Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Національні рухи і революції в Арабських країнах, Туреччині, Ірані, Афганістані. Зародження палестинської проблеми. К.Ататюрк, Резахан

Арабський національний рух. Наприкінці XIX ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої африканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму - політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження їхньої влади і були проти будь-яких внутрішніх змін у країнах ісламського світу.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї входили у протиріччя з традиційними політичними ідеями, коли держава вважалась не національною, а ісламською, що давало можливість співіснувати у рамках однієї держави цілому конгломерату народів.

Ідеї націоналізму підривали стабільне становище у країнах ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Араби виступали за створення власної держави. Реалізувати це прагнення арабам не вдалось. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії, були поділені між Францією і Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансйорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 p.).

В арабських володіннях Великобританія створила два формально незалежних королівства- Ірак (1930р.) і Йорданію (1932 р.). На територію Палестини вона дозволила переселення євреїв для створення їхнього національного осередку. Це породило конфронтацію переселенців з місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу призвела до того, що арабський націоналізм став носити антианглійську і антифранцузьку спрямованість. У 30-ті роки, а особливо під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

Створення національної турецької держави. Англія і Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, прагнули це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці - Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії.

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Рух очолив генерал Мус-тафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі ним був скликаний меджліс- велике національне зібрання, яке утворило уряд і почало формування армії.

Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив розподіл країни. Туреччина втратила всі володіння на Близькому Сході. Греції перейшла частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворилась Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її у напівколонію Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська при підтримці Англії почали наступ вглиб країни, що призвело до греко-турецької війни.

В радянській Росії Туреччина знайшла собі союзника у боротьбі з країнами Антанти. Причиною зближення двох країн стало несприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами був підписаний договір про дружбу і братерство. Згідно з договором був визначений радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, які раніше належали Росії, а потім Вірменії, яка тим самим була розділена і знищена. Туреччина отримала фінансову і військову допомогу від РРФСР.

У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з ра-' дянськими республіками Закавказзя, а у січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

У 1922 р. турецькі війська отримали перемогу у війні. Антанта вимушена була підписати з урядом Кемаля перемир'я і тим самим визнати його. Положення Севрського договору були переглянуті. У 1923 р. був підписаний Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалась територіальна цілісність країни як національної держави.

Таким чином, національна революція в Туреччині на відміну від національного арабського руху здобула перемогу.

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення внутрішніх реформ. Туреччина була проголошена республікою (1924 p.). Церква була відділена від держави, школа від церкви. Був введений латинський алфавіт. Всі турки зобов'язані були взяти собі прізвище. Мустафа Кемаль взяв прізвище Ата-тюрк- батько турків. У країні було заборонено багатоженство, громадський шлюб став обов'язковим. Уряд став підтримувати національну промисловість, концентруючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 30-х років у країні були введені елементи планування економіки і створено державний сектор.

До самої смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для націоналістів у Південно-Західній Азії.

Іран у міжвоєнний період. До 1917 р. Іран був відсталою аграрною країною, напівколонією Англії та царської Росії. Економіка країни перебувала у гострій кризі. Різко зросли ціни на хліб і продтовари, процвітала спекуляція, лютували голод, епідемії тифу і інших хвороб.

Революційні події в Росії, а також внутрішні труднощі призвели до піднесення національно-визвольної боротьби в країні.

Намагаючись придушити піднесення національно-визвольного руху, не допустити розповсюдження його на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його в плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, англійці у 1918 р. розпочали окупацію всього Ірану.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восуг-ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу Восуг-ед-Доуме підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, дорожнє будівництво, зовнішню торгівлю й інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.

Англійці негайно вдались до реалізації цієї угоди. Жорсткий контроль був установлений над суспільно-політичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувались силою.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) відбулось повстання проти шахської влади і англійців, яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану. Повсталим вдалося взяти владу в свої руки в Тебризі і в інших містах та районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушено англійськими і шахськими військами. Шейх Хіабані та багато його прибічників були вбиті.

В іншій північній провінції Ірану - Гиляні 5 червня 1920 р. була проголошена Гилянська республіка і тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп - поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, які вони представляли, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан був проти аграрної реформи, на якій наполягали комуністи та представники національних меншин, зокрема, курди.

Проанглійська політика зазнала поразки і уряд Восуг-ед-Доу-ме пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. Шах ніяк не міг навести в ній еле-ї ментарний порядок: на півночі країни до влади прагнули комуні- і сти, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд грабіжників, озброєних загонів кочівників.

За такого становища, коли на карту було поставлено існуван-ня держави, син селянина, офіцер персидських козаків Реза-хан очолив похід чотирьохтисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. за вимогою заколотників був створений новий уряд, в] якому Реза-хан отримав посаду військового міністра.

Через три місяці він усунув від влади прем'єр-міністра і вислав його з країни. Вся влада опинилась в руках Реза-хана, за спиною якого стояла вірна йому козача дивізія.

Прийшовши до влади, Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: була ліквідована політична залежність від Великобританії. Він примусив її вивести свої війська з Ірану. Одночасно були налагоджені відносини з радянською Росією (угода 1921 p.).

Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів порядок у країні. Шах у цій ситуації перетворився на символічну фігуру. Його доля була вирішена. У 1922 р. виник Національний блок, який став опорою Реза-хана.

Реза-хан домігся призначення себе прем'єр-міністром. На виборах в меджліс, заручившись підтримкою республіканців, його блок отримав більшість.

У 1925 р. меджліс під тиском військ призначив Реза-хана верховним головнокомандуючим з необмеженими повноваженнями. Меджліс прийняв рішення про зречення каджарської династії і про передачу тимчасової влади Реза-хану, а також про скликання Установчих зборів, які визначають форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем'єра Установчі збори проголосили Реза-хана наслідним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилась нова династія.

Події в Ірані 1919-1922 pp. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни і проведення в ній модернізації.

Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини, починає проведення реформ. Фінансово вони забезпечувались прибутками від продажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності країни повинна була стати індустріалізація.

У 20-30-х роках в Ірані було проведено деякі реформи в галузі культури та побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут в Кереджі. В 1935 р. був виданий декрет про обов'язкове зняття чадри, була запроваджена європейська форма одягу, пишні феодальні титули замінені прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, була проведена реформа календаря - замість місячного офіційним стало сонячне літочислення.

Поряд з цим придушувались будь-які виступи опозиції, селянські повстання.

У зовнішній політиці у 30-ті роки Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.

У 1937 р. Іран підписав, задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт, в 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір з СРСР, що призвело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалась використати Німеччина.

Здобуття незалежності Афганістаном. Афганістан залишався однією з найбільш відсталих держав, але і на нього чинили вплив революційні події в світі.

Радикальні погляди національно-патріотичних кіл Афганістану представляв молодоафганський рух, що виник на початку XX ст. Його учасники - поміщики, купці, інтелігенція виступали за відновлення незалежності країни і проведення модернізації в галузях державного управління, економіки та культури. Незважаючи на те, що молодоафганці складали відносно вузьке коло націоналістів, їх програма відбивала широкі суспільні настрої.

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібули для придушення антиколоніальних виступів, а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. У 1918 р. англійські війська вдерлись на територію радянського Туркестану і окупували Закаспійську область. Виникла пряма загроза ліквідації афганської державності.

Проанглійська політика режиму Хабібули викликала глибоке незадоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі, які підтримували молодоафганські ідеї, і деякі впливові представники консервативної орієнтації.

З настроями останніх були солідарні і так звані староафганці, що виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами "захисту мусульманської старовини", недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилились в умовах зростаючих економічних труднощів, пов'язаних з погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надходжень влада еміра намагалась компенсувати введенням нових податків, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії виклика- і ло зменшення платні офіцерам і солдатам.

У лютому 1919 р. емір Хабібула був убитий змовниками. Після] короткої боротьби претендентів на владу трон дістався одному із синів Хабібули - Аманула-хану, тісно пов'язаному з рухом моло-доафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Ступивши на трон, Аманула намагався досягти незалежності країни і провести деякі внутрішні реформи.

28 лютого 1919 р. Аманула-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків, ліквідовано внутрішні митниці. Влада нового еміра була визнана в країні повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі рівноправності сторін. Відповідь, яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

У цей відповідальний період повною мірою розкрили своє значення ті якісно нові умови, в яких відбувалась національно-визвольна боротьба Афганістану. Радянська Росія підтримала цю боротьбу і першою оголосила про визнання суверенітету Афганістану.

У травні 1919 р. Англія розв'язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки чисельній перевазі і кращій технічній забезпеченості агресори вдерлись на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Активну підтримку афганським військам надали пуштунські племена, які проживали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

В результаті Англія змушена була піти на перемир'я, а 8 серпня 1919 р. підписати в Равалпінді англо-афганський попередній мирний договір, в додатку до якого визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встановила дипломатичні відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв'язки, Афганістан встановив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу були підписані між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.), Туреччиною (1921 та 1928 рр.). В 1926 р. Аманула прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманула розпочав здійснення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Це викликало опір з боку духовенства і племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Аманулу зректися трону. А вже в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто, і королем обрано Надир-хана, двоюрідного брата Аманули. В 1931 р. Надир-шах прийняв конституцію, яка закріплювала в країні пануючий режим. В 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

Зародження палестинської проблеми. Ідея створення національного осередку євреїв була висунута австрійським журналістом Герцлем у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. ця ідея дістала обгрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн. євреїв з усього світу. Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого знаходилась Палестина, продати цю територію, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення починає таємне переселення у Палестину, де створює замкнуті общини, які ведуть натуральне господарство.

У 1914 р. у Палестині проживало 5% євреїв. Замкнутість єврейських общин призвела до зародження ворожнечі з місцевим арабським населенням. Під час Першої світової війни султан почав проводити виселення єврейського населення, звинувативши їх у прихильності Антанті. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій давалась згода на повернення частини євреїв на їх історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація поклала початок новій хвилі переселення.

У Палестині створюються єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На цей час євреї складали 18% населення Палестини.

До кінця 30-х років Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського і арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея створення своєї держави. В Палестині створюються єврейські тіньові політичні структури - уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжобщинну боротьбу у Палестині.