Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Японія між двома світовими війнами

Японія після Першої світової війни. У роки Першої світової; війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилась окупацією німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія максимально використала ситуацію, яка склалася, для нарощування свого воєнного потенціалу, особливо флоту. Нарощування воєнної могутності йшло за рахунок населення. У серпні-вересні 1918 р. по країні прокотились "рисові бунти" - стихійні виступи населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Не встиг уряд придушити ці виступи, як у 1919 р. країну охопив страйковий рух робітників, а у головній колонії Японії - Кореї вибухнуло антияпонське повстання.

Післявоєнна нестабільність вилилась у гостру політичну боротьбу. Праві сили вбачали вихід із ситуації на шляхах територіальної експансії, ліві - на шляху революції, демократичних реформ. До цих негараздів додалась економічна криза 1920-1921 pp., землетрус 1923 p., який вщент зруйнував столицю Токіо, при цьому загинуло 150 тис. осіб.

Демократичний рух. Повоєнна економічна криза 1920-1921 pp. завдала удару по економіці Японії, яка була повністю залежною від зовнішніх ринків. Криза викликала загострення протиріч. Серйозною причиною демократичного піднесення були зміни в економіці і соціальній структурі країни. В Японії зросла доля кваліфікованих робітників, особливо у важкій промисловості.

Репресії проти страйкарів підштовхнули робітників до створення профспілок. Профспілки почали висувати не тільки економічні вимоги, а й політичні гасла. Зростання робітничих організацій і утворення в 1920 р. єдиного профспілкового центру вимагали об'єднання соціалістичних організацій Японії. У кінці

1920 р. була утворена Соціалістична ліга - штучне об'єднання ідеологічно різних груп соціалістів, комуністів, анархістів. Незважаючи на відсутність єдності і сильний вплив анархізму та синдикалізму, уряд бачив в Лізі небезпечну організацію, і в травні

1921 р. вона була розпущена.

У січні - лютому 1922 р. у Москві проходив з'їзд, на якому були присутні Сен Катаяма, Токуда Кюіті та інші відомі японські революціонери. Делегати з'їзду висловились за необхідність об'єднання всіх революційних сил Японії. Влітку 1922 р. в Токіо представники соціалістичних груп проголосили утворення Комуністичної партії Японії. Незабаром був створений японський комуністичний союз молоді.

Розгортання демократичного руху сприяло становленню багатопартійності і парламентської системи. У 1925 р. демократичні сили домоглись введення в країні загального виборчого права для чоловіків, системи соціального забезпечення. Зростання агресивності Японії і домінування у правлячих колах шовіністичних настроїв не дали змоги розвинутися демократичним процесам, які були повністю припинені наприкінці 30-х років.

Меморандум Танака. У квітні 1927 р. до влади в Японії прийшов уряд лідера партії Сейюкай (товариство політичних друзів) - генерала Танака, одного з організаторів японської інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході. Новий уряд одразу зайнявся розробкою планів війни проти Китаю та Радянського Союзу. 27 червня - 7 липня 1927 р. в Токіо під головуванням Танака відбулась так звана Східна конференція, в якій брали участь представники міністерства закордонних справ, військового та морського міністерств і генерального штабу. На конференції розглядалась запропонована урядом програма "позитивних", тобт відверто агресивних, дій в Китаї - так звані основи японської політики в Китаї. Як найближче завдання пропонувалось захопити Північно-Східний та Північний Китай, а також Монголію. Рішення конференції лягли в основу таємного меморандуму Тана-ка, що мав розгорнутий план агресії і встановлення панування Японії в Південно-Східній Азії та басейні Тихого океану.

