Історія Росії - Від найдавніших часів до наших днів

РОЗДІЛ 4. Радянська Росія і СРСР (1917 - 1991 рр.)

Правління Тимчасового уряду. Боротьба більшовиків за владу. Встановлення влади Тимчасового уряду відбувалося в умовах революційної анархії. Стара державна система була зруйнована. Виникла нова політична ситуація. В Петрограді та Москві було розгромлено в’язниці і випущено на волю всіх ув’язнених (лише кримінальних злочинців було звільнено понад 90 тис., що одразу привело до зростання рівня злочинності). Багато поліцейських, військових офіцерів у ході революційних подій загинуло. Були загиблі й серед повсталих. Посилювалася економічна розруха. До попередніх проблем (війна і мир, робітниче, селянське і національне питання) додалися: формування нової влади, майбутній державний устрій і шляхи виходу з кризи.

Кілька тижнів ситуація залишалася мало контрольованою. Деякий час (з березня до початку липня 1917 р.) паралельно існували два центри влади - Тимчасовий уряд, сформований депутатами IV Думи і очолюваний князем Г. Львовим, та Ради робітничих і селянських депутатів та солдатські комітети, в яких впливовими силами були есери та більшовики. Останні всіляко перешкоджали наведенню порядку та спокою в країні, закликаючи до негайного виходу Росії з Першої світової війни.

Тимчасовий уряд намагався провести демократизацію країни, було змінено її назву: з “Російської імперії” на “Російську республіку”. Монархію було ліквідовано, проголошувалися політичні права і свободи, загальне і рівне виборче право, скасовувалися всі станові, національні та релігійні обмеження. Було легалізовано діяльність політичних партій, громадських організацій. Скасовувалися смертна кара, військово-польові суди, оголошувалася політична амністія. Для наведення порядку формувалися загони народної міліції.

4 березня 1917 р. з посад було знято всіх губернаторів і їх заступників, яких замінено головами губернських земських управ. Вирішення нагальних справ формування влади відкладалося домоменту скликання Всеросійських Установчих зборів, які мали прийняти Конституцію та сформувати основні державні органи. Терміни проведення виборів до Установчих зборів та їх скликання постійно переносилися, що зумовлювалося конфліктами всередині Тимчасового уряду.

Народні хвилювання, демонстрації впродовж кількох місяців не припинялися. Особливе їх піднесення спостерігалося у квітні, що було викликане обіцянкою Тимчасового уряду представникам Англії і Франції продовжувати участь у війні до переможного кінця. Чергова хвиля кризи прокотилася на початку липня через проголошення широкої автономії Фінляндією та Українською Народною Республікою. У Тимчасовому уряді не було єдиної точки зору щодо національного питання, результатом чого стало формування нового його складу, керівником якого став есер О. Керенський. Нова влада намагалася взяти під контроль ситуацію в країні. В руслі цієї політики майже одразу було заборонено діяльність РСДРП(б). Усе це відбувалося на тлі активізації боїв на фронті.

Постать Керенського, як і загалом репутація партії есерів, викликала обурення серед керівництва російської армії. Багато хто з генералів вважав (небезпідставно), що ця політична сила пов’язана з німецькими спецслужбами. Наприкінці серпня генерали Л. Корнілов та О. Кримов спробували захопити владу, але невдало. Л. Корнілов прагнув усунути від влади популістів, перевести на військовий режим залізниці, посилити відповідальність чиновників та дисципліну військових. Його арешт посилив анархічні процеси в країні.

Оскільки багато розпоряджень Тимчасового уряду відверто саботувалися Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів, а в середині влади і далі існували протиріччя, політична та соціально-економічна криза в країні наростала, перейшовши всі можливі межі. О. Керенський на початку вересня спробував урятувати ситуацію, сформувавши новий урядовий орган - Директорію, але невдало.

Тим часом швидко зростала інфляція, рубль подешевшав у 15 разів, було запроваджено продовольчі картки для населення, але продуктів і далі не вистачало. Розвал транспортного сполучення, зупинка промислових підприємств привели до масового безробіття. Члени Тимчасового уряду, замість того, щоб вирішувати нагальні проблеми, зайнялися перерозподілом повноважень. Відповідно наростало незадоволення населення. 

Чергова криза в Тимчасовому уряді розгорілася після затвердження 8 жовтня 1917 р. нового складу міністрів. І знову причиною стало питання війни та миру. Уряд стрімко втрачав підтримку серед населення столиці. Більшість державних інституцій перебували у стані розпаду. Виникли умови для того, щоб владу захопила невелика, але добре організована політична партія - РСДРП(б), очолювана В. Ульяновим (Леніним), яка виступала під простими і зрозумілими для широких верств населення гаслами. Посилення РСДРП(б) особливо швидко відбувалося після її перемоги на виборах до Рад у вересні 1917 р. Більшовики використовували Ради для проведення своєї пропаганди і тиску на Тимчасовий уряд.

Ще в липні 1917 р. Ленін заявив, що більшовики повинні брати владу у свої руки збройним шляхом. 25 жовтня загони червоногвардійців зайняли найбільш важливі пункти у Петрограді, а в ніч з 25 на 26 жовтня (6 - 7 листопада за новим стилем) було захоплено колишню імператорську резиденцію - Зимовий палац, де засідав Тимчасовий уряд. Влада перейшла в руки більшовиків, очолюваних Леніним.

Нова влада проголосила “Декрет про мир”, “Декрет про землю”. У цих законодавчих документах більшовики декларували ліквідацію приватної власності на землю, дискримінаційного щодо селянства земельного законодавства, поміщицькі землі переходили в користування селянам, Росія припиняла участь у Першій світовій війні. Загалом перші дії більшовиків враховували найбільш популярні серед населення ідеї. Нову владу визнали селяни центральних районів Росії. Майже одночасно з Петроградом більшовики захопили владу в Москві, промислових містах Уралу, Поволжя та Донбасу. В радянській історіографії процес переходу держави до рук більшовиків одержав назву “тріумфальної ходи радянської влади”, оскільки збройний опір розгорівся лише у 15 з наявних 84 центрів губерній. Так, в Україні, Коканді, Естонії, Латвії, Білорусії, Фінляндії, на Кавказі більшовики зустріли активний спротив місцевих національних державних утворень.

Водночас ціла низка російських політичних партій - ліберали, кадети, есери та меншовики - відмовилися визнати владу більшовиків. Вони закликали населення не виконувати рішень нової влади. Серед членів РСДРП(б) в цей час починає домінувати думка про проведення безкомпромісної боротьби, незважаючи на методи та втрати.

Опираючись на робітничі та солдатські ради, в грудні 1917 р. Ленін визнав незалежність Польщі та Фінляндії і підписав “Декларацію прав народів Росії”, в якій проголошувалася рівність і суверенність усіх націй колишньої Російської імперії. 10 січня 1918 р. з’їзд рад робітничих, селянських та солдатських депутатів проголосив створення Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). Було проголошено націоналізацію підприємств, банків, встановлювалася диктатура пролетаріату та федеративний державний устрій. Виборчих прав було позбавлено інтелігенцію, священиків, банкірів, поміщиків та підприємців. Голос одного робітника прирівнювався до голосів 5 селян. Тим часом тривала Перша світова війна, і, не маючи значних військових сил, більшовики були змушені підписати 3 березня 1918 р. у Брест-Литовську принизливий мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Більшовицький уряд поступався значними територіями - Естляндією, Ліфтляндією, Україною, Білорусією.

Дії більшовиків піддавалися різкій критиці урядів країн Антанти. Зрештою керівники Англії, Франції, США та Японії після недовгого очікування вирішили надати військову й економічну допомогу антибільшовицьким силам на сході та півдні колишньої імперії. Їхня військова інтервенція у Росію розпочалася у березні - квітні 1918 р.

Події жовтня 1917 р. у Росії більшість сучасних російських істориків називають “Жовтневою революцією” оскільки вони знаменували собою різку зміну політичного режиму і державного ладу, зумовили докорінний, якісний переворот у всій соціально- економічній структурі російського суспільства. У Жовтневій революції було задіяно великі маси населення, а її безпосереднім результатом став прихід до влади нових соціальних груп, зміна форм власності. Метою революції було подолання відсталості Росії від передових країн Європи, подолання соціальної несправедливості. Вона стала найважливішою подією в історії російського народу у ХХ ст., визначивши на десятиліття головні напрямки розвитку країни. Жовтнева революція суттєво вплинула на розвиток усієї людської цивілізації.

Наслідки революції були дуже суперечливими. Повалення сталого суспільно-політичного і державного ладу не призвело до побудови ідеального суспільства повної соціальної справедливості і благоденства, навпаки - росіяни потрапили до важкої світоглядної, державницької, політичної та соціально-економічної кризи. Країна вийшовши з Першої світової війни опинилася втягнутою у Громадянську війну.

Громадянська війна в Росії. Іноземна інтервенція.

Ліквідація Тимчасового уряду та Установчих зборів, соціально- економічні та політичні дії більшовиків налаштували проти нової влади дворянство, заможні прошарки міського населення, інтелігенцію, духовенство, значну частину кадрових військових. Невідповідність мети перетворення суспільства з методами її досягнення відштовхнули від Леніна і його партії значну частину російського селянства, козаків.

Особливу критику опозиції викликали заходи більшовиків, здійснювані в рамках політики “воєнного комунізму”. Вони передбачали подолання економічної кризи завдяки використанню диктаторських силових методів. Політика “воєнного комунізму” ґрунтувалася на теоретичних доктринах про можливість швидкого переходу до комуністичного устрою - суспільства, де відсутня експлуатація людини людиною, де всі прошарки суспільства рівні у своїх правах та обов’язках. Усе це передбачало заперечення ринку, грошей, націоналізацію всієї промисловості, запровадження прод- розкладки для селян (системи примусових заготівель продовольства державними структурами разом із комітетами незаможних селян та робітничими продовольчими загонами), прямого продуктообміну між містом і селом, заміну торгівлі державним розподілом товарів за класовою ознакою по картках, запровадження загальної трудової повинності, зрівняння в оплаті праці, жорстку диктаторську систему управління всім життям суспільства.

Особи, які чинили опір економічним діям влади, одразу піддавалися переслідуванням. Так, уже 22 листопада 1917 р. було прийнято “Декрет про суд”, яким проголошувалася “революційна законність”. Ще одним декретом, ухваленим Леніним 28 листопада “Про арешт вождів Громадянської війни проти революції”, юридично обґрунтовувалося проведення “червоного терору”. Розпочалися переслідування інакодумців. Було закрито редакції понад 150 газет, а інші взяті під контроль влади. Новий уряд - Рада Народних Комісарів (Раднарком) - проголосив незаконною діяльність більшості політичних партій. Їхні лідери були заарештовані й страчені. Важливим елементом формування влади більшовиків стало створення 7 грудня 1917 р. Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), яка поєднала слідчі та репресивні функції. ВНК очолив Ф. Дзержинський.

