Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Стабілізація і "процвітання" в країнах Європи і США у 20-ті роки

Перехід від війни до миру виявився для країн Європи складним і тривалим. Лише укладення мирних договорів з переможеними країнами, завершення формування нових держав у Східній Європи і стабілізації кордонів, завершення громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, тимчасова відмова більшовиків від експорту соціалістичної революції на багнетах Червоної армії, початок нормалізації відносин між Радянською Росією і країнами Заходу, спад соціальних рухів, завершення переведення економіки на мирні рейки стали основою для нормалізації життя і виходу на шлях економічного піднесення. Швидше всього стабілізація настала в країнах переможцях (США, Англії, Франції), а також у Скандинавських країнах.

Економічна стабілізація. Важливою умовою стабілізації господарського життя європейських країн стало подолання післявоєнної інфляції, відновлення стійкості національних валют, насамперед у Німеччині, яка переживала економічні негаразди аж до 1924 р. Завдяки здійсненню плану Дауеса це вдалось досягти; в країнах Європи і США розпочався період стійкого економічного зростання. Причиною цього процесу стала структурна перебудова економік європейських держав і США. На передній план вийшли галузі масового виробництва - автомобільна, електротехніч-

на, авіаційна, хімічна. Новий технічний рівень масового виробництва (конвеєр, стандартизація, нові матеріали), ефективні методи управління і організації праці дозволили різке підвищення продуктивності праці, ефективність і прибутковість виробництва, збільшити за короткий час кількість товарів та послуг. У другій половині 20-х років всі провідні країни відновили і потім перевищили довоєнний рівень виробництва. Зросла більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем світова торгівля. В ті роки американське слово "просперіті"(процвітання) висловлювало оптимізм і віру, що настала ера безкризового розвитку, неухильного зростання добробуту населення. Важливу роль у забезпеченні економічного зростання у деяких європейських державах відігравало державне регулювання, яке доповнювало ринкові механізми економічного розвитку.

Економічний розвиток відбувався нерівномірно. США, Франція, Німеччина розвивались відносно швидкими темпами. Англія, країни Південної та Південно-Східної Європи відставали. Нерівномірно розвивались і різні галузі виробництва. Найбільш швидко зростали нові галузі виробництва. Важливим наслідком зростання 20-х років стала взаємозалежність національних економік і глобалізація економічних процесів.

Економічне зростання стояло на нетривкому грунті. Основною слабкістю росту було непропорційне зростання розриву між масовим виробництвом товарів (пропозицією) і низькою купівельною спроможністю населення (попитом).

Назрівала криза збуту товару, який накопичувався на складах. Не рятувала реклама, кредит і продаж у розстрочку.

Іншою негативною рисою стала нетривкість фінансової системи. Швидке зростання курсу акцій призвело до залучення на ринок цінних паперів значних фінансових ресурсів, зокрема кредитних. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх вигідно продати. Але так не могло тривати довго. Зрештою економічне зростання змінилось кризою небачених до того часу розмірів.

Особливості політичної стабілізації. Після завершення Першої світової війни Європу охопив період політичної нестабільності. Революції, війни, соціальні виступи населення, радикальні реформи, перевороти поставили під загрозу саме існування демократії. Вихід з цієї складної політичної кризи був знайдений в одних країнах на шляху реформ існуючих партійно-політичних структур (Франція, Англія, Німеччина), в інших-зміні політичних режимів (Італія, країни Східної Європи), або в посиленні консервативних тенденцій, як це відбулось в США.

У країнах Західної Європи політичної стабілізації вдалося досягти за рахунок політичних реформ: введення загального вибори чого права і надання права голосу жінкам, включення соціалістив чних, соціал-демократичних партій до урядових коаліцій, або надання їм права формувати уряди (у Франції- 1924-1926 рря "Лівий блок", в Англії- 1924р. перший лейбористський уряд, Щ Німеччині - соціал-демократи стали опорою Веймарської респув бліки).

