встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уряду США та на кубинську общину у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 p.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі і співробітництво з СРСР.

М.С.Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника у 90 милях від США і, не задумуючись, пішов заради збереження режиму Кастро на ризик ядерної війни (Карібська криза 1962 p.). Зближення з СРСР дало Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 60-ті роки в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної революції, і намагався, правда безрезультатно, роздути революційну пожежу на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії сподвижник Кастро - Ернесто Че Гевара.

У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і частина їх була відправлена назад, на Кубу.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали у країні справжній хаос і масові невдоволення, які підсилювались провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет, за згодою США, здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альенде загинув під час штурму президентського палацу.

У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці - режим Сомоси, який правив країною протягом понад ЗО років. Події у Нікарагуа розгортались за кубинським зразком і з такими ж результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував, як колишніх сомосовців, так і представників демократичних рухів. В ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований і озброєний США. США зосередили на кордонах з Нікарагуа збройні сили і погрожували агресією, а всередині країни активно формувалась легальна опозиція. Опинившись перед вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги у громадянській війні, чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, потерпіли поразку, але залишились впливовою політичною силою. Президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалась з констатації факту неможливості і навіть згубності повної незалежності і зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії передбачалось ліквідувати всі бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити доступ іноземному капіталу. По суті це був поворот на 180 градусів від політики 30-50-х років і зовні виглядало як повернення до старих порядків, коли у країнах Латинської Америки господарювали іноземні компанії. Такий шлях розвитку не користувався підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі режими були встановлені в Аргентині - 1962 p., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі - 1963 p., Болівії, Бразилії - 1964 p., Чилі - 1973 р. Військові хунти вели безпощадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 80-х років обігнала за обсягом валового національного продукту Італію і наблизилась до Англії. Вона зайняла 7-ме місце у світі по виробництву сталі, 8-ме - по виробництву телевізорів, 10-те - по виробництву легкових автомобілів. Зворотнім результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу й інфляція. Так поступово формувалась соціально-політична криза військових режимів.

Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і лишається масовий партизанський рух. Він мав різний характер: антиамериканський, проти воєнних диктатур, за проведення соціальних реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, національно-визвольний, екстремістський і т.д. В історії цього процесу після Другої світової війни можна виділити кілька етапів.

Перший етап, пов'язаний з кубинською революцією 1959 p., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.

Другий етап (60-ті - початок 70-х років) проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960-1967 pp. в Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не дивлячись на те, що всі вони були придушені, вони сприяли процесу демократизації у цих країнах.

Третій етап (кінець 70-х - 80-ті років) пов'язаний головним чином з боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандіністів у Нікарагуа. їхня перемога надихнула партизанський рух у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі лівого спрямування, викликала антисандіністський рух "контрас" у Нікарагуа.

Четвертий етап (80-ті - 90-ті роки) - активізація діяльності воєнно-політичних організацій у Перу і Колумбії, тісно пов'язаних з наркомафією. У 90-ті роки спалахнула партизанська боротьба на півдні Мексики. Місцеві індіанці підняли повстання проти нестерпних умов життя. Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки обумовлюються переважно внутрішніми соціально-економічними і політичними проблемами цього регіону.

Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф.Кастро на Кубі змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки - "Союз заради прогресу". Щоб уникнути кубинського варіанту, США пропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки партнерського характеру, вони нерідко зривались на традиційну інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитись на Кубі і протягом тривалого часу ЦРУ США намагалось усунути Кастро від влади. У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі скинення президента Сальвадора Альенде. Така політика США породила широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які у 70-ті роки досягли апогею.

Радикальна зміна ситуації відбулася, коли президентом США став Джіммі Картер, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про неприпустимість порушення прав людини. Картер, зокрема, після тривалих і складних переговорів підписав з Панамою угоду про передачу їй каналу, який був у власності США. Це був крок, який усунув одне із головних джерел невдоволення латиноамериканською політикою США. Завдяки такій політиці США диктаторські режими втратили підтримку і їхнє падіння стало справою часу. Першим впав диктаторський режим Сомоси в Нікарагуа.

