Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Розвиток літератури 20-30-х років

Умови розвитку літератури в тоталітарних і демократичних країнах. Традиційно великий вплив на суспільну свідомість мала література. Саме тому правлячі режими прагнули спрямува-ти її розвиток у вигідне русло, зробити своєю опорою. Письменники і поети нерідко опинялися в центрі політичних подій, і потрібно було мати міцну силу волі й талант, щоб не зрадити правді історії. Особливо нелегко це було зробити в державах, де надовго утвердився тоталітаризм як форма політичного правління і духовного одурманення мас.

Так, у Німеччині було створено спеціальне Міністерство пропаганди на чолі з Геббельсом. Воно здійснювало жорсткий контроль над усім духовним життям країни. Фізичні розправи загрожували кожному, хто висловлював невдоволення або не корився фашистській ідеології. З цих причин, країну залишили відомі письменники - І.Бехтер, Б.Брехт, Е.Вайнерт, А.Зегерс, Т.Манн, Е.-М.Ремарк, Л.Фейхтвангер, А.Цвейг.

Трагічні ноти пронизували творчість письменників і поетів Італії. У героїв їхніх творів переважали почуття відчаю й одинокості. У творчості митців країни, яка дала світові багато славетних імен, спостерігався відхід від соціальної тематики, захоплення формою, байдужість до змісту.

Виняткову роль Японії в Азії обґрунтовувала профашистська література цієї країни. У 30-ті роки духовне життя тут було підпорядковано возвеличенню національного духу, влади імператора, оспівуванню військової доблесті. Тоталітарна держава підтримувала тих письменників, які допомагали морально готувати суспільство до труднощів і самопожертви.

В СРСР основним методом у літературі й мистецтві вважався соціалістичний реалізм. Він насаджувався всіма засобами. Принцип партійності літератури, визначений В.Леніним, був головним при перевірці лояльності письменників і поетів до існуючого режиму. Упокорення талановитих митців шляхом репресій поєднувалось із "турботою" про нову, радянську, літературу й поезію. Провідниками сталінізму виступали, в першу чергу, партійні чиновники, які вимагали уславлення радянської дійсності і керівної ролі більшовицької партії. Постанова ЦК ВКП(б) 1932 р. "Про перебудову літературно-художніх організацій" надовго визначила долю радянської літератури. Постанова стала ідеологічною основою безмежного втручання держави у літературно-мистецьке життя, що за умов однопартійності системи було особливо небезпечним для розвитку культури.

Перша хвиля репресій супроти творчої інтелігенції в СРСР прокотилась у 1920-ті роки. Але найбільших ударів було завдано в 1936-1939 pp. Внаслідок сталінського терору загинули І.Бебель, М.Клюев, М.Кольцов, О.Мандельштам, Б.Ясенський та багато інших письменників і поетів, в тому числі з України. Ті, хто вижили, змушені були пристосовуватись до вимог офіційної ідео-логії і більшовицької практики будівництва соціалізму, в одній, окремо взятій країні. Поширеними й завжди актуальними стали теми перемоги більшовиків у 1917 p., політики колективізації й індустріалізації.

Водночас, у жорстких рамках тоталітарної держави з'явились твори, освячені талантом письменників і поетів. Для СРСР, крім цього, позитивним було подолання успадкованої від царської імперії масової неграмотності населення. Деякі народи вперше здобули власну писемність і почали розвивати самобутню літературну творчість.

У країнах західної демократії літературна діяльність була роз-кутішою. Але політична свобода ще не давала матеріального комфорту. Якщо у країнах з тоталітарними режимами творчість залежала від взаємин з правлячою елітою, то у відносно демократичних державах немалий тиск чинили видавці, настійна потреба в заробітку. Піднесення переживала творчість письменників, розрахована на масового читача. Популярністю користувались пригоди, фантастика, психологічні романи. Визнаними майстрами детективного жанру стали А.Крісті (Англія), Ж.Сіменон (Франція), Р.Стаут і Е.Гарднер (США). Яскравими представниками течії модернізму, що прагнула до змін не тільки змісту, але й форми літературних творів, були Дж.Джойс, Ф.Кафка, М.Пруст.

Основні напрямки розвитку світової літератури. Пись-менники-лауреати Нобелівської премії. Об'єднуючими для письменників, поетів, публіцистів всіх країн, незалежно від пануючих форм і методів політичного правління, були теми війни і миру, життя і смерті, любові й ненависті. Концентроване вираження вони дістали у творчості американського письменника Ернеста Хемінгуея (1899-1961). Йому судилося брати участь у Першій світовій війні, Другій світовій війні, захищати республіку в Іспанії. Перший роман "Фієста" Е.Хемінгуей друкує у 1926 р. Це - книга-протест проти "безглуздої війни", крик душі "загубленого покоління". Яскраво антивоєнну спрямованість мав роман "Прощавай, зброє!" Ненавистю До фашизму, любов'ю до Іспанії і її народу сповнений роман Е.Хемінгуея "По кому б'є дзвін" (1940 р.). Літературна творчість і активна громадська позиція письменника відзначені Нобелівською премією у 1954 р. після виходу в світ повісті "Старий і море".