У США, країні з стійкими демократичними традиціями і полів тичними структурами, в період стабілізації стали домінувати консервативні традиції і заперечення будь-яких реформ.

Не скрізь демократичні традиції взяли гору. Слабкі демократ тичні традиції і структури у деяких країнах Європи не змогпЛ протистояти новому явищу у політичному житті Європи - фашизму. Стабілізація в Італії відбулась на основі встановлення фашистської диктатури, а в країнах Східної Європи - на основи авторитарних режимів (режим Хорті в Угорщині, режюЛ "санації" в Польщі та ін.).

Важливими особливостями політичного життя у період стабілізації стали:

- зростання ролі засобів масової інформації (преса, радіо);

- залежність прийняття важливих політичних рішень від громадської думки;

- формування нових лідерів, які вміють маніпулювати суспільною думкою;

- зростання ролі робітничих, антивоєнних, жіночих та інших; рухів;

- залежність політичної стабільності від економічної.

США в 20-ті роки. Процвітання. Сполучені Штати раніше від інших високорозвинутих країн вступили в період стабілізації. США отримали найбільше від участі в Першій світовій війні. 3 країни-боржника США перетворились у кредитора, а воєнні замовлення дали могутній поштовх економічному розвитку. Крім цього, США стали країною, де нова техніка, технології і системи управління найбільш широко впроваджувались у виробництво. ] Америка стала країною масового виробництва. Автомобілі,] пральні машини, холодильники, радіоприймачі, фотоапарати, програвачі стали звичайним явищем. Регулярними стали авіаційні пасажирські перевезення.

У 1922-1929 pp. відбувався бурхливий розвиток промислового! виробництва. На кінець періоду США виробляли 44% промислової продукції капіталістичного світу, тобто більше, ніж Великобританія, Франція, Німеччина, Італія та Японія разом узяті.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало поширення конвеєрного методу масового виробництва.

Вперше з найбільшою ефективністю ці методи були використані на автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті. Впровадження нових технологій призвело до укрупнення виробництва. Відповідно окремим підприємцям стало вже не під силу створення таких підприємств. Тому все більшу роль починають відігравати акціонерні товариства та корпорації - своєрідні форми колективного бізнесу. Але піднесення економіки стало основою і для небувалого розквіту середнього і дрібного бізнесу. Це стало основою для формування міцного середнього прошарку суспільства.

Найбільш інтенсивний розвиток отримали автомобільна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації об'єднували майже половину фабрик та заводів країни. Кількість банків у США зменшилась за 1920-1929 pp. з ЗО до 24 тис, а їхні капітали збільшились на 21 млрд. доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на позиції своїх суперників. Перевищення експорту над імпортом в 1921-1929 pp. досягло 7,7 млрд. доларів. Високі митні тарифи захищали американську промисловість від іноземної конкуренції. Важливим засобом фінансової експлуатації інших країн був вивіз капіталу. Американські капіталовкладення за кордоном з 1920 р. по 1931 р. склали 11,6 млрд. доларів, причому 40% цієї суми припадало на Європу, а 22% - на Латинську Америку. Отримуючи величезні відсотки з позичок та платежів з воєнних боргів, США перетворилися в державу-рантьє.

Економічне піднесення 20-х років мало ряд особливостей. Суднобудівництво, виробництво залізничного обладнання, текстильна та вугільна промисловості перебували у стані застою. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. В країні було 2-3 млн. безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту.

Це пояснювалось нерівномірністю розподілу національного багатства. Заробітна плата ледь-ледь збільшилась, в той час як прибутки великих підприємців виросли втричі. Багаті стали багатшими. Вони купували дорогі машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку виробництва.