У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими. 1980 р.- Перу, 1982 р.- Болівії, 1983 р.-Аргентині, 1985 р.- Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - Чилі, а до 1992 р. у всіх інших, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління.

Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг.

Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн.

Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію державного сектору, створення адекватної юридичної бази, податкової системи і т.д.

Інтеграційні процеси в Латинській Америці. Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці.

Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено Організацію Американських Держав (ОАД). Там же було прийнято "Декларацію про збереження і захист демократії в Америці", яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека.

Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок.

На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних об'єднань, які виникають у 50-ті роки. У 1959 р. створено Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ стала об'єднувати 22 держави регіону і навіть Кубу. У 1980 ЛАВТ була реорганізована у латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та угод про "спільний ринок" у 1975 р. виникає Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання - Центральноамериканський спільний ринок (ІДАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу утворили так звану Андську групу. Крім того, діють об'єднання, ство-

рені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення проблем заборгованості у 1984 р. створено Картахен-ську групу.

Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримують цей процес.

На початку 90-х років склались необхідні умови для кращого розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, при владі знаходяться демократично обрані президенти. Проводяться широкі економічні реформи. США, Канада, Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). У 1995 р. у Маямі відбулась нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн. осіб. Для того, щоб ця ідея стала реальною, країнам Латинської Америки потрібно вирішити ще багато проблем: зміцнити демократичні інститути влади, приборкати повстанський рух, у політичній боротьбі застосовувати лише конституційні методи боротьби та ін.

Найбільші українські громади в країнах Латинської Америки знаходяться в Бразилії та Аргентині. Вони утворились в результаті трудової еміграції наприкінці XIX - на початку XX ст.

Розташовані вони компактними поселеннями і займаються в основному сільським господарством.

78. Причини і початок "холодної війни". Утворення і протистояння воснно-політичних блоків

Причини і початок "холодної війни". У 1945-1948 pp. відбувся відхід від принципів співробітництва, що склалися в роки Другої світової війни, сформувались напрями міжнародних відносин періоду "холодної війни". Відбувався процес становлення біполярної системи світу (США-СРСР).

США - єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу. їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США - держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перева-гу над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю. США стали наддержавою.

У СРСР війна призвела до скорочення на 30% національного багатства, було зруйновано 1710 міст і містечок, 90 тис. сіл, 32 тис. промислових підприємств. Потребували оновлення або модернізації основні виробничі фонди. Одночасно СРСР мав найбільші сухопутні сили, які займали великі території в Європі та Азії. У Радянської армії був авторитет захисника і визволителя світу від фашизму. Поблизу Радянського Союзу не залишилось держав, які могли б загрожувати безпеці СРСР. У країнах Заходу переважало позитивне ставлення до СРСР.

Хоча Великобританія закінчила війну переможницею, її становище було не найкращим. Вперше її територія зазнала нищівних бомбардувань і обстрілів. Була втрачена значна частина торговельного флоту. Великобританія зберегла свою імперію, але її домініони та колонії в роки війни зміцніли, їх зв'язки з метрополією ослабли. Вона залишалась серед великих держав, проте не могла зрівнятись у могутності з США та СРСР. Після шести років виснажливої війни англійці найменше дбали про світове панування.

Франція по закінченні війни майже втратила вплив на світову політику. Людські втрати Франції в роки Другої світової війни були меншими, ніж в роки попередньої, а масштаби руйнувань, особливо в результаті бомбардувань, значно більшими. Втрата впливу на світову політику пояснювалась тим, що свою незалежність і цілісність вона відновила не власними силами, а за допомогою союзників. її економіка перебувала в занепаді і залежала від фінансової підтримки США. Французький Індокитай вийшов з-під контролю, Сирія та Ліван домоглись незалежності. Лише завдяки великому внеску в розгром фашизму Франція зберегла статус великої держави.