Опір більшовикам стрімко зростав і набирав загрозливих масштабів, тому вже в січні 1918 р. почалося створення Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) та Робітничо-Селянського Червоного Флоту (РСЧФ). Формування військових підрозділів відбувалося в умовах війни. Проти більшовиків виступили прихильники Тимчасового уряду, монархії, переважно вихідці з привілейованих, заможних верств населення. Однак у білогвардійських арміях воювали також селяни, робітники. Частина з них потрапила в армію примусово, інші ж - через свої особисті переконання: віру в Бога, прагнення володіти майном, землею, що суперечило ідеології більшовиків і їхній політиці “воєнного комунізму”. Ситуація поступово загострювалася і переросла з локальних сутичок і конфліктів у повномасштабну громадянську війну.

Серед прихильників більшовизму було чимало представників дворянства, колишніх царських генералів, інтелігенції. У керівництві Робітничо-Селянської Червоної армії опинилися колишні царські офіцери В. Антонов-Овсієнко, О. Брусилов, Д. Парський, М. Муравйов та ін. З обох боків воювали росіяни, українці, поляки, євреї та представники інших національностей колишньої Російської імперії. Часто інтереси і прагнення солдатів у більшовицькій та білогвардійських арміях суттєво розходилися з цілями їхнього керівництва. Доволі поширеними були випадки, коли солдати та офіцери по кілька разів переходили з однієї воюючої армії в іншу.

Траплялися й сімейні трагедії, коли вихідці з однієї родини воювали один проти одного.

Громадянську війну умовно поділяють на 5 етапів.

1-й етап: жовтень 1917 - травень 1918 р. В цей час військові зіткнення мали локальний характер. Боротьбу з більшовиками вели генерал О. Каледін, колишній голова Тимчасового уряду О. Керенський, генерал П. Краснов, а також Українська Центральна Рада, очолювана М. Грушевським. На Дону О. Каледіним було створено Добровольчу армію. На підтримку білому рухові розпочалася інтервенція англійських, американських, японських та французьких військ до Росії (т. зв. “перший похід Антанти”).

2-й етап: травень-листопад 1918 р. В цей період відбулися повстання в Сибіру 45 тисяч чехословацьких військових, більше 200 селянських повстань. В Омську підняв повстання адмірал О. Колчак. У низці регіонів було створено місцеві державні утворення, що вимагали скликання Установчих зборів. О. Колчак зміг взяти контроль над всіма ними і заволодів цілим Сибіром.

3-й етап: листопад 1918 - весна 1919 р. На цьому етапі генерали О. Колчак, А. Денікін, М. Юденич, Є. Міллер з різних сторін намагалися захопити Москву та Петроград. Іноземні інтервенти захопили Мурманськ, Далекий Схід, Одесу.

4-й етап: весна 1919 - квітень 1920 р. В цей час РСЧА розгромила армії А. Денікіна, О. Колчака, М. Юденича, захопила Україну, Білорусію тощо.

5-й етап: травень - листопад 1920 р. Відбулася радянсько-польська війна, було розгромлено армію П. Врангеля. У серпні 1920 р. есер О. Антонов організував 2 селянські армії. Всього у повстаннях взяли участь понад 100 тисяч селян. Усі вони були придушені впродовж 1920 - 1921 рр.

Встановлення радянської влади в окремих регіонах затягнулося на тривалий час. Так, у Якутії до червня 1923 р. діяла білогвардійська Сибірська Добровольча Дружина. Лише в тому ж 1923 р. більшовики остаточно заволоділи Чукоткою та Камчаткою. В Середній Азії військові операції проти басмачів радянські війська здійснювали аж до 1938 р.

Під час війни воюючі сторони поводилися з надзвичайною жорстокістю. Жертвами “червоного” та “білого” терорів ставали як роззброєні противники, так і мирне населення. Їхня чисельність оцінюється у 1,5 млн. осіб. Загалом же від військових дій, голоду, епідемій і терору у роки Громадянської війни в Росії загинуло понад 10,5 млн. людей, а ще 2 млн. емігрувало до країн Європи, США тощо. Російська інтелігенція імперської доби в результаті війни була майже повністю знищена.

В історичній науці немає єдиної точки зору щодо причин перемоги більшовиків і поразки білогвардійців у Громадянській війні. Радянські історики наполягали на тому, що головною причиноюбула широка соціальна підтримка нової влади, особливо робітниками й селянами, а також національними меншинами. Особисто Ленін стверджував, що йому вдалося втримати владу через те, що “міжнародний імперіалізм” не зміг організувати загальний похід усіх своїх сил проти Радянської Росії, і на кожному етапі боротьби виступала лише їх частина. Вони були достатньо сильні, щоб створювати смертельну небезпеку для радянської держави, але завжди виявлялися надто слабкими, щоб довести боротьбу до переможного кінця. На думку багатьох сучасних дослідників, вагомою була сукупність цілої низки причин - політична та географічна розрізненість представників білого руху, відсутність у них чіткої політики щодо національних меншин Росії. Денікін наприклад, окрім того, що воював проти більшовиків, боровся ще і з Українською Народною Республікою.

Більшовики з самого початку контролювали найбільш густонаселені регіони країни. Леніна і його соратників підтримали не лише робітники й селяни, але і значна частина “старих кадрів” - інженерів, лікарів, учителів і навіть офіцерів царської армії.

Однією з найбільш вагомих причин поразки білого руху була відсутність у нього чітких програм соціальних перетворень.

А. Денікін, О. Колчак, П. Врангель та інші так і не змогли запропонувати основній частині населення Росії - селянам - прогресивної моделі розвитку країни. Білогвардійські лідери намагалися захистити виключно інтереси невеликих соціальних груп (дворян, поміщиків, власників заводів і фабрик, банкірів), законсервувати існуючу на 1917 р. соціальну та політичну модель розвитку. Їхні короткотривалі успіхи на фронтах Громадянської війни завжди негативно впливали на становище селян (реквізиції продовольства, фуражу, худоби, репресії). Натомість більшовики пропонували нову програму, до певної міри прогресивнішу. У своїй пропаганді вони намагалися зберегти принципи демократії, тоді як білогвардійці їхнє значення недооцінювали. Не варто й переоцінювати роль іноземних країн у Громадянській війні. Країни Антанти не надали суттєвої допомоги білому рухові, оскільки мали багато внутрішніх проблем, а їхні армії були деморалізовані (особливо після завершення Першої світової війни в листопаді 1918 р.).

Беззаперечна перемога більшовиків, утвердження в країні диктатури однієї політичної партії мали в перспективі надзвичайно трагічні наслідки, що, однак, не відкидає цілу низку вагомихуспіхів Росії під владою комуністів.

Створення СРСР. “Нова економічна політика”, внутрішньопартійна боротьба у ВКП(б). Під час Громадянської війни актуалізувалося питання реформи системи управління країною. Розпад Російської імперії сприяв посиленню державницьких прагнень серед національних меншин. Про утворення своїх держав заявили фіни, поляки, українці. Формально національну автономію одержали багаточисленні народи Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. Загалом на території колишньої Російської імперії виникло більше 80 державних утворень. Гасло більшовиків про “право націй на самовизначення аж до відокремлення” не відображало прагнення Леніна та його соратників зберегти максимально централізовану і єдину державу. Поступово у ході бойових дій 1918 - 1920 рр. централізація країни посилювалася. Цьому сприяла наявність єдиного партійного апарату (місцеві партійні органи підпорядковувалися Центральному Комітету РКП(б)), а також єдиної системи керівництва військами та спецслужбами.

Поступово відбувалося формування єдиної федеративної держави. При цьому існували дві взаємодоповнюючі схеми державного устрою. Так, з одного боку, відбувалося формування Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. У її складі було створено низку автономних республік (Башкирська, Татарська, Дагестанська, Киргизька (Казахстан), Туркестанська та ін.) та автономних областей (Чуваська, Марійська, Калмицька, Удмуртська тощо). З іншого боку, паралельно утворенню РРФСР відбувалося формування державних утворень радянського типу в Україні, Білорусії та в Закавказзі, які формально перебували поза контролем Москви, але фактично підпорядковувалися ЦК РКП(б).

Політичне, економічне та військове зближення між РРФСР та іншими радянськими республіками відбувалося на підставі декретів ВЦВК, спрямованих на покращення управління збройними силами, залізницями, промисловими підприємствами та сільським господарством для здобуття перемоги над “світовим імперіалізмом” під час Громадянської війни. Впродовж 1918 - 1922 рр. радянські республіки укладали між собою двосторонні договори, які ліквідували митні кордони, формували єдиний економічний простір. Уже в 1922 р. розпочалася активна підготовка правового врегулювання міжреспубліканських взаємин та наведення правопорядку всередині республік.

У серпні 1922 р. було створено спеціальну комісію, яку очолював Сталін, для розробки моделі нової федерації радянських республік. За наполяганням Сталіна передбачалося провести “план автономізації”, що передбачало входження радянських республік до складу РРФСР на правах автономії. Натомість Ленін піддав цей план критиці. Він наполіг на тому, щоб створити єдину державу зі збереженням у республік необхідних “атрибутів державності”. Зрештою після певних суперечок перемогла ленінська концепція створення федерації республік.

30 грудня 1922 р. Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Декларацію та Договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. До нього ввійшли Україна, Білорусія, Росія та Закавказзя. З’їзд вибрав Центральний Виконавчий Комітет - радянський уряд. Урегулювання кордонів між республіками та з сусідніми державами тривало до 1954 р. Договір і декларація про утворення СРСР затверджували фактичний унітарний устрій у країні, оскільки політичне керівництво республіками мали здійснювати Центральний комітет та Політбюро ВКП(б) зі своєю жорсткою внутрішньою централізацією. В подальшому майже всі учасники з’їзду були репресовані. Утворення СРСР дозволило більшовикам досягти подвійної мети: 1) зупинити хвилю зростаючого націоналізму в радянських республіках; 2) зберегти централізований характер управління країною.

Політика “воєнного комунізму”, Перша світова та Громадянська війни привели до значного спаду економіки. Лише людські втрати сягали 15 млн. осіб. Були зруйновані шахти, рудники, промислові підприємства. Багато заводів припинили роботу через брак сировини. Нестача продовольства змушувала робітників переселятися в села. Рівень промисловості зменшився у 7 разів.

