Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Канада

Канада, яка була англійським домініоном, взяла активну участь у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції. Вона стала справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. її війська брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх до економічного зростання Канади: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилась на індустріальну державу. Економічне піднесення, почате у роки війни, продовжилось і в післявоєнні роки. Стимулом до цього стало швидке зростання населення (в основному за рахунок емігрантів), а відповідно збільшення внутрішнього ринку, освоєння півночі і далекого заходу. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті і Саскачевані.

Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В.Мессі.

У внутрішньополітичному житті продовжувалось традиційне суперництво провідних політичних партій - ліберальної та консервативної. З 1935 по 1957 р. при владі незмінно стояли ліберали, політика яких сприяла економічному піднесенню країни (до 1948 p. уряд очолював Маккензі Кінг, а до 1957 р. Луї Сен Лоран).

Консерватори, прагнучи прийти до влади, вдалися до серйозної реформи всередині партії. З 1956 р. партія почала називатися Прогресивно-консервативною. Партію очолив енергійний політик Джон Дифенбейкер, який став ініціатором зміни програми партії. Нова передвиборча програма передбачала вирішення багатьох економічних і політичних питань: розвиток Півночі, відновлення традиційних зв'язків з Англією та Британською Співдружністю, "канадизація" економіки і культури, ліквідація безробіття, вдосконалення взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Завдяки оновленню програми, консерватори у 1957 р. перемогли на виборах і створили уряд. Новий уряд збільшив розміри допомоги інвалідам і людям похилого віку, зменшив податки, надав кредити фермерам під майбутній врожай, провів інші соціальні реформи. У серпні 1960 р. був прийнятий "Білль про права громадян". Але виконати більшість передвиборчих обіцянок не вдалось. Зокрема не виконано програму освоєння Півночі, "канадизації", ліквідації безробіття. Позиції правлячої партії почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (Канада з 1949 р. є членом цієї організації). У деяких питаннях її представники мали відмінну думку від позиції США. Так, Канада відмовилась вступити в Організацію Американських Держав (ОАД), не порвала дипломатичних й торговельних відносин з Кубою, підтримувала вимогу визнання КНР. На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілась гостра дискусія щодо розміщення американської ядерної зброї в країні і присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це викликало урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу включились дві нові політичні партії - Нова демократична і Партія соціального кредиту. Хоч вибори 1963 р. виграли ліберали, які набрали 42% голосів, з'ясувалось, що двопартійна система зазнала краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії 25%.

Новий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до 1968 р. Не маючи більшості в парламенті, ліберали змушені були проводити обережнішу політику, обходячи гострі політичні кути. Серед найпомітніших акцій ліберального уряду є прийняття 1965 р. нового канадського прапору з червоним кленовим листком на білому полі та укладення Автопакту, за яким об'єднались автомобільна промисловість Канади й США.

Проводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути найгострішої проблеми Канади - національної. Вона була викликана невдоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англо-канадців - 40%, франко-канадців -27%, які є нащадками першопереселенців з Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки.

Більшість франкомовного населення Канади проживає у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення. Тому франко-канадська проблема є передусім "проблемою Квебеку". Провідні позиції в економічному житті провінції належать англо-канадсь-ким та американським компаніям. Таким чином, англо-канадці, які становлять тут 10% населення, обіймають 80% всіх керівних посад у промисловості, тоді, як серед робітників їх частка становить 7%. Доходи англо-канадців перевищували середній рівень доходів у провінції на 40%. Поряд з цим у Квебеку був найвищий рівень безробіття в країні. Важливим чинником, який став стимулом до сепаратизму франко-канадців, було засилля англійської мови: володіння англійською давало перевагу у прийнятті на роботу і підвищенні соціального статусу в той час, як незнання французької не тягло за собою зниження соціального статусу. Панування англійської мови стало причиною того, що нові іммігранти віддавали перевагу англійській мові і тим самим збільшували частку англо-канадців у провінції. Зазначені причини призвели до масового руху франкомовного населення за рівноправність. Небажання урядів вирішити цю проблему зумовило виникнення руху серед франко-канадців за вихід провінції зі складу Канади і утворення незалежної держави. У 1968 р. утворилась Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її лідером став франко-канадець П'єр Елліот Трюдо) і розробили програму реформ у рамках всієї країни.

Домігшись перемоги на виборах у 1969 p., уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської та французької мов у всіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість, що розмовляє однією з двох офіційних мов, складає не менше 10% населення.

З 1971 р. почалося виконання урядової програми навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Насамперед протест франко-канадців викликала урядова концепція "Одна країна - одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974 р.) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась після приходу у 1976 р. до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися проголошення незалежності Квебеку, але Цю ідею підтримали лише 40% виборців. Гасло незалежності було тимчасово зняте, але проблема набула хронічного характеру.

Проблема Квебеку була лише проявом загальної кризи канадської федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. До того ж не було чітко розмежовано функції федеральних і провінційних органів влади. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційної можливості обмежувати відцентрові тенденції провінцій, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого повинні були схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо звернутися 1980 р. до Лондону з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади - Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так на 115 році існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив проблеми статусу Квебеку, що зберегло можливість поглиблення кризи федерації.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час відсунуло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд. канадських доларів. 12% працездатного населення опинилось в становищі безробітних.

Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади в 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним і основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди і збереження єдності держави. Найскладнішою знову була "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначив особливий статус Квебека. Але і на цей раз деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що підняло нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум у листопаді 1995 р. про незалежність Квебеку. Сепаратисти вкотре потерпіли поразку: за незалежність проголосували 44%, проти - 46%.

З 1993 р. при владі у країні стоять ліберали на чолі з Жаном Кретьєном, які намагаються вирішити національну проблему.

У 80-ті роки Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США і СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу в проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв в ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН.

Після розпаду СРСР Канада вітала утворення нових незалежних держав і сприяла їх вступу в ООН. Однією з перших - 2 грудня 1991 р. вона визнала незалежність України та встановила з нею дипломатичні відносини. У січні 1999 р. прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн відвідав Україну. Візит завершився підписанням семи двосторонніх угод та меморандумів.