Розбіжності між СРСР і Заходом намітились ще в завершальний період Другої світової війни. Перше значне зіткнення відбулось під час Лондонської сесії Ради міністрів закордонних справ (11 вересня- 2 жовтня 1945р.), яка закінчилась безрезультатно. Конференція виявила основні суперечності сторін. Дипломати Заходу категорично відмовились обговорювати умови мирних договорів з країнами, де, з точки зору Заходу, при владі перебували уряди, які не відбивали всього спектру існуючих політичних сил і були створені під диктатом Москви.

Позиція західних країн була розцінена Москвою, як прагнення відновити в Східній Європі режими, ворожі до СРСР. Справді, Захід прагнув забезпечити вільний і гарантований доступ на ринки східноєвропейських країн.

У своїй зовнішній політиці СРСР у цей період керувався такими принципами.

1. Зміни соціально-економічних формацій історично визначено. Отже, на зміну "загниваючому" і приреченому на загибель капіталізму неодмінно повинна прийти комуністична формація як підсумок розвитку людства.

2. Єдино правильною є методологія, яка базується на класово-соціальному підході до всіх явищ міжнародного життя, на марксистсько-ленінській інтерпретації класів і класової боротьби. З цим підходом пов'язана орієнтація на перемогу світової революції і на її підтримку СРСР.

3. Завданням комуністичної влади є впровадження у масову свідомість ідеї про особливу авангардну революційну роль Росії у світовій історії і її особливим месіанським призначенням, зумовленим тим, що революціонери-переможці краще всіх у світі знають, як влаштувати людське щастя на землі і домогтися загального процвітання.

4. Поки існує імперіалізм як вища і остання стадія капіталізму, війни на земній кулі неминучі. Щоб запобігти нових війн треба знищити імперіалізм. Відповідно, потрібно боротися за мир і за розширення й посилення соціалістичного табору.

Результатом проведення зовнішньої політики на такій демагогічно-утопічній основі стала постійна невідповідність головних принципів радянської зовнішньої політики з офіційно проголошеними принципами пролетарської єдності і мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.

Конфлікт, який виник у Лондоні, було врегульовано під час наради у Москві. До урядів Болгарії та Румунії увійшли представники опозиції. Однак, зіткнення в Лондоні мало далекосяжні наслідки. Радянське керівництво вирішило, що Захід не поважає інтереси безпеки СРСР і найкращий спосіб розв'язання проблем - силовий тиск: не буде ж Захід воювати через "дрібниці". У свою чергу, західні країни зрозуміли, що СРСР розглядає всі країни, які опинились в зоні його впливу, своїми і прагне до поширення цієї зони. Уряди США та інших країн Заходу схилялись до думки, що йти на поступки СРСР означає сприяти його експансії. Поступово на Заході формується концепція "стримування комунізму" та "визволення народів", які опинилися в зоні його проникнення. Важливу роль у формуванні цієї концепції відіграв американський дипломат, спеціаліст по Росії Джордж Кеннан.

Інтереси США, вважав Дж.Кеннан, потребують швидкої стабілізації становища в розорених війною країнах на основі таких принципів політичної і господарської організації, при дотриманні яких інвестиції американського капіталу будуть гарантовані від націоналізації, зберігатиметься можливість вивозу прибутку, а зовнішня торгівля буде максимально лібералізована. Прихід до влади в будь-якій країні комуністів слід розцінювати як небажаний, оскільки він веде до формування закритої економічної системи за радянським зразком. Відповідно, будь-який успіх лівих сил слід вважати продуктом "експорту революції" з боку СРСР.

На Потсдамській конференції Сталін пред'явив територіальні претензії до Туреччини, вніс пропозиції про спільну оборону Чорноморських проток і розміщення в їх зоні радянських військ та про режим опіки над володіннями Італії в Африці.

У серпні 1946 р. уряд СРСР заявив, що "подальше відкладання встановлення міжнародного статусу Чорного моря і проток не може бути виправданим".