Заборона приватної торгівлі, реквізиції зерна привели до масового голоду в 1920 - 1921 рр. на Поволжі, Кубані, в Україні. У цих умовах Раднарком продовжував заходи щодо посилення безринкових взаємин і плановості в економіці. Зокрема, було націоналізовано навіть дрібні підприємства. В грудні 1920 р. затверджено План відбудови народного господарства і його елекприфікації (ГОЕЛРО). На початку 1921 р. було створено Державну комісію для розробки планів розвитку країни - Держплан. Було скасовано гроші. Тут політика більшовиків наштовхнулася на зростаючий опір селян і навіть робітників. 1 травня 1921 р. вибухнуло антибільшовицьке повстання у Кронштадті. Повсталі матроси висунули гасло “Вся влада Радам, але не партіям”. Дедалі масовішим ставав рух селян у Тамбовській губернії, зростала підтримка загонів Н. Махна в Україні. Особливе невдоволення селян викликала продрозкладка. Її ліквідації вимагали й робітники, які розгорнули страйкову боротьбу. Стало очевидним, що продовження такої політики приречене на крах.

Тому в березні 1921 р. Ленін вирішив змінити тактику більшовиків у сфері економіки. Нові заходи одержали назву “Нової економічної політики”, або НЕП. Керівництво країни вважало НЕП тимчасовим явищем, необхідним лише для того, щоб якомога швидше подолати розруху і зміцнити підтримку більшовиків серед широких верств населення.

НЕП включала в себе низку заходів, які почали втілюватися у життя лише наприкінці 1921 р. Було відновлено приватну торгівлю, запроваджено нову грошову одиницю (червінець), введено чітко визначені розміри податків та натуральних платежів для селян (продрозкладка замінена на вдвічі менший за розміром продподаток), допускалася оренда землі та праця найманих робітників, підприємства одержали автономію. В господарство країни повернулися елементи ринкової економіки, зросла зацікавленість населення у покращенні ефективності праці. Було створено Центральний банк, введено в дію кодекси законів про працю, землю, реформувалася система судочинства, обмежено діяльність ВЧК. Водночас продовжувала існувати цензура, була заборонена діяльність всіх політичних партій, окрім ВКП(б).

НЕП мала далекосяжні наслідки. Зросло виробництво промислової продукції, появився надлишок продовольства. Вже в 1925 р. валовий збір зерна в країні перевищив довоєнний рівень на 20 %. Значне пожвавлення відбувалося і в промисловості. Особливо активно розвивалася легка промисловість. Покращилися й умови життя - було скасовано карткову систему розподілу продуктів. До кінця 1920-х рр. рівень російської економіки досягнув рівня 1913 р.

Попри свої позитивні сторони НЕП супроводжувалася й негативними явищами: керівництво економікою й надалі зосереджувалося в руках більшовиків (з вищого керівництва країни лише М. Бухарін мав економічну освіту); держава суворо контролювала розподіл сировини між підприємствами, а також реалізацію готової продукції; зберігалися “ножиці цін” (ціни на промислову продукцію свідомо завищувалися, а на сільськогосподарську - занижувалися); значні темпи росту економіки були досягнуті переважно за рахунок відновлення довоєнних заводів і фабрик, потенціал для подальшого розвитку залишався вкрай низьким; обмежувалася діяльність іноземних інвесторів; утисків зазнавали найбільш працьовиті селяни - “куркулі”; в країні не вистачало кваліфікованих фахівців для промисловості, а ті, що були, перебували під постійною загрозою звинувачень у “шкідництві”.

Пошук противників революції доволі швидко перетворився на засіб ліквідації “ворогів радянської влади”. Їх каральні органи шукали навіть серед вищого партійного керівництва у рамках боротьби між різними угрупуваннями за владу в партії й країні. Тривалий час Політбюро РСДРП(б) очолював Ленін. Окрім нього до цього партійного органу входили Й. Джугашвілі (Сталін), Л.Троцький, Г. Зінов’єв, Л. Каменєв, О. Риков і М. Томський. У 1922 р. стан здоров’я В. Леніна погіршився і він відійшов від реального управління країною. Надалі керівництво здійснював Й. Сталін. Його противником виступив Л. Троцький, позиції якого особливо посилилися в 1924 р., коли стало відомо про “Лист з’їзду” Леніна, де вождь більшовиків критикував Сталіна за надмірну грубість і заперечував можливість управління ним країною.

Боротьба за владу загострилася після смерті Леніна 21 січня 1924 р. Сталін, опираючись на Г. Зінов’єва, Л. Каменєва, О. Рикова та М. Бухаріна, спочатку усунув від влади Л. Троцького. Через кілька років той був депортований з СРСР і згодом загинув у Мексиці від рук агента НКВС. У 1925 - 1926 рр. Сталіну вдалося усунути від влади Л. Камєнєва, Г. Зінов’єва та їхніх прихильників. У наступні три роки він позбувся М. Бухаріна, О. Рикова й М. Томського. Після цього ніхто не міг сперечатися за владу зі Сталіним. Більшість його політичних опонентів разом із сім’ями були репресовані і згодом загинули.

Колективізація та індустріалізація. Становлення тоталітаризму. Голодомори та репресії. Наприкінці 1920-х рр. економіка СРСР за більшістю показників досягла довоєнного рівня. Водночас ресурси для подальшого зростання було вичерпано, дедалі відчутніше почала відчуватися нестача палива, промислових товарів, застарілість промислового обладнання. На погіршення економічної ситуації впливала відсутність масштабних внутрішніх та іноземних капіталовкладень. За таких умов визрів план індустріалізації СРСР.

З 1926 р. в країні розглядалися варіанти першого п’ятирічного плану. Країна на той час була найбільшим у світі імпортером машин, обладнання. Сталін запропонував провести масштабні будівництва нових металургійних та машинобудівних підприємств. Уже перша п’ятирічка 1928 - 1932 рр. передбачала спорудження величезних заводів, фабрик, створення колгоспів. Середньорічний приріст промислової продукції передбачався на рівні 19 - 20 %, що вимагало максимального напруження всіх наявних у країні ресурсів.

Перший п’ятирічний план спочатку був складений з урахуванням економічних можливостей країни, але в наступні два роки кілька разів перероблявся в сторону завищення показників. Зміни в планах ґрунтувалися на певному випереджені планів реальним розвитком економіки, чому сприяли резерви часів НЕПу. Однак, об’єктивні економічні закони при цьому не враховувалися, а промисловий розвиток СРСР через домінувавання політичної, а не економічної, доцільності відбувався нерівномірно. Так, за особистою вказівкою Сталіна планова кількість випущених тракторів збільшувалася з 55 тис. до 170 тис., виплавка чавуну мала становити не 10 млн. тонн, а 17 млн., замість 100 тис. машин планувалося випустити вже 200 тис. При цьому не враховувалося, що сталі й чавуну може просто не вистачити для того, щоб випустити заплановану кількість машин і тракторів.

Вагому роль в індустріалізації відігравала пропаганда, яка дозволяла мобілізувати великі маси населення на масштабні роботи завдяки ентузіазму. Мільйони людей в цей час втікали від голоду та сваволі місцевих органів влади із сільської місцевості і з радістю погоджувалася працювати у надзвичайно важких умовах. Сотні заводів, електростанцій, нові мости і залізниці будувалися майже вручну. Роботи часто виконувалися у три зміни. На 1930 р. держава організувала будівництво 1500 важливих об’єктів. З них 50 поглинали понад половину всіх державних витрат. У результаті було побудовано величезні промислові підприємства: металургійні заводи в Магнітогорську, Липецьку, Челябінську, Новокузнецьку, Норильську, Дніпрогес, Уралмаш, тракторні заводи у Волгограді, Челябінську, Харкові, Уралвагонзавод, Горьківський автомобільний завод, Завод імені Сталіна та ін. Виникли великі індустріальні центри й нові галузі промисловості: хімічна, машино-, тракторо- й авіабудівна.

Прискорення темпів індустріалізації вимагало значних коштів. Інвестиції йшли переважно за рахунок перерозподілу державного бюджету на користь промисловості. Держава економила на соціальних витратах, а також забирала значну кількість коштів з аграрного сектора. Розвитку легкої промисловості, що виготовляла товари народного споживання - одяг, взуття, їжу і т. д. - належної уваги не приділяли. Для одержання додаткових грошей було запроваджено різноманітні обов’язкові державні позики, відбувалася девальвація державної валюти, стрімко зростала інфляція. Перша п’ятирічка, як заявляла офіційна пропаганда, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Але насправді поставлені завдання досягнуті були лише після 1940 р.

Друга п’ятирічка продовжувала курс на поглиблення індустріалізації. Її головне завдання полягало у завершенні реконструкції народного господарства на основі нової техніки для всіх його галузей. Вона була більш реалістичною і рівень її виконання сягнув 70 %. Усього було побудовано 9 тисяч нових заводів. Серед великих будов другої п’ятирічки виділялися Ново- Тульський металургійний завод, Московський метрополітен, Кіровський завод у Ленінграді. На початку другої п’ятирічки СРСР відмовився від закупівлі тракторів закордоном і навіть почав сам їх продавати на міжнародних ринках. За 1931 - 1941 рр. в Радянському Союзі було виготовлено 40 % від всіх тракторів, вироблених у світі.

Високі темпи будівництва були б не можливі без залучення іноземних фахівців, будівельної техніки. Серед спеціалістів, що працювали в СРСР на початку 1930-х рр., особливо багато було американців. Вони створювали проекти заводів, надавали креслення моделей техніки. Зрештою дуже багато зразків радянської техніки були копіями чи модифікаціями закордонних аналогів. Значний рівень присутності іноземних фахівців у тогочасній індустріалізації країни змушує окремих сучасних істориків говорити, що справжнім творцем “радянського економічного дива” був не Сталін, а президент США Ф. Рузвельт. Саме він заохочував фахівців із компаній “Ford”, “General Electric” та інших працювати над створенням важкої індустрії в СРСР. У результаті такі споруди як Дніпрогес, тракторні заводи у Волгограді, Челябінську були спроектовані американськими спеціалістами.