Французький письменник Анатоль Франс (1884-1924) лауреатом Нобелівської премії став у 1924 р. Історико-філософські романи А.Франса спрямовані проти поширення впливу церкви. Паралелі сучасної йому Франції шукав у XVIII ст. Перейнявшись соціальними проблемами, зблизився з соціалістичним рухом, підтримував радянську Росію.

З літературою і музичною культурою Франції тісно пов'язане ім'я Ромена Роллана (1866-1944). Долю митця в суспільстві він відобразив у романі-епопеї "Жан-Крістоф". В роки Першої світової війни виступав з гострими відгуками і статтями. Не сприймав методів революційної боротьби, а свій протест проти війни і насильства передав у романі "Клерамбо" та повісті "П'єр Люс". Духовне життя європейської інтелігенції, застереження від небезпеки фашизму є лейтмотивом роману "Зачарована душа". Антивоєнний пафос, притаманний не тільки творчості Р.Роллана, але і його життєвій позиції. Разом з Анрі Барбюсом він ініціював проведення антифашистських конгресів. Однак, обидва письменники після відвідин СРСР використовувались для формування громадської думки в країнах Заходу про відсутність в СРСР репресій і голодомору.

На творчість англійського письменника Джона Голсуорсі (1867-1933) чинили великий вплив гуманістичні погляди Ч.Діккенса, І.Тургенєва, Л.Толстого. Залишаючись активним прихильником англійського суспільства, він зумів відтворити його життя з усіма проблемами і суперечностями. Відома трилогія "Сага про Форсайтів", інші романи, новели і драми Д.Голсуорсі розкривають долю однієї сім'ї на тлі кризових явищ в суспільстві і в людських стосунках.

Видатний німецький письменник Томас Манн (1875-1955)-автор романів "Будденброки", "Чарівна гора", історичної тетралогії на біблійні теми "Йосип та його брати". Аналізував витоки німецького фашизму і гостро засуджував наслідки фашистського варварства. У 1947 р. завершив роботу над романом "Доктор Фаустус", в якому розкрив тісний зв'язок між кризою суспільства, культури і людської особистості.

Славетний індійський письменник Рабіндранат Тагор (1861-1941) був всебічно обдарованою людиною. Деякий час очолював національно-визвольний рух. Його патріотична пісня "Моя золота Бенгалія" стала національним гімном Бангладеш, а пісня "Душа народу" - гімном Індії. Він є автором численних поетичних збірок, романів, драматичних творів. У творчості Р.Тагора переважають соціально-психологічні мотиви, оспівуються природа і кохання. Р.Тагор - перший виходець з Азії, удостоєний Нобелівської премії. Багато працював у галузі живопису, вів просвітницьку діяльність. Поблизу Калькутти заснував університет, в якому навчалася, зокрема Індіра Ганді, багато інших політичних лідерів Індії, відомих діячів індійської науки і культури.

Англійський драматург, публіцист, критик Джордж Бернард Шоу (1856-1950) літературну діяльність почав у 1875 р. Тоді його творчість заперечувалась видавцями. Викриття лицемірства, користолюбства за допомогою їдкої іронії і спростування існуючих форм зумовили оригінальність творчого методу Б.Шоу. Вважав, що буржуазне суспільство зайшло у глухий кут і тому приречене ( твори "Візок з яблуками", "Гірко, але правда", "Женева"). Публіцистика Б.Шоу поєднувалась із роздумами про долю людства, а засудження західного парламентаризму - із схваленням радянського суспільного ладу.

Російський письменник Іван Бунін (1870-1953) народився під Воронежем. Батьки належали до старовинних дворянських родів. 22-річним юнаком приїхав в Україну. Жив у Полтаві і Харкові, бував у Києві, Миргороді, Черкасах, Чигирині, тому природними в його творчості є українські мотиви й образи. З 1895 р. проживав у Москві й Петербурзі. Листувався з М.Горьким, дружив з композитором С.Рахманіновим, співаком Ф.Шаляпіним, зустрічався з М.Коцюбинським. Перекладав твори Дж.Байрона, А.Міцкевича, Т.Шевченка.

І.Бунін засудив жовтневий переворот 1917 р., вважаючи, що перемога більшовиків приведе Росію до катастрофи. Під час громадянської війни в Росії жив у Одесі, звідти перебрався у Францію. Якщо у перших відомих творах І.Бунін тужив за дворянськими гніздами, то в еміграції він торкається тем кохання, заслання і смерті. У щоденнику "Окаянні дні" з ненавистю писав про більшовицький режим. Кращою вважається автобіографічна повість 1933 р. "Життя Арсеньєва". Тоді ж І.Бунін отримав Нобелівську премію за майстерність у розвитку традицій російської класичної прози та вміння надзвичайно виразно і точно описувати реальне життя. У 1930-х роках І.Бунін був провідним російським письменником-емігрантом.