У Греції комуністи відмовились взяти участь у виборах та роззброїти свої загони і підняли повстання. Болгарія і Югославія підтримали повстанців. Англійські війська зі схвалення США розпочали бої проти партизан.

На початку 1946 р. виникла конфліктна ситуація навколо Ірану. В 1941 р. на територію Ірану були введені війська СРСР і Великобританії для запобігання використанню його території гітлерівською Німеччиною. По закінченню війни англійські війська були виведені. Виведення радянських військ було затримано у зв'язку з планом керівництва СРСР розпочати наступ у бік Перської затоки. Щоб забезпечити присутність СРСР в цьому регіоні, в Іранському Азербайджані утворюється уряд, який проголосив автономію краю і почав здійснювати аграрну реформу. Схожі події відбувались і в Курдистані.

Ці події викликали занепокоєння на Заході. Великобританія розцінила їх як зазіхання на сферу її впливу і як спробу розчленувати Іран і створити Курдську державу, що призвело б до потрясінь в Туреччині, Ірані, Іраку та Сирії, де живуть курди. Питання навколо Ірану розглядались на Московській нараді міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. США вперше загрожували застосувати атомну зброю проти СРСР. В цей же час прозвучала Фултонська промова У.Черчілля (березень 1946 p.).

У своїй промові, виголошеній у Фултоні, США, екс-прем'єр стверджував, що існуючий в СРСР і в деяких інших країнах режим є поліцейським (тоталітарним), що суперечить всім принципам демократії. СРСР -звинувачувався в тому, що перегородив Європу залізною завісою, створив собі сферу впливу і дедалі більше підкоряє народи, які опинилися в ній. Черчілль стверджував, що СРСР і комуністичні організації світу ("п'ята колона" Москви) прагнуть до безмежної експансії, яка є загрозою "християнській цивілізації". В кінці промови він закликав до об'єднання всіх англомовних держав у боротьбі з комунізмом.

Сталін оцінив цю промову як заклик до війни, а в радянській пресі розгорнулась пропагандистська кампанія проти "нових підпалювачів війни".

Жорсткість Заходу призвела до зміни тактики СРСР. Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Ірану. В квітні 1946 р. між СРСР та Іраном була укладена угода про створення спільної радянсько-іранської компанії по спільній експлуатації нафтових родовищ в Північному Ірані терміном на 50 років. У червні цього ж року Іранський Азербайджан отримав автономію. Проте такий маневр радянського керівництва не зняв напруги в регіоні. Загроза інтересам США та Великобританії з боку СРСР зберігалась. США надали військову та економічну допомогу іранському урядові, а Великобританія направила свої війська до Іраку, щоб запобігти подальшому проникненню Радянського Союзу в цей регіон. Наприкінці 1946 р. урядові війська Ірану вступили в Іранський Азербайджан. Автономія краю була ліквідована. В 1947 р. була розірвана угода з СРСР.

У лютому 1947 р. англійці довели до відома уряду США, що надалі вони нездатні надавати економічну та військову підтримку' Греції та Туреччині. Припинення допомоги і виведення англійських військ загрожувало поширенням радянського впливу на ці країни, що докорінно змінювало ситуацію в Середземномор'ї. Створювались умови для приходу до влади комуністів в Італії. Такий варіант розвитку подій змушував Трумена зробити остаточний вибір.

У своєму посланні конгресу США від 12 березня 1947 р. він оцінив таке становище як загрозливе для безпеки США і попросив 400 млн. доларів для підтримки урядів Греції та Туреччини, включаючи відправлення військового персоналу. Так було визнано, що інтереси безпеки США вимагають "стримування" СРСР та його союзників. Такий напрям політики дістав назву "доктрина Трумена". У цьому посланні, крім усього іншого, Трумен охарактеризував зміст суперництва між США та СРСР як конфлікт між демократією та тоталітаризмом.

За схожим сценарієм розгорталися події в Китаї. Проте їх наслідки були протилежними для Заходу.