Під час другої п’ятирічки було враховано окремі прорахунки 1928 - 1932 рр. Зокрема в містах запроваджувалася обов’язкова семирічна, а в селах - початкова освіта. З метою стимулювання праці, оплата була прив’язана до виробітку (раніше всі одержували однакову зарплату). Ударників праці на багатьох будівництвах та підприємствах заохочували також збільшенням продовольчих пайків. У 1935 р. було започатковано “стахановський рух” (за прізвищем шахтаря А. Стаханова, який за одну зміну перевиконав норму видобутку вугілля в 14,5 разів). Його прагнення покращити результативність праці на шахтах країни мало під собою об’єктивні причини й було справді актуальним, однак в умовах радянської дійсності дало поштовх до “гонки рекордів” у найрізноманітніших галузях промисловості, сільського господарства і навіть у гуманітарній сфері. Дуже швидко “стахановщина” та інші “соціалістичні змагання” перетворювалися на свідомий обман (“окозамилювання”) і переходили всі розумні межі.

Планова економіка за умов прискореної індустріалізації у 1933 - 1938 рр. демонструвала всю свою недосконалість. І далі різко зростали ціни на споживчі товари, відчувалася їхня постійна нестача. Для закупівлі дорогого обладнання закордоном керівництво країни санкціонувало масове вилучення коштовностей у церкви, продаж культурних цінностей з Ермітажу та інших музеїв. Поступово держава повністю зосередила у своїх руках контроль за перерозподілом засобів і товарів споживання. Було створено політичну систему, в якій керівна роль відводилася ВКП(б), а в привілейованому становищі опинялася державна власність. Натомість ініціатива окремих осіб зводилася до мінімуму. Широке використання одержала примусова праця мільйонів ув’язнених у таборах системи ГУЛУГу. Всі позитивні та негативні сторони індустріалізації одержали своє продовження у третьому п’ятирічному плані, який не був реалізований значною мірою через початок Другої світової війни.

Індустріалізація передбачала зміцнення обороноздатності країни і сприяла формуванню культу особи, посиленню тоталітаризму. Її наслідки носили вкрай суперечливий характер. Зокрема різко зросло населення міст; за рівнем промислової продукції СРСР посів друге місце у світі після США; було ліквідовано безробіття; різко знизився імпорт, що розглядалося як здобуття економічної незалежності; були освоєні численні нові технології; зросла кількість грамотного населення; було створено передумови для стрімкого розвитку радянської науки. Водночас рівень життя населення суттєво знизився, особливо погіршилося становище селянства. Зосередження керівництва в руках вузької групи осіб, яка часто не враховувала думки технічних фахівців - економістів, інженерів - призводило до значного марнування людських сил і природних ресурсів. За словами низки зарубіжних істориків (Р. Конквеста, Р. Пайпса, Дж. Боффа та ін.), господарська “гігантоманія”, хронічний товарний голод, організаційні проблеми, збитковість підприємств з часом почали завдавати значної економічної шкоди, загрожуючи самому існуванню країни.

Ситуація, коли мета (план) визначала засоби до її реалізації призводила до величезних втрат. Окремі з планів індустріалізації були погано продумані із самого початку. Серед таких стало будівництво Біломоро-Балтійського каналу, на якому працювало понад 200 тис. в’язнів і який виявився непотрібним. Англійський історик Д. Фільцер стверджував, що індустріалізація носила екстенсивний характер - кількість виробленої продукції зростала за рахунок будівництва нових заводів, мартенівських, доменних печей і т. д., а не за рахунок вдосконалення процесу виробництва. Різко знецінювалася людська праця.

Російський науковець В. Роговін припускає, що постановка заздалегідь нереальних планів, неефективне керівництво створювали ситуацію, коли постійно шукалися причини й особи, “винні” у невиконанні завдань, а також різноманітні “шкідники”. Впродовж 1929 - 1936 рр. в країні відбулося кілька гучних судових процесів, спрямованих проти кваліфікованих робітників, інженерів, представників технічної інтелігенції, що здобули свою освіту за часів Російської імперії і критикували радянську систему організації виробництва. Найбільш відомими з них стали “Шахтинська справа” та “справа Промпартії”.

Загальна ситуація з особистою свободою людей також суттєво погіршилася - було запроваджено кримінальне покарання за порушення трудової дисципліни, халатність, шкідництво. Держава залишала за собою право примусово переводити робітників з одного підприємства на інше. В 1932 р. було запроваджено смертну кару за крадіжку державного майна. У грудні того ж року введено внутрішньодержавні паспорти й інститут приписки, що суттєво ускладнювало пересування громадян. Індустріалізація і перші п’ятирічки заклали основи примусової праці для радянського населення.

Проведення індустріалізації в СРСР оцінювалося радянськими істориками виключно позитивно. Особливий наголос робився на тому, що без неї була б неможлива перемога Радянського Союзу в Другій світовій війні. Сучасні російські історики К. Нікітенко, В. Лельчук та деякі інші ставлять під сумнів це твердження. За їхніми детальними розрахунками в роки війни громадянам Радянського Союзу довелося створювати нову промисловість, оскільки більшість підприємств країни опинилася на території, зайнятій ворогом.

Одним із важливих джерел фінансування індустріалізації була посилена експлуатація сільського господарства, яка стала можливою завдяки примусовому створенню колективних селянських господарств - колгоспів та радгоспів. Перші колективні селянські господарства - комуни появилися ще в 1917 р. Вони створювалися бідняками та колишніми батраками на базі конфіскованих поміщицьких помість. У них спільними були знаряддя та засоби виробництва, проводився лише розподіл врожаю. Комуни носили поодинокий характер. Колективізація в рамках країни розпочалася в грудні 1927 р. Селян примусово об’єднували у товариства спільного обробітку землі (ТОЗи) та артілі. В таких організаціях селянські земельні наділи об’єднувалися в єдиний масив і оброблялися спільно колишніми власниками. Дещо пізніше їх було реорганізовано у колгоспи. Колективним господарствам держава надавала безпроцентні кредити, постачала їм сільськогосподарські машини, різноманітні податкові пільги.

Прискоренню колективізації сприяло небажання селян здавати державі зерно взимку 1927/1928 р. У відповідь керівництво СРСР дозволило керівництву багатьох регіонів повернутися до використання методів продрозкладки (тобто забирати не певну, заздалегідь встановлену кількість продовольства, а все). За задумом Сталіна створення колгоспів мало полегшити вилучення зерна та інших продуктів харчування на селі і забезпечення ними жителів міст. Після тривалих внутрішньопартійних суперечок до весни 1929 р. було вироблено головні принципи політики більшовиків у сільському господарстві. Головний акцент робився на добровільному характері колективізації, але вже за кілька місяців мова йшла виключно про примусову суцільну колективізацію. Старт колективізації дала стаття Сталіна в газеті “Правда” - “Рік великого перелому”. У ній перед державним та партійним керівництвом ставилося завдання взяти “курс на суцільну колективізацію, на ліквідацію куркульства як класу”. За визначенням Сталіна, 1929 р. мав стати рубіжним на шляху СРСР до побудови комунізму. Цього року планувалося залучити всіх селян-одноосібників у колгоспи, а також досягти переваги в обсягах виробництва промислових товарів над товарами сільськогосподарськими. В результаті цієї публікації, за визначенням російського історика О. Хлевнюка, країна була вкинута у стан нової громадянської війни.

В села було спрямовано загони комуністичних і комсомольських працівників; робітники із заводів та фабрик (“двадцятитисячники”), які масово вилучали хліб у рамках хлібозаготівель, заарештовували тих селян, які чинили опір, створювали колгоспи. Вже до кінця 1929 р. в країні відбувалися сотні заворушень, які нещадно придушувалися. В ситуацію кілька разів особисто втручався Сталін. Після його нових публікацій у газеті “Правда” - “Запаморочення від успіхів” та “Постанова про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі” - значна кількість колгоспів була розпущена на вимогу селян. Згодом їх було відновлено. В цілому колективізація проводилася переважно примусово-адміністративними методами. До 1932 р. понад 90 %селян входили в колгоспи. Та в результаті продуктивність праці впала, знизилися врожаї. Значна частина колгоспів не мала посівного матеріалу.

Створення колгоспів супроводжувалося масовими арештами та депортацією заможних селян у віддалені райони СРСР. Майно депортованих підлягало конфіскації й передачі колгоспам. Загалом лише за 1930 - 1931 рр. виселено було майже 2,5 млн. селян. Офіційно влада заявляла про вивезення у віддалені райони країни лише тих хто чинив опір колективізації - “куркулів” (“кулаков”).Однак насправді депортували всіх заможних селян - і тих, які чинили опір, і тих, які “вели антирадянську пропаганду”, і тих, які погоджувався на працю в колгоспах. На нових місцях проживання депортовані не забезпечувалися продовольством та засобами до існування, чи забезпечувалися вкрай мало. Серед них був високий рівень смертності. Багато селян втікало і поверталося на попередні місця проживання. Там їх знову ловили і депортували повторно (депортованих двічі було понад 200 тис.). Під час організації колгоспів відбувалися численні порушення законів - репресіям піддавали навіть бідняків; майно забиралося партійними працівниками для особистих потреб; проводилися прилюдні розстріли.

Хоча заможні селяни складали не більше 3 % усіх селянських господарств, репресій зазнало понад 15 % селян. Сільське населення втратило стимули до праці. В результаті середньорічні врожаї знизилися до рівня 1909 р., а поголів’я худоби зменшилося на 50 %. Колгоспники були змушені виконувати обов’язкові продуктові повинності перед державою. Всі плани щодо кількості посівних площ, терміни їх обробітку встановлювалися місцевими партійними організаціями. Вводилася натуральна оплата праці для колгоспників. Ціни на сільськогосподарську продукцію суттєво занижувалися. Селяни не одержували паспортів, а без них не мали права змінювати місце проживання.

Безпосереднім наслідком колективізації став масовий голод серед селян у 1932 - 1933 рр. Він охопив найбільш врожайні регіони країни - Україну, Кубань, Дон, Північний Кавказ та Поволжя, тобто ті регіони, де встановлення радянської влади у 1917 - 1920 рр. супроводжувалося значними труднощами. Це були райони компактного проживання нелояльних до більшовиків етнічних і соціальних груп - українців, донських, кубанських, терських, уральських козаків. Держава обмежувала постачання продуктів харчування в райони, охоплені голодом, а також надання допомоги із-за кордону. Сукупність низки обставин дає основу для припущень цілої низки істориків про цілеспрямовану боротьбу з опонентами радянської влади за допомогою голоду. Російський науковець В. Кашин стверджує, що масовий голод був викликаний штучно “не через суцільну колективізацію, а в результаті примусових сталінських хлібозаготівель”. Схожі оцінки подіям 1932 - 1933 рр. дають українські історики В. Сергійчук та С. Кульчицький. Вони вважають, що в Україні сталінський терор голодом здійснювався цілеспрямовано, за національною ознакою і найбільше від нього потерпіли саме українці.

