Африка між двома світовими війнами

Колонізація. Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший був розташований на північ від Сахари і примикав до Червоного моря. Він входив у зону поширення цивілізацій Середземномор'я - стародавньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилось декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглось християнство, і в середині XIX ст. тут утворилась держава на чолі з імператором-негуном.

Заголом цей регіон з давніми традиціями державності, відносно розвинутим господарством, був одним із центрів ісламської культури і християнства.

На південь від Сахари жили чисельні народи негроїдної раси, які перебували у стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і землеробства до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвинутими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний "товар" - рабів.

Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почались наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало захоплення у 1830 р. Францією Алжиру.

Проникнення у Тропічну і Південну Африку було повільнішим. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство. Проникнення вглиб гальмувалось поганими шляхами сполучень і наявністю вогнищ захворювань, від яких у європейців не було ліків.

На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія - Італії, Єгипет, Судан - Англії, частина Марокко - Іспанії. На території Африки залишилось лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка відстояла свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, що була заснована у XIX ст. неграми з США, які поверталися на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при відсутності там відносно стабільних державних утворень, то він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними. Це спричинило роз'єднання багатьох народів.

Соціально-економічний розвиток. Міжвоєнні роки були для більшості африканських країн часом економічного піднесення. Це було пов'язано із зростанням виробництва сільськогосподарських товарів, збільшенням видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це призводило до тісного прив'язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони, де проживали значні європейські общини: Південно-Африканський союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювались значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій.

Розвиток економіки африканських країн зумовив формування відповідних прошарків суспільства підприємців, найманих робітників.

Важливим для африканських країн стало формування еліт з місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, вчителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.

Національно-визвольний рух. Різниця у характері колонізації призвела і до відмінностей у характері визвольного руху.

У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило, поєднувались з програмами модернізації держав за європейському зразком. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба у Марокко, де населення підняло повстання і утворило Республіку Ріф, що проіснувала б років (1920-1926 pp.). Повсталим вдалося розгромити під Анвалем іспанську армію.

Після об'єднання зусиль Іспанії і Франції, застосувавши танки і залучивши на свій бік частину марокканців, колонізаторам вдалося відновити колоніальне панування.

У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. Враховуючи перевагу європейців у озброєнні і ворожнечу між різними племенами, вони не були небезпечними для колонізаторів.

Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їх території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. В бойові дії на боці Антанти був втягнутий Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище було закріплено договором 1936 р.

Колишні німецькі колонії були оголошені підмандатними територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги націй. Оскільки головну роль у Лізі націй відігравали колоніальні держави (Англія, Франція), то вони нічого не змінили у системі управління колоніями. Змінилась лише метрополія. Камерун і Того були передані в управління Франції, Намібія і Танзанія - Великобританії, Руанда - Бельгії.

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз - англійський домініон, створений у 1910 р. після об'єднання бурських республік і англійських колоній на півдні Африки. Наявність значних природних ресурсів дала можливість провести тут індустріалізацію і тим самим зміцнити економічну самостійність. Домінування бурів серед білого населення ПАС зумовило витіснення англійців з бізнесу і державного апарату. Це мало значні наслідки для корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової дискримінації, сегрегації.

Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС у 1920-х роках. Ініціатором руху стала індійська община, яка, використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла значних успіхів.

Приклад індійців успадкували африканці і в 1923 р. утворили

Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову організацію.