Китай був розколотий між двома політичними силами: Комуністичною партією Китаю (КПК) та Гомінданом. Після розгрому Квантунської армії радянські війська знаходились на території Маньчжурії та на Півночі Кореї. Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Китаю, а територія, контрольована ними, передана під контроль НВАК (Національно-визвольна армія Китаю) і

КПК. Літом 1946 р. війська Гоміндану спробували встановити контроль над районами, підвладними КПК, що стало початком тривалої громадянської війни, в яку були втягнуті США і СРСР. Війна завершилась поразкою Гоміндану і утворенням двох китайських держав: КНР і Тайваню.

Не менш напруженим в кінці 40-х років було становище в Європі. Комуністи, які користувалися популярністю в країнах Європи завдяки активній боротьбі в роки війни проти фашизму, входили в перші повоєнні уряди більшості європейських держав. Цим вирішило скористатись сталінське керівництво. Для координації дій комуністів Європи у 1947 р. було створено Комуністичне інформбюро. Це викликало занепокоєння США та Англії. Спробувавши "доктрину Трумена" в Ірані, Туреччині, Греції, вони застосували її в інших країнах. У 1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. в Італії, в переддень виборів, були висаджені американські війська, які блокували прихід комуністів до влади.

Втілення в життя цієї доктрини трагічно позначилось на долі Німеччини: вона була розколота на дві держави - ФРН та НДР.

В свою чергу Радянський Союз взяв реванш у Східній Європі, Китаї, Північній Кореї, де були встановлені прорадянські режими.

Однак післявоєнна доля Східної і Центральної Європи не дуже хвилювала США. Рузвельт ще під час війни виявив свою незацікавленість цим регіоном.

Черчілль намагався протидіяти цьому, але безрезультатно. 10 жовтня 1944 р. між Черчіллем та Сталіним був укладений "процентний договір" про розподіл сфер впливу в Східній Європі. В цей час основна увага англійського уряду була прикута до питання збереження Британської Імперії, яка почала розвалюватись.

Відносно Східної Європи плани Сталіна поступово змінювались в залежності від становища на фронтах. Спочатку в його плани експансії входили лише Польща і Болгарія; восени 1943 р. він прийняв рішення стосовно Румунії; весною і восени 1944 р. -відносно Угорщини.

У зовнішньополітичній діяльності Сталін керувався тезою, яку висловив у вересні 1944 p.: "Ця війна відрізняється від попередніх: той, хто захоплює територію, зможе примусити захоплені країни прийняти свій суспільний лад".

Всі ці конфлікти не призвели до припинення діалогу між СРСР і США. Незважаючи на напружені відносини, шанс зберегти нормальні стосунки залишався, але його було втрачено, створювався образ ворога, змінювалось ставлення світової громадсь-

кості до СРСР, а радянських людей до колишніх союзників. В 1947 р. дві третини населення США вважали СРСР ворогом №1. Наприкінці 40-х років лідери великих держав скептично ставились до можливості мирного діалогу; всі сили були кинуті на закріплення своєї зони впливу і на створення воєнно-блокової системи, нарощування сучасних озброєнь. У світі розгорталась "холодна війна". Важливим показником початку "холодної війни" стало ставлення до плану Маршалла, який чітко розмежував прихильників і союзників СРСР та США у Європі.

Термін "холодна війна" вперше вжито на початку XIV ст. Кастильським принцем Хуаном Мануелем - полководцем і письменником. Розмірковуючи про тривалу боротьбу між християнами і мусульманами на Іберійському (Піринейському) півострові, Ма-нуель зокрема зазначав, що "гарячі" і "холодні" війни відрізняються тим, як вони закінчуються. "Гарячі" війни закінчуються або загибеллю, або миром, а "холодні війни" не приносять ні миру, ні честі тому, хто їх розпочав.

Поняття "холодної війни" включає в себе пропагандистську війну, активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за впливи в "третьому світі", економічну війну, технічну блокаду, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне воєнне протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, змагання в галузі оборонної науки, нарощування протистояння воєнно-політичних блоків, гонку в галузі космічних досліджень і озброєнь тощо.