Тривалий час в СРСР факт голоду не визнавався. Лише в 1989 р. науковці одержали доступ до архівних матеріалів. Серед них немає єдиної точки зору щодо людських втрат. Державна Дума Російської Федерації прийняла закон про голоди часів СРСР, в якому мова йде про 7 млн. жертв, хоча багато науковців називають значно більші цифри. Негативні наслідки колективізації та голоду 1932 - 1933 рр. в Радянському Союзі відчутні до сьогодні і особливо болюче відображаються у становищі аграрного господарства на більшій території сучасних Росії та України.

Важливою складовою частиною життя СРСР стала система тотальної пропаганди та контролю держави за своїм населенням. Масовий терор і репресії охопили мільйони громадян. Форсована індустріалізація та колективізація опиралися на методи примусу. Влада інспірувала судові процеси проти вигаданих партій та організацій. У 1928 р. відбулася Шахтинська справа. За нею старих спеціалістів звинуватили у саботажі п’ятирічних планів та саботажі. У 1929 р. в Україні було сфабриковано справи проти колишніх керівників УНР, у 1930 р. - справа Промпартії, Трудової селянської партії. У 1931 р. репресовано 5 % всіх інженерів, агрономів, ветеринарів держави. Після загибелі в 1934 р. С. Кірова репресовано було тисячі членів Компартії. У 1936 - 1937 рр. заарештовано і репресовано понад 44 тисячі офіцерів і генералів РСЧА. У 1937 р. до чергової річниці приходу більшовиків до влади було розстріляно десятки тисяч представників інтелігенції з України, Білорусії, Росії. Час від часу організовувалися судові процеси й над керівниками системи терору - М. Єжовим, М. Ягодою та іншими керівниками НКВС.

Більшовицький терор спрямовувався насамперед проти окремих соціальних верств без урахування національності. Так, відсоток росіян, які перебували в концтаборах, був майже рівний частці російського населення серед усіх громадян СРСР. Це ж стосується українців та ін. Однак, існуючі національні протиріччя в СРСР не вирішувалися, головною лінією була політика русифікації всіх неросійських громадян країни, що набагато більшими темпами розгорнулася вже після 1945 р. Для зміцнення радянської системи управління країною відбувалися ротації керівництва. Наприклад, керівництво колективізацією, індустріалізацією в Україні здійснювали переважно росіяни, євреї, вихідці з середньоазіатських республік. Натомість українці керували створенням колгоспів у Західному Сибіру, Середній Азії тощо. Безпосередніми виконавцями зазвичай були представники місцевого населення. Можна стверджувати, що терор і тоталітарна система серйозно вплинули на долю всіх народів, які населяли СРСР.

Радянська культура у міжвоєнний період. У 1917 - 1939 рр. в СРСР відбувалася культурна революція. Більшовики намагалися створити повністю нову соціалістичну культуру. Найбільш впливовою культурною організацією цієї доби став Пролеткульт. Пролеткультівці вважали, що культура має виправдовувати і возвеличувати соціалістичні досягнення. Після смерті Леніна у 1924 р. було встановлено жорсткий контроль за діяльністю письменників, поетів, художників та інших представників культури.

Важливим елементом радянської культури середини - другої половини 1920-х рр. стала політика коренізації. Її метою було зміцнення радянської влади на місцях і зростання національної свідомості неросійських народів шляхом підготовки і просування місцевих (корінних) кадрів для союзних республік і національних автономій усіх рівнів. Така політика мала велике значення для культурного прогресу країни в цілому. На місцях вона мала свою специфіку і проявлялася у вигляді українізації, білорусизації, грузинизації тощо. Саме завдяки коренізації, насамперед серед слов’янського населення країни, відбувалося національне відродження, стрімко прогресувала література, мистецтво, театр, набираючи місцевих самобутніх рис. Однак, уже в 1930 р. коренізація почала згортатися, повністю припинившись у 1937 р., а більшість представників культури національних меншин були репресовані.

1930 р. було створено Союзкіно, Всесоюзний комітет з радіофікації та радіомовлення, Всесоюзний комітет у справах мистецтва. Проводилася уніфікація культури, підганяння культурних досягнень під чітко встановлені норми. Створювалися загальносоюзні об’єднання письменників, художників, які мали контролювати діяльність митців.

Влада підтримувала тих представників науки і мистецтва, хто прийняв сторону більшовиків - І. Павлов, К. Тімірязєв, О. Жуковський. Творчість інших піддавалася гонінням - М. Гумільов, А. Платонов, С. Єсенін. Розгорнулася боротьба з релігією. Більшовики ліквідували посаду патріарха, закрили більшість церков та мечетей, масово проповідували атеїзм.

Важкою проблемою була неграмотність. Конституція закріпила право всіх громадян на безкоштовну освіту. Загалом частка писемних зросла з 40 % у 1917 р. до 90 % у 1939 р. З 1930 р. початкова освіта стала обов’язковою. У 1936 р. обов’язковою стала 7-річна освіта. Проте у сільській місцевості рівень грамотності залишався низьким (23 % неписемних).

В міжвоєнний період радянська наука мала стати допоміжною силою оборонної промисловості. В цей час А. Йоффе та Д. Рождественський розщепили атом літію, В. Вернадський проводив дослідження з біохімії та селекції. З 1930-х рр. уся наука орієнтувалася на практичне застосування. При цьому окремі галузі переслідували - кібернетика, молекулярна біологія; серйозних впливів зазнала історія.

Радянська влада сприяла появі нової інтелігенції - письменники О. Фадєєв, М. Шолохов, М. Булгаков. Було створено письменницькі організації РАПП (Російська асоціація пролетарських письменників), ЛЕФ (Лівий фронт мистецтв).

У архітектурі тієї доби переважав конструктивізм, а в скульптурі - монументалізм. У цей час побудовано Мавзолей, купол Московського планетарію, Будинок Ради міністрів СРСР, готель “Москва”, Водночас чимало історичних будівель було знищено. Репресовані багато діячів культури - фізик Л. Ландау, конструктори С. Корольов, А. Туполєв, селекціонер М. Вавілов, історик Є. Тарле. Низка відомих російських науковців були змушені працювати закордоном (наприклад у Франції, США): конструктор вертольотів І. Сікорський, соціолог П. Сорокін, філософ М. Бердяєв, історики П. Мілюков, М. Вернадський та багато інших.

Зовнішня політика СРСР у 1920 - 1941 рр. З моменту своєї появи СРСР вів подвійні стандарти у зовнішній політиці. З одного боку, його керівництво завжди підкреслювало миролюбний характер своєї політики, прагнення жити в мирі з усіма народами світу, а з іншого - завжди підкреслювалося, що СРСР оточений ворожими імперіалістичними, капіталістичними державами, з якими потрібно боротися, доки в цілому світі переможе новий соціалістичний лад і запанує комунізм. Під гаслом боротьби за світову революцію велася вже радянсько-польська війна 1920 - 1921 рр.

Наявність подвійних стандартів у зовнішній політиці, а також відмова радянського уряду виплачувати борги царської Росії Англії, Франції, США, націоналізація підприємств, що належали громадянам цих держав на території СРСР призвели до того, що Радянський Союз тривалий час перебував у міжнародній ізоляції. Лише в 1922 р. СРСР вдалося налагодити діалог з Німеччиною й укласти у м. Рапалло вигідний торговельний договір. У 1926 р. між Німеччиною та СРСР було укладено договір про дружбу та нейтралітет.

До 1924 р. СРСР визнали більшість країн Європи, Китай, Японія. Проте рівноправні торговельні та економічні договори було укладено лише з Афганістаном і Туреччиною. Лише в 1933 р. СРСР визнали США, а в 1934 р. Радянський Союз було прийнято у Лігу Націй (тогочасний аналог ООН).

У 1933 - 1938 рр. СРСР проводив переважно мирну зовнішню політику, намагаючись використовувати соціалістичні й комуністичні партії інших держав для прихованого втручання у їхні внутрішні справи. Серйозно відстаючи від провідних держав світу в бойовій техніці, СРСР закликав до обмеження озброєнь у світі. Особливо непокоїло керівництво Союзу зростання армій у Німеччині та Японії. У 1938 р. Німеччина захопила Австрію, Чехословаччину, а Японія - більшу частину Китаю, Корею, В’єтнам, багато островів у Тихому океані.

У 1936 р. в Іспанії розпочалася громадянська війна. В ній Радянський Союз підтримав прихильників республіки, а Німеччина та Італія - диктатора Франко. Всього в 1936 - 1939 рр. у цій війні взяли участь понад 3 тис. радянських танкістів, льотчиків та інших спеціалістів. Якщо радянські історики позитивно оцінювали участь СРСР у подіях в Іспанії, то сучасні науковці стверджують, що саме втручання Сталіна у внутрішній конфлікт призвів до поразки місцевих демократичних сил і встановлення там диктатури генерала Франко.

На початку літа 1938 р. погіршилися відносини між СРСР та Японією. В серпні 1938 р. між РСЧА та японськими військами відбулися бої біля озера Хасан, а наступного року - біля р. Халкін-Гол. Радянськими військами там командували В. Блюхер та Г. Жуков. У результаті боїв японські війська були відкинуті від кордонів з СРСР. Радянський Союз втратив понад 200 тис. солдатів. У квітні 1941 р. між СРСР та Японією було укладено пакт про нейтралітет терміном на 4 роки.

СРСР намагався домовитися з Англією та Францією про спільні дії проти Німеччини. Однак переговори представників Генеральних штабів трьох країн не дали результатів. Тоді керівництво Радянського Союзу розпочало таємні переговори з Німеччиною. 23 серпня 1939 р. міністри закордонних справ СРСР (В. Молотов) та Німеччини (И. Ріббентроп), підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Крім цього договору було підписано секретні протоколи про розмежування сфер впливу у Східній Європі. Фактично СРСР та Німеччина домовилися про окупацію низки держав. Німеччина висунула свої претензії на Західну Польщу, Чехословаччину, Румунію, а СРСР - на Східну Польщу (західноукраїнські й західнобілоруські землі), Литву, Латвію, Естонію та Фінляндію.