Несталою була і фінансова система. У 20-ті роки на Нью-Иоркській фондовій біржі - найбільшій у світі - відбувався справжній бум, викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі і прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Зворотнім боком економічного буму став войовничий політичний консерватизм, який вилився у скасування будь-яких соціальних програм і невтручання держави в економічне життя. Почались гоніння на профспілки, а будь-які виступи за соціальні права розцінювались як інсинуації більшовиків. Яскравим проявом консерватизму став "сухий закон", який у 1920 р. вступив у силу як XVIII поправка до конституції. Цей закон забороняв виготовляти і продавати спиртні напої по всій території США. Зворотнім боком цього закону стало зростання підпільного бізнесу спиртними напоями, наркотиками, рекет, утворення організованої злочинності.

Відбулись зрушення і в політичному житті країни. На виборах 1924 р. у боротьбу вступила нова сила. Окрім демократичної та республіканської партій у виборах брав участь прогресивний блок, який підтримував сенатора-республіканця від штату Вісконсін Р.Лафоллета. Він балотувався як "незалежний" кандидат в президенти. Його підтримували Американська Федерація Праці -АФТ, соціалістична партія та ряд громадських організацій. Рух на підтримку Лафоллета був найбільшим в історії СІЛА масовим народним політичним виступом, що вийшов за межі двопартійної системи. В 1924 р. вперше у виборах брала участь компартія, яка висунула своїм кандидатом в президенти У.Фостера.

Але президентом СІЛА був обраний Кулідж. Новий уряд проголосив своїм девізом "Справа Америки - бізнес". Він всіляко сприяв росту прибутків монополій, знижуючи з року в рік податки на корпорації і надаючи великим компаніям державні субсидії. В той же час Кулідж двічі відхиляв законопроект про допомогу фермерам. Значні кошти витрачалися на морські озброєння. Економічне та політичне життя країни знаходилося під контролем сімейств фінансової олігархії - Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллока, а також чікагської, бостонської та клівлендської фінансових груп. Найважливіші пости в кабінеті Куліджа займали представники фінансового капіталу. Міністром фінансів був "Алюмінієвий король" Ендрю Меллон, міністром торгівлі - Герберт Гувер, близький до Моргана підприємливий ділок, що отримав репутацію одного з стовпів процвітання.

Чергова перемога республіканців на виборах 1928 р. привела Гувера в Білий дім. Значну роль при цьому відіграли обіцянки знищити злидні та забезпечити кожному американцю заможне життя.

На міжнародній арені США проводили політику експансії, прикриваючи її "ізоляціоністським" прапором. Сполучені Штати виступали головним арбітром при вирішення репараційної проблеми.

Запропонований ними "план Дауеса" створив умови для відтворення німецького воєнно-промислового потенціалу. Беручи участь у боротьбі за панування в Китаї, США разом з іншими державами придушували національно-визвольний рух китайського народу. Фінансово-економічний натиск на країни Латинської Америки поєднувався зі збройною інтервенцією. Агресія США проти Нікарагуа в 1927-1928 pp. викликала глибоке обурення в Центральній та Південній Америці.

У роки стабілізації загострилася боротьба між США та Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами. Американські монополії все більше тіснили англійських конкурентів. Посилилося і морське протистояння.

США були єдиною з великих держав, що відмовлялися визнати СРСР. Однак республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам США в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським Союзом. Незважаючи на відсутність договірно-правової основи радянсько-американської торгівлі, и обсяг у другій половині 20-х років невпинно зростав. У 1930 р. США вийшли на перше місце поміж імпортерів товарів у Радянський Союз (головним чином машин та промислового обладнання). Нарешті у 1933 р. США і СРСР установили дипломатичні відносини.