Створення воєнно-блокової системи. Важливим наслідком "холодної війни" стало створення воєнно-блокової системи.

У період 1943-1948 pp. в країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР. З країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво взаємну допомогу. У 1947-1948 pp. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було укладено 35. Вони утворювали взаємопов'язану систему. У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи були встановлені комуністичні режими.

У Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 p., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург утворили Західний Союз. Йото учасники повинні були надавати військову допомогу один одному на випадок загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоутвореному союзі своє лідерство. Об'єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.

Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової си-

стеми стала Берлінська криза влітку 1948 р. Вона була тісно пов'язана з вирішенням німецького питання.

В окупованій 4-ма державами Німеччині йшли процеси, які робили неможливим її об'єднання. У радянській зоні окупації формувались органи влади, які контролювались прорадянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об'єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).

Представники США та Великобританії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне та адміністративне об'єднання американської та англійської окупаційних зон і створення так званої "Бізонії". Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною окупації.

На Московській конференції Ради міністрів закордонних справ у березні-квітні 1947 p. CPCP пропонував встановити над Руром контроль чотирьох держав. Західні держави пропонували переглянути Веймарську конституцію і розширити права окремих німецьких земель. Франція домагалась права на економічний аншлюс Саарської області.

Невдачею завершилась Лондонська сесія Ради в листопаді-грудні 1947 р., де невирішеними лишились питання про об'єднання зональних кордонів, вільного пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що була створена відповідно до рішень Потсдамської конференції. На Лондонській нараді представників США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і включення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги - плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Створювалась об'єднана військова рада в складі головнокомандуючих трьох держав -США, Англії, Франції.

Водночас у Варшаві була скликана Радянським Союзом нарада східноєвропейських держав, яка засудила рішення Лондонської конференції і повністю підтримала курс СРСР.

Радянська військова адміністрація Східної Німеччини і Східного Берліну, враховуючи небезпеку дестабілізації валюти і господарства в своїй зоні окупації, в результаті проведення реформ в Західній Німеччині, ввела транспортні обмеження у пересуванні в Берліні та між Західною і Східною Німеччиною. Таким чином, населення Західного Берліну було поставлено в скрутні умови: не вистачало продовольчих товарів і предметів першої необхідності.

Командуючий американськими військами в Німеччині Л.Клей наполягав на проведенні воєнної операції по деблокаді Берліну. В Англію було направлено угруповання бомбардувальників Б-29 (носіїв ядерної зброї), американські війська в Європі і на Далекому Сході були приведені в бойову готовність.

Збройного конфлікту вдалось уникнути. США організували повітряний міст в Західний Берлін. Це не порушувало умови окупації Німеччини союзниками, завдяки чому населення було забезпечено всім необхідним. Через деякий час кризу було врегульовано за столом переговорів ціною розколу Німеччини. У травні 1949 р. було проголошено створення Федеративної Республіки Німеччини, а в жовтні 1949 р. - Німецької Демократичної Республіки.

У Західній Німеччині в 1952 р. союзники скасували Окупаційний статут і проголосили повноправність ФРН. Було дозволено формування збройних сил ФРН - бундесверу - у складі 12 дивізій. Англо-американські війська перестали бути окупаційними і стали союзниками.

План Маршалла, що здійснювався протягом 1948-1951 pp., сприяв новим структурним змінам у західноєвропейській економіці і посиленню інтеграційних процесів між його учасниками.

У січні 1949 р. у Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР), на якій було вирішено створити, Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави. Таким чином, протистояння в економічній сфері поглибилось. Економічні, торговельні, культурні зв'язки між обома угрупованнями швидко згортались.

Блокада Берліну і тісне згуртування країн Східної Європи та СРСР призвели до розуміння Заходом необхідності зміцнення своєї могутності. Відбувся злам і в настроях американців. Вони утвердились в думці, що лінія оборони США проходить в Європі і Азії і віддали перевагу курсу силового протиборства з СРСР.