Ще раніше, в кінці травня 1927 p., Японія, скориставшись громадянською війною в Китаї, направила свої війська в провінцію Шаньдун, захопили Циндао і Цзінань. Мета цієї збройної інтервенції полягала в тому, щоб затримати наступ гомінданівських військ на північ і тим самим перешкодити об'єднанню країни. В результаті широкого антияпонського руху і бойкоту японських товарів в Китаї Японія змушена була відкликати свої війська. У квітні 1928 р. японські війська під приводом "захисту життєвих інтересів і власності японських резидентів" знову ввійшли у провінцію Шаньдун, окупували найважливіші стратегічні пункти і в ультимативній формі зажадали виводу китайських військ з цієї провінції.

Рух бойкоту японських товарів, що відновився в Китаї, рішучий виступ світового товариства проти нового акту агресії, змусили Японію в серпні 1928 р. почати евакуацію своїх військ з Ша-ньдуня. Вона була закінчена лише в травні 1929 р.

Посилення впливу військових. Агресивна зовнішня політика вплинула і на розвиток внутрішньополітичних процесів. Військові, які були вихідцями з привілейованого стану самураїв, прагнули до ліквідації парламентської системи і встановлення "сильної влади".

У березні та жовтні 1931 р. було викрито змови, які мали своєю метою підготовку державного перевороту для встановлення військової диктатури. На чолі змовників стояли один із керівників фашистського руху - О.Сюмей і офіцер Х.Кікгоро.

Особливу активність у цей час виявили так звані молоді офіцери, переважно вихідці з середовища дрібних та середніх поміщиків ("старими" в армії вважалися вихідці з військового дворянства, учасники російсько-японської війни 1904-1905 pp.). "Молоді офіцери" виявляли невдоволення старою бюрократією і генералітетом, що був з нею пов'язаний. У них вони вбачали гальмо на шляху свого просування по військово-службовій драбині. Навесні 1932 р. почало формуватися угруповання на чолі з лідером "молодого офіцерства" генералом Аракі. До нього входили "Союз резервістів", а також представники об'єднаних поміщиків і деякі депутати парламенту від аграріїв. На початку травня 1932 р. фашистська "Національна федерація молодих офіцерів" розповсюдила листівки з демагогічними випадами проти монополій. У листівках говорилось, що молоді офіцери прийдуть на допомогу народу в боротьбі проти комерційних спекулятивних кіл, політиканів та любителів легкої наживи. Після цього фашистські змовники вторглись у резиденцію прем'єра Імукаі і вбили його. У будинок правління партії Сейюкай і концерну "Міцубісі" було кинуто бомби.

Ця спроба встановити військову диктатуру не мала успіху. Соціальна демагогія фашистів здалася панівним класам небезпечною. Тому уряд ужив заходів проти змовників: їх було роззброєно, а частину заарештовано. Головний керівник змови Аракі не був заарештований, і зберіг свою посаду військового міністра в новому коаліційному кабінеті "національної єдності".

Зовнішня політика. Зростання агресивності Японії. Незважаючи на укладення Вашингтонських угод, де закріплювався суверенітет Китаю, а великі держави зобов'язувались не ділити його на сфери впливу, продовжувалось безсоромне пограбування країни.

У роки економічної кризи 30-х років Японія, США і Англія прагнули якомога ширше забезпечити собі присутність на китайському ринку. Політика "відкритих дверей" і "рівних можливостей" давала перевагу США у боротьбі за китайський ринок.

На початку 30-х років США та Англія серйозно потіснили Японію на китайському ринку. Японія не бажала змиритись з цим. Зазнавши поразки в економічній конкуренції, вона почала шукати вихід на шляхах зовнішньополітичних авантюр. Японія вирішила напасти на Північно-Східний Китай, економічні багатства і стратегічне розташування якого приваблювали японських мілітаристів. Після цього планувались агресії в провінціях Жехе, Чахар і проти Монгольскої Народної Республіки.

Виступаючи з планом створення "Великої Японії" - могутньої колоніальної імперії, японські правлячі кола розраховували використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів Сполучених Штатів, Англії, Франції та інших держав і подавали свою агресію як боротьбу з "комуністичною загрозою". Радянська політика на Далекому Сході давала привід для цього.