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Німеччина напала на Польщу. 17 вересня Сталін увів свої війська на територію Західної України й Білорусії, фактично допомагаючи Гітлеру. У Бресті, Ковелі відбулися спільні радянсько-німецькі військові паради. До кінця жовтня на приєднаних територіях було створено області, запроваджено радянську владу. 30 листопада 1939 р. розпочалася війна між СРСР та Фінляндією. В ній Радянський Союз зазнав значних втрат (загинули, потрапили в полон, одержали поранення до 1 млн. солдатів) і був змушений укласти мирний договір, за яким відмовлявся від приєднання Фінляндії до свого складу.

Натомість керівництво Радянського Союзу висунуло ультиматуми урядам Литви, Латвії та Естонії з вимогою дозволити СРСР ввести на їхню територію свої війська. Використовуючи різні методи політичного та військового тиску, Сталін зміг у серпні 1940 р. приєднати до Радянського Союзу ці три прибалтійські республіки. Після цього в Румунії було відібрано Північну Буковину та Бессарабію.

Така агресивна зовнішня політика призвела до нової ізоляції держави. Проте до бойових дій між СРСР та Францією й Англією все ж не дійшло. Тим часом Німеччина розгромила і окупувала Францію, Норвегію, Данію. А Радянський Союз постачав до Німеччини алюміній, сталь, залізну руду, марганець, каучук, інші матеріали, необхідні для озброєння німецької армії, а також продовольство. Останній ешелон з радянським зерном потрапив до Німеччини всього за півгодини до початку німецько-радянської війни.

На захоплених землях і СРСР, і Німеччина проводили масові репресії. Створювали концентраційні табори, багато людей просто страчувалися. Каральні органи СРСР знищили на новоприєданих територіях за 1939 - 1941 рр. більше 10 % населення. Багато селян, інтелігенції було виселено до Сибіру. Націоналізовано підприємства, банки, залізниці, землю. Почалося створення колгоспів. Серед українців, білорусів, литовців, латвійців, естонців визрівали антирадянські настрої.

Велика Вітчизняна війна. Наприкінці 1940 р. стало очевидним, що конфлікт між СРСР та Німеччиною неминучий. Гітлер розпорядився підготувати план війни з Радянським Союзом. Так виник “план Барбаросса” (на честь відомого німецького середньовічного правителя, що брав участь у хрестових походах). За ним передбачалося проведення “бліцкригу” - блискавичної війни, коли в кількох швидких боях радянську армію було б знищено. На кордоні з СРСР було зосереджено 153 німецькі дивізії і 37 дивізій німецьких союзників - фінів, угорців, румунів, італійців та іспанців (загалом понад 5,5 млн. солдатів, 47 тис. гармат, 3844 танки).

Радянський Союз також готувався до війни. Стратегічними планами передбачалося перенесення бойових дій на територію Польщі та Німеччини. В Червоній Армії на західних кордонах зосереджено було 171 дивізію - 5,3 млн. солдатів, 37,5 тис. гармат, 10 394 танки, 8627 літаків. Радянський Союз переважав Німеччину і її союзників за кількістю танків (у т. ч. нових Т-34 було більше, ніж німецьких Т-ІІІ та Т-IV), літаків. Однак значна кількість радянських частин були укомплектовані не повністю, чи старою технікою, ними було важко командувати через відсутність належного зв’язку і професійних кадрів (перед війною було репресовано понад 44 тис. офіцерів). Не вистачало спеціалістів для нової техніки.

Велика Вітчизняна війна розпочалася о 4 годині ранку 22 червня 1941 р. Німецькі війська в перших же боях оточили значні радянські сили. Через особисті прорахунки Сталіна та багатьох найвищих військових командирів армія виявилася дезорганізована, що мало величезні негативні наслідки. Німеччина наступала трьома групами армій: “Північ”, “Центр” та “Південь”. Вони мали захопити - відповідно - Ленінград, Москву та Київ уже до 1 грудня 1941 р. За перші три тижні війни СРСР втратив понад 850 тисяч солдатів і офіцерів, а до кінця 1941 р. загинуло та потрапило в полон понад 5 млн. радянських солдатів. Німецькі війська просунулися по радянській території на 300 - 600 км. 30 вересня 1941 р. розпочалася операція “Тайфун”, спрямована на захоплення Москви. Ціною неймовірних зусиль на лінії Орел - Тула - Москва вдалося зупинити німців. Одразу ж радянські війська під командуванням Г. Жукова перейшли в контрнаступ і відкинули німців від Москви на 150 - 200 км. Було розгромлено 38 німецьких дивізій. Значення перемоги під Москвою надзвичайно велике, адже це була перша перемога радянської армії над німецькими військами і, водночас, перша велика поразка Німеччини у Другій світовій війні.

Проте прорахунки радянського керівництва, в т. ч. Сталіна, на цьому не завершилися. Під Харковом та Смоленськом було невдало організовано контрнаступи на початку 1942 р., і німці змогли оточити понад 1 млн. радянських солдатів. Далі гітлерівці захопили Донбас, Крим і влітку 1942 р. вийшли до Волги та Північного Кавказу. З осені 1941 р. Ленінград з усіх сторін виявився оточений німецькими та фінськими військами, в місті почався масовий голод. У липні 1942 р. розпочалася оборона іншого великого міста - Сталінграда.

В серпні 1942 р. виникла загроза повного розгрому СРСР. Керівництво країни було змушене вживати надзвичайних заходів для мобілізації всіх людських сил і матеріальних ресурсів. Було суттєво збільшено тривалість робочого дня для працюючих на оборонних підприємствах, проводилися масові роботи із залученням цивільного населення для спорудження оборонних укріплень. Наказ Верховного Головнокомандувача № 227 покладав особисту відповідальність за відступ, дезертирство на командирів військових частин та політруків. Головною ідеєю цього наказу стали слова “Ні кроку назад”. Наказ № 270 оголошував усіх командирів радянської армії, що здалися в полон, державними зрадниками.

Завдяки великим зусиллям солдатів та офіцерів, робітників на військових заводах, відступ радянських військ вдалося зупинити. Поступово РСЧА одержувала все більше нового озброєння. Активно СРСР почали з кінця 1941 р. допомагати США та Англія. Зростанню патріотизму серед росіян та інших народів СРСР сприяла політика німецьких окупантів. Вона супроджувалася тотальним терором, масовими вбивствами, пограбуваннями, расовою диски- мінацією місцевого населення. Слов’яни проголошувалися “унтерменшами” - людьми другого сорту. Їм заборонялося відвідувати театри, кіно, кафе, користуватися магазинами, залізницею, громадським транспортом, здобувати освіту. А за таємним планом, відомим лише вищому керівництву Третього рейху, передбачалося знищення 40 % українців, 60 % росіян та поляків. Євреї, цигани та деякі інші національні меншини планувалося повністю знищити. Всі ті, які б вижили після руйнування радянських міст і сіл, мали перетворитися на рабів нових німецьких господарів. Певні привілеї на окупованих Німеччиною та її союзниками територіях здобували місцеві німці (фольксдойчі) та окремі етнічні й етнографічні групи. Окупанти проводили й політику “Поділяй та володарюй”, намагаючись протиставити окремі групи місцевого населення одна одній.

Відверто ворожа політика Німеччини щодо населення СРСР дуже швидко принесла свої результати. Якщо в перші місяці війни в полон потрапляли цілі радянські військові частини, то надалі випадки масового дезертирства стали рідкісним явищем. Бойові дії з кожним місяцем ставали все більш безкомпромісними та жорстокими.

Особливо важкою видалася зима 1942 - 1943 рр. У боях за Сталінград генерали М. Ватутін, К. Рокосовський та О. Єременко ціною героїзму і великих втрат серед бійців РСЧА змогли зупинити німецький наступ, а згодом і оточити величезну німецьку армію. Під Сталінградом німці втратили понад 700 тисяч солдатів убитими, більше 1 тисячі танків і майже 1,5 тисячі літаків. У полон потрапило 24 німецьких генерали і генерал-фельдмаршал Ф. Паулюс. Перемога радянських військ під Сталінградом започаткувала корінний перелом у ході війни. Співвідношення сил почало складатися на користь Радянського Союзу.

Після цього епіцентр бойових дій перенісся на Курську дугу. Тут з 5 липня до 23 серпня 1943 р. відбулася величезна битва. Німці в ній вперше використали нові танки - “Тигр”, “Пантера”,штурмові гармати “Фердинанд”. Проте радянські війська значно переважали німецькі за кількістю танків та літаків і зуміли перемогти. Це був остаточний перелом у ході війни. Після нього німецькі війська тільки відступали. Одразу після Курської битви було звільнено Орел, Бєлгород, Харків, розпочалися бої за Дніпро. 6 листопада 1943 р. після тривалих боїв і великих втрат радянські війська ввійшли в Київ.

Перемоги на фронті були результатом самовідданої і важкої праці багатьох людей. Усе сільське і міське населення без жодних винятків віком від 14 років залучалося до роботи для оборони. Робочий день тривав 11 годин. З 1943 р. почалося промислове піднесення, було налагоджено масове виробництво нових літаків Ла-5, Як-1, Як-2, реактивних установок “Катюша”. Під час оборони багатьох міст - Москви, Ленінграда, Тули, Харкова, Севастополя, Одеси, Керчі - жінки, підлітки, пенсіонери копали протитанкові рови (до 10 м глибиною), зводили укріплення. Масово залучалася дитяча та жіноча праця на заводах в далекому тилу, а також у сільському господарстві. Вони працювали для потреб оборони, заміняючи чоловіків, які в цей час воювали на фронті.

Радянський Союз уже під час Сталінградської битви одержав від США та Англії значну військову й продовольчу допомогу. В листопаді 1943 р. у Тегерані відбулася зустріч Сталіна з президентом США Ф. Рузвельтом та прем’єр-міністром Англії У. Черчіллем. Союзники домовилися розширити співпрацю у рамках антигітлерівської коаліції. Великобританія та США брали на себе зобов’язання відкрити другий фронт проти німців у Європі. Вони також суттєво збільшили обсяг економічної допомоги СРСР.

6 червня 1944 р. американські та англійські війська висадилися на півночі Франції і відкрили другий фронт. Радянська армія тим часом зняла блокаду Ленінграда. Наприкінці січня 1944 р. у ході Корсунь-Шевченківської наступальної операції було звільнено більшу частину території України, а в липні - серпні 1944 р. під час операції “Багратіон” визволено Білорусію, Латвію, частину Литви і Польщі. У ході Львівсько-Сандомирської та Яссько-Кишинівської операцій радянські війська повністю звільнили територію СРСР від німецьких військ.