4 квітня 1949 р. міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США уклали у Вашингтоні Північноатлантичний пакт (НАТО). Метою діяльності НАТО було проголошено захист демократії західного зразку, що виключає владу однієї партії в політичній сфері, передбачає відкритість і цілісність світового ринку. В подальшому кількість членів НАТО було збільшено. В 1952 р. до НАТО увійшли Греція та Туреччина, у 1955 р. - ФРН.

У 40-50-х роках воєнно-блокове мислення стало домінуючим.

Перемога революції в Китаї та підписання договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між СРСР і КНР (1950 р.) призвели до зміни геополітичного становища в Азії і зіткнення між СРСР та США в Азіатському регіоні (війни в Кореї і В'єтнамі).

У 1950 р. США вперше використали свої збройні сили, втрутившись у конфлікт на Корейському півострові. Після Другої світової війни Корея була окупована з півночі Радянським Союзом, а з півдня - США. Були створені, як і в Німеччині, два уряди. Суперництво між ними посилювалось у міру зростання напруженості у радянсько-американських відносинах. До 1949 р. війська обох країн були виведені з Кореї, в обох її частинах проведені вибори. В одній із своїх промов державний секретар США Дін Аче-сон, окреслюючи периметр оборони США від радянсько-китайського експансіонізму, не назвав Південну Корею в числі країн, безпеку яких Америка гарантує. Для північнокорейського керівництва на чолі з Кім Ір Сеном це було свідченням на користь того, що США не втрутяться у випадку виникнення конфлікту між двома Кореями.

25 червня 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію по 38 паралелі і почали рішуче просуватись на південь. СРСР в цей час на знак протесту проти небажання західних держав надати КНР місце Китаю в ООН демонстративно бойкотував роботу Ради Безпеки. Тільки тому США домоглись визнання дій Північної Кореї як агресивних і прийняття рішення про надання допомоги Південній Кореї. Під прапором ООН на Корейському півострові висадились війська кількох держав, більшість яких становили американці. Почалась корейська війна, яка точилась із змінним успіхом до 1953 р. В цю війну були втягнуті СРСР і КНР. Війна в Кореї була найнебезпечнішим конфліктом періоду "холодної війни".

У результаті війни відбулось переозброєння американської армії та армій країн Заходу. Відбулась демілітаризація ФРН та Японії. В Європі розроблялись плани створення євроармії. Корея залишається розколотою по сьогоднішній день.

Зіткнувшись з перспективою розширення числа союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків з метою не допустити впливу Радянського Союзу.

В 1951 р. в Сан-Франциско був укладений Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. У Манілі в 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок сформовано у 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану. Це був так званий Багдадський пакт, що в 1959 р. після виходу з нього Іраку було перейменовано в СЕАТО.

З іншого боку, СРСР та його союзники створили у травні 1955 р. організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР). Члени цієї організації взяли на себе зобов'язання утримуватись у міжнародних відносинах від загрози сили або загрози її застосування, брати участь у всіх міжнародних діях, мета яких зміцнення миру і безпеки народів. У разі укладення загальноєвропейської угоди про колективну безпеку Варшавський договір мав припинити своє існування.

Отже, до середини 50-х років "холодна війна" стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги.

Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне випробування атомного пристрою в СРСР.

У 1953 р. в СРСР і США майже одночасно були створені термоядерні бомби.

У 50-ті роки йшло швидке створення і нагромадження в обох країнах нових носіїв ядерної зброї. На основі досягнень німецького ракетобудування часів війни з'явилися могутні міжконтинентальні балістичні ракети. Були побудовані перші атомні підводні човни - ракетоносці. Суперництво СРСР та США набуло форми гонки ракетно-ядерних озброєнь, а воєнно-блокове протистояння стало ядерним.

Таким чином, "холодна війна" перекреслила ту систему колективної безпеки, яка була створена за рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій.