Японська дипломатія розгорнула в цьому напрямі велику активність, а японський генеральний штаб тим часом закінчував розробку оперативного плану захоплення Північно-Східного Китаю - Маньчжурії.

Влітку 1931 р. Японія завершила підготовку нападу на Китай. Обраний момент здавався їй дуже вигідним. Суперники Японії

були зайняті внутрішніми проблемами, викликаними світовою економічною кризою. У самому Китаї відбувалась громадянська війна.

18 вересня 1931 р. японські війська почали вторгнення в Пів-! нічно-Східний Китай. Протягом п'яти днів Японія захопила всі важливі населені пункти провінцій Гірін та Ляонін, Харбін, Ци-« цикар і до лютого 1932 р. підкорила весь Північно-Східний Китай.

Японські мілітаристи намагались захопити також Шанхай. Завдяки тиску на Японію з боку великих держав і мужньому опору шанхайських робітників та китайської армії ця спроба була безуспішною.

Напад на Китай у 1937р. Мілітаризація економіки. У липні 1937 р. почалось японське збройне вторгнення в Північний Китай. Згодом воєнні дії були поширені на всю територію Китаю. Активні наступальні операції японської армії проти Китаю продовжувались до 1939 р. Японцям вдалось оволодіти найбільш розвинутими районами Китаю і, отримавши значні сировинні і людські ресурси, частково вирішити власні економічні проблеми.

Економіка Японії була поставлена на службу війні, яка поглинала величезні кошти. Воєнні витрати становили 70-80% всіх бюджетних витрат. Це було причиною надзвичайно важкого економічного становища трудового люду Японії в 1937-1941 pp. Постійна потреба у військово-стратегічній сировині спонукала японський уряд вдатися до значного збільшення імпорту за рахунок зменшення золотого запасу та посиленого експорту товарів за низькими цінами. Активний розвиток важкої, особливо військової, промисловості на шкоду галузям, що працювали на внутрішній ринок, не міг не привести до деформації економіки, до більшого пристосування її до потреб агресивної війни. Ріст військової промисловості, мобілізації в армію призвели до деякого скорочення безробіття. Основну частину людей, які приходили на підприємства важкої промисловості, складали тимчасові робітники. В умовах військового режиму власники підприємств тримали їх під страхом звільнення. Для шаленої експлуатації промисловці використовували і безправ'я постійних робітників. Офіційно встановлений робочий день тривалістю 12-14 годин, як правило, продовжувався 14-16 годин, зросла інтенсивність праці.

Тяжким було становище селянства. Мобілізація селян в армію відібрала з села найбільш працездатне населення. Гостра нестача промислових товарів для потреб сільського господарства призве-' ла до різкого падіння рівня виробництва сільськогосподарської продукції. Зростали податки у зв'язку з мілітаризацією країни. Вигнання орендаторів з їх ділянок перетворювала село в арену постійних соціальних конфліктів.

Розпочавши війну в Китаї, кабінет Коноє посилив боротьбу з антифашистськими і антивоєнними настроями в країні. Офіційно це називалось "рух за мобілізацію національного духу". Всі демократичні організації, які напередодні японо-китайської війни виступали з антифашистськими гаслами, були розгромлені. 15 грудня 1937 р. поліція провела масові арешти комуністів, профспілкових діячів і представників прогресивної інтелігенції. У кінці грудня було заборонено діяльність демократичних партій, профспілкових федерацій. До березня 1938 р. кількість заарештованих перевищила 10 тис. осіб.

З метою створення сприятливих умов для компаній, що працювали на війну, і мобілізації всіх сил і коштів були видані закони про мобілізацію військової промисловості, про загальну мобілізацію нації, про інвестиції, зміст яких повинен був сприяти всебічному розвитку компаній, що обслуговували воєнне виробництво. Спеціальний закон, обмежував споживання сировини, а також заліза, сталі, кольорових металів для мирної продукції.