Німеччина у 20-ті роки. Підписання Версальського мирного договору і прийняття Веймарської конституції стало початком політичної стабілізації Веймарської республіки. Конституція проголошувала демократичні права і свободи, загальне виборче право. В ній закріплювались деякі соціальні завоювання. Законодавчим органом держави проголошувався рейхстаг. Головою держави проголошувався президент, який обирався на 7 років. Уряд очолював канцлер. Важчивою була 48 стаття, яка давала право президенту видавати надзвичайні закони в обхід парламенту. Утвердження Веймарської республіки було тривалим і сюїадним. Проти неї виступали як комуністи, так і різноманітні праві партії. До того ж республіка несла на собі клеймо принизливого Версальського миру. Тільки придушення виступу комуністів і фашистів у 1923 р. зрештою стабілізувало політичне становище в країні.

Економічної стабілізації вдалось досягти лише у 1924 р. після подолання інфляції, введення стабільної валюти (золотої марки) і початку реалізації плану Дауеса, який відкрив для Німеччини американські кредити, Фінансова стабілізація стала основою для могутнього економічного піднесення. Німеччина відновила зв'язки з традиційними своїми торговельними партнерами, ТемЯ пи розвитку економіки Німеччини поступались лише американ-Я ським. Німеччина знову посіла друге місце за обсягом виробниц-Я тва.

Але економічна і політична стабілізація Веймарської республіки була нетривкою. Економіка залежала від американських кредитів і зовнішніх ринків збуту. Зберігалось значне безробіття низька заробітна плата, що звужувало і до того вузький внутріш ній ринок.

Політична база республіки була обмеженою. Партіям, що підтримували її режим (соціал-демократи і партія центру), протистояли як зліва (комуністи) так і справа (національно-народня партія, націонал-соціалістська та ін.). На авторитеті, а відповідної на стабільності Веймарської республіки позначилась і широке розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версаль-Я ська система.

Великобританія в 20-ті роки. Всі післявоєнні процеси, щоі відбувались в країні, проходили в конституційних межах традиційного парламентаризму.

Краша-переможниця мала свої проблеми. Втрати від війни! були значні. З кредитора вона перетворилась у боржника. Зрослая самостійність домініонів, активізувались національно-визвольній рухи в колоніях. Післявоєнний спад виробництва призвів до зро-Я стання безробіття і загострення проблем традиційних галузейЯ виробництва (суднобудівної, вугільної, металургійної) і, відпові-Я дно, до страйкової боротьби і соціальних проблем. Проте у Вели-Я кобританії не було заколотів, повстань. Зміни відбувались ево-Я люційно в конституційних формах. Цей ззовні, здавалось, спо- 1 кійний розвиток був насичений подіями, які свідчили про поча-Я ток якісно нових тенденцій у політичному житті.

В Англії довгі десятиліття консерватори і ліберали в результаті Я парламентської боротьби змінювали один одного при владі. ЦяЯ система політичного маятника забезпечувала стабільність суспільства. Але в результаті змін в економіці, соціальній структурі і настроях населення протягом 1918-1924 р. ця система пережива- І ла серйозну кризу. її причинами були:

- швидке зростання впливу лейбористської партії, яка спира-Я лась на могутній профспілковий рух (тред-юніони);

- занепад традиційної ліберальної партії.

Новий розклад політичних сил відбився на результатах парламентських виборів 1918 і 1923 р. У 1918 р. лейбористи мали 1 друге за чисельністю представництво у парламенті, а вже в 1923 р.Я жодна партія не мала більшості. Таким чином, на початку 20-х років противагою консерваторів були вже лейбористи, а не ліберали. Це означало, що рано чи пізно вони сформують уряд, що і відбулось у 1924 р. Р.Макдональд сформував перший лейбористський уряд. Хоча він проіснував недовго, але встиг провести низку заходів на покращення становища пенсіонерів і безробітних. В жовтні консерватори знову очолили уряд.