Упродовж січня - травня 1945 р. радянські війська визволили Польщу, Чехословаччину, Югославію, захопили Румунію, Болгарію, Угорщину, частину Австрії. Особливо запеклі бої відбувалися під Берліном. 8 травня 1945 р. німецьке військове командування підписало Акт про беззастережну капітуляцію (Гітлер застрелився 30 квітня), а 9 травня здався останній німецький гарнізон у Празі.

Важливе значення для повоєнного облаштування Європи мало проведення 4 - 11 лютого 1945 р. Ялтинської конференції за участі керівників СРСР, США та Великобританії. На ній було узгоджено питання остаточного розгрому Німеччини та її повоєнного політичного устрою і кордонів. На цій конференції Сталін підтвердив зобов’язання СРСР, взяті ще в Тегерані, щодо оголошення війни Японії після завершення боротьби з Німеччиною.

Зобов’язання Радянського Союзу щодо війни з Японією було підтверджено й на Потсдамській конференції керівників урядів СРСР, США та Великобританії, що відбулася 17 липня - 2 серпня 1945 р. у передмісті Берліна. Під час роботи цієї конференції було узгоджено питання повоєнного облаштування світу, створення Організації об’єднаних націй (ООН).

Радянсько-японська війна розпочалася 8 серпня 1945 р. Впродовж одного місяця радянські війська розгромили головні сухопутні військові частини Японії - Квантунську армію, звільнили Маньчжурію, міста Порт Артур та Дальній, Північну Корею, Сахалін, Курильські острови. Вже 14 серпня японські солдати почали масово здаватися в полон. Цьому сприяло й те, що 6 і 9 серпня американці скинули дві атомні бомби на японські міста Хіросіму й Нагасакі. 2 вересня 1945 р. японський уряд підписав Акт про беззастережну капітуляцію.

Друга світова війна виявилася важким випробуванням для всього людства. В результаті війни Німеччина і Японія були повністю розгромлені. Німецько-радянська та радянсько-японська війни були складовими частинами Другої світової. На східному фронті Німеччина втратила 10 млн. своїх солдатів (80 % всіх втрат країни) і біля 75 % своєї військової техніки і гармат.

У Радянському Союзі, за різними оцінками, загинуло від 27 до 50 млн. військових і мирного населення. Було зруйновано третину всіх промислових підприємств та колгоспів держави. Всього впродовж 1939 - 1945 рр. на території СРСР було зруйновано майже 32 тис. підприємств, 98 тис. колгоспів, 4100 залізничних станцій, 36 тис. пунктів зв’язку, 6 тис. лікарень, 82 тис. шкіл, 334 вищих навчальних закладів, 43 тис. бібліотек, 427 музеїв, і 167 театрів. Сільське господарство країни втратило понад 7 млн. коней, 17 млн. голів великої рогатої худоби, десятки мільйонів свиней, овець, кіз, домашньої птиці. Значних руйнувань зазнали залізниці (знищено 65 тис. км залізниць, 13 тис. залізничних мостів, 15 тис. паровозів), автошляхи, торговельний флот. У ході бойових дій та внаслідок каральних операцій було повністю чи частково зруйновано і спалено 1710 міст і селищ, понад 70 тис. сіл.

Важливим результатом війни стала поява двополюсного світу: найважливішу роль почали відігравати США та СРСР. Вони ж очолили два блоки ворогуючих держав. Дипломатичне протистояння між ними тривало майже 50 років.

Повоєнна відбудова і розвиток СРСР (1945 - 1952 рр.).

Відновлення радянської економіки розпочалося в надзвичайно складних умовах. Уже наприкінці травня 1945 р. Державний комітет оборони розпорядився перевести частину оборонних підприємств на випуск товарів для населення. Дещо пізніше було прийнято закон про демобілізацію значної частини армії. Країна поступово поверталася до мирного життя. З вересня 1945 р. всі функції з управління країною зосередилися в руках Ради Народних Комісарів (у березні 1946 р. перейменована на Раду міністрів СРСР).

У рамках перебудови економіки скорочувалася тривалість робочого дня до 8 годин, встановлювалися щорічні оплачувані відпустки. В березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила план відновлення і розвитку економіки країни на 1946 - 1950 рр. Це було повернення до довоєнної практики п’ятирічних планів.

Найбільше відновлювальних робіт проводилося в Україні, Білорусії та Молдавії. Було відбудовано вугільну промисловість Донбасу, гіганти Запоріжсталь, Дніпрогес. Нові великі індустріальні підприємства споруджувалися на Уралі, в Сибіру, республіках Закавказзя, Середньої Азії - Усть-Каменогорський свинцево-цинковий комбінат, Кутаїський автомобільний завод, Рибінська та Сухумська гідроелектростанції. На старих підприємствах запроваджувалися нові технології. В цілому до 1948 р. було відновлено довоєнні обсяги промисловості, а до 1950 р. довоєнний рівень перевищено на 73 %. У 1949 р. СРСР зміг самостійно виготовити атомну бомбу. Вже після смерті Сталіна в 1954 р. у м. Обнінську було побудовано першу у світі атомну електростанцію. Однак і далі спостерігалися всі ті негативні явища, які були характерні для 1930-х рр. Суттєве покращення життя відбувалося лише в партійних працівників, тоді як основна маса населення перебувала у вкрай важких умовах. Більшість громадян СРСР сплачували великі податки, “добровільні” державні позики. Продовольство та промислові товари першої необхідності розподілялися за картками.

Відновлення сільського господарства супроводжувалося відновленням колгоспів та черговим масовим голодом у 1946 - 1947 рр. Досягнути довоєнного рівня заготівель зерна за життя Сталіна так і не вдалося. Постійно зростаючі податки лише розорювали колгоспи. Тому наприкінці першої повоєнної п’ятирічки відбулося укрупнення колективних селянських господарств.

У перші повоєнні роки кілька разів держава оголошувала зниження цін на споживчі товари. У 1947 р. було ліквідовано карткову систему. Тоді ж проведено грошову реформу.

Відновлення країни супроводжувалося утвердженням “культу особи” Сталіна, посиленням тоталітарного режиму. Ще в 1944 р. у віддалені регіони СРСР було депортовано цілі народи - чеченців, кримських татар та ін. за звинувачення у співпраці з німцями. В умовах відбудови економіки постійно відбувалися пошуки “винних” у зривах на виробництві. В 1946 р. Політбюро ЦК ВКП(б) організувало судову справу проти “шкідників”. У наступні роки фабрикувалися кримінальні процеси над особами, що нібито займалися шкідництвом в автомобілебудуванні, системі охорони здоров’я. Особлива увага відводилася “ворогам народу”. В 1946 - 1948 рр. було організовано “трофейну справу” проти керівництва радянської армії. Серед заарештованих, а згодом розстріляних опинилися найвищі офіцери армії, люди з оточення маршала Г. Жукова. У 1949 р. керівники Ленінградської партійної організації, які користувалися повагою й авторитетом у ленінградців за свою мужність і самовідданність у роки блокади, були звинувачені у шкідництві й намірах розвалити партію. Серед заарештованих опинилися О. Кузнєцов - секретар ЦК ВКП(б), М. Родіонов - голова Ради міністрів РСФСР та ін. Одночасно було сфабриковано справу проти керівника Держплану СРСР М. Вознесенського. За аналогією з “ленінградською справою” в Грузії було сфабриковано “мегрельську справу” проти партійного керівництва республіки. Одними з останніх репресивних процесів, організованих Сталіном, стала “справа Єврейського антифашистського центру” у 1948 - 1949 р. та “справа лікарів” у 1952 р. Вони спрямовувалися насамперед проти євреїв, яких звинувачували у космополітизмі, відсутності патріотизму та намаганнях знищити керівництво СРСР.

Поразка Німеччини та її союзників, вагома роль СРСР у ході Другої світової війни докорінним чином змінили розстановку сил у світі. СРСР покінчив з міжнародною ізоляцією, характерною для довоєнного часу, і брав активну участь у врегулюванні міжнародних взаємин. За активної підтримки СРСР у семи країнах Центрально-Східної Європи до влади прийшли демократичні сили, суттєво зріс вплив місцевих комуністів. Упродовж 1946 - 1948 рр. в Албанії, Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Югославії за втручання радянських функціонерів та військових було встановлено тоталітарні комуністичні режими під назвою “народної демократії”. Нова політична система розглядалася як форма диктатури пролетаріату. Для координації діяльності режимів “народної демократії” в 1947 р. було створено наддержавну організацію Комінформбюро.

Між СРСР та країнами Центрально-Східної Європи укладалися договори про дружбу та взаємодопомогу. Аналогічні угоди були підписані з Німецькою Демократичною Республікою (НДР), КорейськоюНародно-Демократичною Республікою (КНДР), Китайською Народною Республікою (КНР). Згідно з досягнутими домовленостями, СРСР надавав переліченим країнам продовольчу, технічну та фінансову допомогу, натомість у них за радянським взірцем відбувалася індустріалізація, колективізація, боротьба з релігією тощо.

В 1947 р., у зв’язку із висуненням США “плану Маршалла” щодо надання допомоги європейським країнам, які зазнали значних збитків у ході війни, взаємини СРСР із державами Західної Європи суттєво погіршилися. Останніми у 1949 р. було створено Північно-Атлантичний альянс (НАТО). До нього увійшли США, Канада та країни Західної Європи. Мета НАТО полягала в координації дій військових країн-учасниць на випадок війни з СРСР. У перші ж роки свого існування Альянс проводив агресивну зовнішню політику. Країни-учасниці НАТО намагалися використати спільні ресурси для придушення національно-визвольних рухів у своїх колоніях в Африці та Азії, поширити вплив на нейтральні держави - Грецію, Туреччину та ін. У відповідь 14 травня 1955 р. СРСР став ініціатором створення Організації Варшавського договору (ОВД). До останнього увійшли всі країни “народної демократії”, окрім Югославії. Дещо раніше, в 1949 р. було створено економічну міжнародну організацію - Раду економічної взаємодопомоги (радянська альтернатива “плану Маршалла”).

Намагання керівництва СРСР нав’язати країнам Центрально- Східної Європи свою модель політичного та соціально-економічного розвитку привело до погіршення стосунків між Радянським Союзом та Югославією.

Загалом повоєнна політика СРСР була непослідовною і суперечливою. З одного боку, роль країни у світі суттєво зросла, а з іншого - посилилася напруга у взаєминах між країнами. Розпочалася т. зв. “холодна війна” між СРСР та США. Одним з її проявів і результатів стала війна між Північною та Південною Кореєю у 1950 - 1953 рр. У ній на боці Південної Кореї взяли участь американські війська, а на боці Північної - китайська армія (“добровольці”) та радянські льотчики й зенітники.