Формування регіональних конфліктів. Перший тур "холодної війни" призвів до виникнення регіональних конфліктів, через які пролягла лінія протистояння між наддержавами. Одним з найбільш небезпечних був конфлікт в Кореї.

Не бажаючи втрачати свою зону впливу, США втрутились в цей конфлікт. 15 вересня 1950 р. багатонаціональні сили, основу яких складали війська США, під прапором ООН висадились в місті Інчхон. Наприкінці жовтня 1950 р. вони вийшли на демаркаційну лінію, що розділяла дві корейські держави, і таким чином визволили Південну Корею. Командуючий багатонаціональними силами, американський генерал Макартур, переконав президента США Трумена у необхідності знищення режиму Кім Ір Сена на Півночі і об'єднання Кореї.

У жовтні 1950 р. багатонаціональні сили почали наступ на північ і в листопаді досягли китайського кордону. У цей час в конфлікт втрутився Китай. 26 листопада 1950 р. 300 тисяч китайських "добровольців" перейшли в наступ і примусили багатонаціональні сили відступити південніше демаркаційної лінії. Генерал Макартур запропонував розширити масштаби конфлікту: нанести бомбові удари по Північно-Східному Китаю і встановити блокаду його узбережжя. Президент США Трумен відкинув цю пропозицію, а самого генерала звільнив з посади. Трумен розумів, що СРСР, який направляв тільки своїх льотчиків в Корею, буде змушений втрутитись в цей конфлікт, і великої війни не уникнути. У січні 1951 р. фронт остаточно стабілізувався в районі демаркаційної лінії. У червні 1951 р. СРСР запропонував почати переговори про перемир'я, які завершилися вже після зміни американського президента (ним в 1953 р. став Д.Ейзенхауер) і смерті Сталіна. Обидві сторони домовились про відновлення довоєнного становища.

Після Другої світової війни остаточно визрів конфлікт на Близькому Сході.

Закінчення війни ще більше загострило протистояння між арабами і євреями в Палестині. Прагнучи вирішити цей конфлікт, англійці, які управляли цими територіями, розробили план розподілу Палестини. Араби відкинули цю ідею. По закінченні Другої світової війни стало очевидним проголошення незалежності Палестини. Вона стає місцем постійного насильства. Нарешті Англія передала вирішення палестинського питання ООН, яка розробила і утвердила в 1947 р. план поділу Палестини на єврейську і арабську держави. Після проголошення 14 травня 1948 р. держави Ізраїль сім арабських держав розпочали війну (Перша арабо-ізраїльська війна 1948-1949 pp.). Наприкінці 1949 р. при посередництві ООН було укладено перемир'я і встановлено демаркаційну лінію. Ізраїль відстояв своє право на існування, хоча арабські держави його так і не визнали. Арабська палестинська держава не була створена. Частину її території захопив Ізраїль, Західний берег річки Йордан ввійшов до складу Йорданії, сектор Газа був захоплений Єгиптом.

У подальшому араби і євреї воювали ще чотири рази в 1956, 1967, 1973 та 1982 pp.

У 40-х роках виник конфлікт на півострові Індостан. У 1947 р. британський парламент розробив план переходу Індії до незалежності. Планувалось колонію Індія поділити за релігійною ознакою на дві держави: Індію і Пакистан. Територіальні розмежування супроводжувались міжобщинними зіткненнями, в результаті яких загинуло близько 1 млн. чол., а біженцями стали 8 млн' чол. Під час цих зіткнень виникли територіальні суперечки між Індією та Пакистаном через князівство Кашмір. Так сформувався індо-пакистанський конфлікт, який дає про себе знати й сьогодні. Ці дві країни воювали у 1965 р. і 1971 р.

У 40-х роках Англія, Франція, Голландія почали колоніальні війни, які з перервами і змінним успіхом точились до початку 60-х років, поки великі колоніальні держави остаточно змирились з втратою колоніальних володінь. Найбільш криваві і тривалі війни в 40-50-ті роки вела Франція в Індокитаї і Алжирі, Голландія в Індонезії, Англія в Малайзії.