Після Першої світової війни перед англійськими урядами постали проблеми придушення національно-визвольних рухів, що розгорталися в колоніях і залежних країнах. Внаслідок репресій і деяких поступок вдалося навести лад в Індії. Незважаючи на репресії, зрештою одержав незалежність Єгипет (1922 p.). Проте Англія зберегла свою присутність у цьому регіоні і залишила за собою контроль над Суецьким каналом, Могутні антианглійські виступи змусили Англію відмовитись від контролю над внутрішньою і зовнішньою політикою Ірану та Афганістану. Успіхом завершилась довготривала боротьба ірландського народу за незалежність. У 1921 р. Англія визнала Ірландську вільну державу на правах домініону. Але в той же час був посіяний конфлікт, який з великими труднощами доводиться розв'язувати і сьогодні, скільки шість північних графств було залишено в складі Англії.

У 20-ті роки економіка Англії зростала повільними темпами. Швидко розвивались лише автомобільна, електротехнічна і хімічна галузі виробництва. Англійські підприємці віддавали перевагу вкладанню капіталу за кордоном: в колоніях і домініонах, де норма прибутку була значно вищою.

Найбільша проблема постала у вугледобувній галузі. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на добування, зокрема, за рахунок скорочення заробітної плати шахтарям. Власники обрали другий шлях. Він викликав один з найбільших в історії Англії соціальних виступів. Страйкова боротьба шахтарів тривала майже рік і завершилась поразкою. Це Мало серйозні наслідки для шахтарів і організованого профспілкового руху. У 1927 р. урядом було видано антипрофспілковий закон, який забороняв загальні страйки, страйки солідарності, обмежував пікетування і фінансові можливості профспілок. Поряд з цим власникам копалень було виділено 20 млн. фунтів для модернізації копалень. Цей найбільший у період стабілізації соціальний конфлікт справив значний вплив на вибори 1929 р., на яких перемогли лейбористи.

Франція у 20-ті роки. Франція вийшла із світової війни переможницею. Шовіністичні настрої домінували в країні. Гасло

"Німці за все заплатять!" охопило всі прошарки суспільства. На цій хвилі націоналізму і шовінізму на виборах переміг блок правих партій - Національний блок, який обіцяв провести соціальні реформи і взяти на себе турботи про фронтовиків. Використавши патріотичне піднесення, уряд зумів перевести невдоволення людей в стан очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми будуть вирішені за рахунок "бошів"(Німеччини). Тим часом у країні наростала соціальна напруга. Соціалістична і радикальна партії, що опинились в опозиції, прагнули реваншу. По країні прокотилась хвиля страйків і демонстрацій. Із середовища Соціалістичної партії виділилась Комуністична.

Поворотним пунктом, який змінив розстановку політичних сил, стала Рурська криза 1923 p., яка довела, що сподівання на те, що "боші" за все заплатять, є марними і що можливе розв'язання нової війни. Провал рурської авантюри призвів до розвалу Правого блоку. Тим часом, майже всі опозиційні партії об'єднались в Лівий блок, який на виборах 1924 р. здобув переконливу перемогу. Уряд Лівого блоку проголосив програму соціальних реформ, але не зміг її виконати із-за внутрішніх розбіжностей і фінансових негараздів.

На виборах 1926 р. перемогу знову здобули праві, які на цей раз об'єдналися у блок Національне єднання. На певний час становище стабілізувалось, але не завдяки політиці уряду, а в силу економічних успіхів краши. Економічне піднесення, відновлення районів, що постраждали від війни, репарації з Німеччини сприяли погашенню соціальної напруги: значно зменшилось безробіття, збільшилась заробітна плата. Важливим джерелом фінансової стабільності став наплив до Франції багатих туристів із-за океану, які залишали тут значні суми. Таким чином, особливістю політичної стабілізації у Франції стало формування партійних блоків, які вели між собою запеклу боротьбу.

Економічний розвиток у 20-ті роки відзначався швидкими темпами розвитку за рахунок вкладення значних капіталів у відновлення зруйнованих районів, у побудову оборонної лінії Мажино. Важливими чинниками зростання стали репарації з Німеччини, використання копалень Саара, а також розвиток нових галузей промисловості: автомобільної, авіаційної, хімічної.