5 березня 1953 р. Сталін помер, а СРСР одержав можливість змінити свою і внутрішню, і зовнішню політику, суттєво ослабити командно-адміністративну систему.

Внутрішня і зовнішня політика СРСР у роки “хрущовської відлиги”. Смерть Сталіна спричинила лібералізацію життя країни. Вже весною 1953 р. відбулися суттєві зміни серед керівництва КПРС та СРСР. Центральний комітет Компартії очолив М. Хрущов. Головою Ради міністрів став Г. Маленков, міністром закордонних справ - В. Молотов, міністром внутрішніх справ - Л. Берія. Саме між ними розпочалася спочатку прихована, а згодом - і відкрита боротьба за владу. Всі вони були причетні до політики терору й масових репресій і водночас добре усвідомлювали необхідність демократизації життя, проведення певних реформ.

Першим критику політики Сталіна розпочав Г. Маленков. Він уже в березні 1953 р. виступив на засіданні ЦК КПРС із заявою про необхідність “припинити політику культу особи і перейти до колективного управління країною”. Маленков пішов на обмеження пільг і зарплат для партійних функціонерів, що створило передумови для “двірцевого перевороту”. Також він пропонував удвічі зменшити податки для села, списати недоїмки попередніх років, сприяти розвитку легкої та харчової промисловості, а також змінити податкову систему загалом. У зовнішній політиці він відстоював ідею “мирного співіснування двох систем” - капіталістичної та комуністичної. Маленков скасував заборону на поширення в країні іноземної преси, дозволив радянським громадянам вільно перетинати державні кордони, критикувати економічний стан у країні. Він же дозволив видавати паспорти колгоспникам, наказав припинити “справу лікарів” та “ленінградську справу”, реабілітувати її фігурантів. Саме за розпорядженням Г. Маленкова, а не М. Хрущова, як помилково вважають більшість росіян, Кримську область було передано в підпорядкування Українській РСР.

У рамках курсу лібералізації в країні було оголошено амністію для ув’язнених. Її дією змогли скористатися переважно неповнолітні, кримінальні злочинці, а також репресовані колишні працівники НКВС. Амністія загострила криміногенну ситуацію в країні. До того ж у низці концтаборів у Норильську, Воркуті, Кенгирі політичні в’язні організували повстання.

Серед керівництва країною не було єдності. В результаті змови між Г. Жуковим та М. Хрущовим заарештовано Л. Берію та людей з його оточення. Міністра внутрішніх справ звинуватили у спробі здійснити державний переворот, реставрувати капіталізм, у співпраці з англійською розвідкою, а також у масових репресіях 1930 - 1940-х рр. Повідомлення про суд над Берією та про його страту мало значний суспільний резонанс.

На початку лютого 1955 р. група партійних функціонерів, очолювана М. Хрущовим, засудила Маленкова за “ревізіонізм” і усунула з поста голови Ради Міністрів. Подальше зміцнення влади Хрущова відбувалося поступово. Цьому сприяв ХХ з’їзд КПРС. Микита Сергійович виступив на ньому з доповіддю “Про культ особи і його наслідки”, у якій піддав різкій критиці політику Сталіна, оприлюднив численні факти державних злочинів щодо населення СРСР, а також партійних діячів. З’їзд виявився доленосним для країни. Він знаменував собою пом’якшення цензури, реабілітацію багатьох вчених, діячів мистецтва і культури. Виступаючи на ньому, Хрущов підтвердив принцип можливості мирного співіснування держав з різним соціальним устроєм. На з’їзді було визначено, що докорінні політичні та економічні перетворення в країні можуть відбуватися мирним шляхом, а не в результаті громадянських війн та революцій. Саме ХХ з’їзд КПРС розпочав т. зв. “хрущовську відлигу” - період в історії СРСР, який характеризувався деяким ослабленням тоталітаризму, розширенням свободи слова, відносною демократизацією політичного та громадського життя, великою свободою творчої діяльності.

Громадсько-політичне життя країни почало зазнавати змін. Насамперед було здійснено реформу системи правосуддя, розроблено й затверджено нове кримінальне законодавство. Значно розширювалися права союзних республік у галузі законодавства, судочинства, економіки. Республіканські Ради міністрів тепер самостійно могли приймати місцеві бюджети. Були зняті необґрунтовані звинувачення проти депортованих народів. Чеченці, калмики, інгуші, карачаївці, балкарці одержали можливість повернутися в рідні землі, що однак було заборонено радянським німцям. Заборона торкалася також депортованих мешканців Західної України та Західної Білорусії, кримських татар. Поряд із загальною лібералізацією життя в країні активно проводилися антирелігійні кампанії, масово закривалися церкви, молитовні будинки.

У 1957 р. М. Хрущов остаточно усунув політичних опонентів, серед яких були Г. Жуков, Г. Маленков, і продовжив курс десталінізації. Водночас відбувалося посилення його особистої влади, створювався “культ особи Хрущова”.

У рамках реформаційної діяльності в 1959 р. було затверджено семирічний план розвитку країни. Наступні 1959 - 1965 рр. стали періодом бурхливого розвитку радянської економіки. Серед головних завдань семирічки був розвиток продуктивних сил країни, покращення рівня життя населення. Увага відводилася модернізації, запровадженню високотехнологічних виробництв, покращенню ситуації в сільському господарстві. Виступаючи на черговому з’їзді, М. Хрущов заявив про те, що сучасне йому покоління людей буде жити при комунізмі. Розпочалося “розгорнуте комуністичне будівництво”. Виникли елементи внутрішньопартійної демократії.

“Хрущовська індустріалізація” позначилася перетворенням СРСР на світового лідера з видобутку нафти. Так, обсяги нафтовидобутку зросли більше, ніж у 2 рази. Було запущено в експлуатацію 10 нових нафтопереробних заводів. 20 % нафти продавали за кордон, де на виручені кошти закуповували устаткування, а з 1960 р. - і продовольство.

Бурхливо розвивалася енергетика. По всій території СРСР було споруджено десятки теплоелектростанцій - Заїнська, Троїцька, Новочеркаська, Косаківська, Киришська та ін., найбільшу в Сибіру Братську гідроелектростанцію, першу промислову атомну електростанцію в Білоярську.

Гонка озброєнь між СРСР та США, між ОВД та НАТО сприяла будівництву алюмінієвих заводів у Шелехові, Волгограді, комбінату “Северсталь”.

Вагоме місце в радянській економіці цього періоду зайняв розвиток хімічної промисловості, що було викликане катастроф- фічним відставанням СРСР від Західної Європи, зокрема у сфері продукції споживчого призначення (пластмаси, хімволокна). В результаті в Уральсько-Поволзькому регіоні було побудовано низку нафтохімічних комбінатів. Паралельно відбулося істотне збільшення виробництва мінеральних добрив для сільського господарства.

Важливим елементом семирічки став випуск споживчих товарів для населення. Відповідно до гасла “Догнати і перегнати Америку...” відбувалися спроби забезпечити радянських громадян товарами першої необхідності - продовольством (насамперед м’ясом), одягом, взуттям, житлом, побутовою технікою, автомобілями. Символами тієї епохи стали 5 і 9 поверхові блочні будинки (т. зв. хрущовки), автомобілі Москвич-410, Запорожець, ГАЗ-21. Серед безперечних досягнень СРСР періоду “хрущовської індустріалізації” став запуск першого штучного супутника Землі в 1957 р. та політ у космос першої людини в 1961 р. Першим радянським космонавтом став Юрій Гагарін.

Наслідки семирічки були дуже вагомі. Суттєво зросла чисельність міського населення. Національний доход підвищився на 53 %, виробничі фонди збільшилися на 91 %, промислова продукція - на 84 %, сільське господарство - на 15 %. Прибутки населення зросли на третину. Запроваджено зарплати й пенсії колгоспникам. Частково було вирішено житлову проблему. Одним із елементів семирічки стала грошова реформа 1961 р. Вона зміцнила радянську грошову одиницю, хоча й носила конфіскаційний характер.

Суттєво збільшено капіталовкладення у сільське господарство. Кілька разів піднімалися ціни на здану селянами державі продукцію. Було знижено податки з приватних селянських господарств. Встановлювалися тверді розцінки за виконані машинно-тракторними станціями роботи. Покращувалося технічне оснащення колгоспів. Із 1954 р. розпочалося освоєння цілинних земель на Південному Уралі, Західному Сибіру, Казахстані. Однак докорінного покращення ситуації так і не вдалося досягнути. Більшість заходів мали короткотерміновий позитивний ефект. Так, на освоєння нових земель кидалися кращі спеціалісти (агрономи, трактористи), техніка з районів традиційного землеробства, а також значна частина коштів, призначених для аграрного сектору економіки. За кілька років нові землі виснажувалися і рівень врожайності в них стрімко падав.

Суттєвим недоліком у сфері реформування агропромислового комплексу стало укрупнення сіл і ліквідація “неперспективних” населених пунктів. Силовими методами здійснювалося перетворення колгоспів у державні сільськогосподарські підприємства. На початку семирічки велася політика згортання селянських підсобних господарств, скорочення кількості худоби в населення. Непослідовність і непродуманість окремих рішень (наприклад, вирощування нерайонованих сортів кукурудзи, скорочення посівних площ під зернові) призвели до підвищення цін на м’ясо, масло, деякі інші продовольчі продукти. Відчувався їхній дефіцит. Результатом стали масові протести міського населення. Найбільшим з них був страйк робітників у Новочеркаську в 1962 р., який завершився загибеллю десятків протестуючих.

Збереження адміністративних методів управління промисловістю сприяло посиленню екстенсивного характеру радянської економіки в цілому. Спроби змінити систему управління через створення раднаргоспів лише привели до порушення єдиної технічної та технологічної політики всередині промислових галузей.

Зовнішня політика СРСР у 1953 - 1965 рр. характеризувалася протиріччями. Насамперед Радянський Союз різко активізував свою діяльність на міжнародній арені. Стабілізувалися взаємини з країнами “народної демократії”. Головним важелем тут виступала Рада економічної взаємодопомоги. Суттєво зросла допомога СРСР у будівництві промислових підприємств на території держав Центрально-Східної Європи.

Декларуючи лібералізацію зовнішньополітичного курсу, М. Хрущов розпорядився придушити повстання в Угорщині в жовтні 1956 р. Поряд із покращенням взаємин між СРСР та Югославією, встановленням тісного співробітництва між СРСР і Кубою, наприкінці 1950-х рр. істотно погіршилися стосунки з Китаєм.

Надзвичайно напруженими залишалися взаємини між СРСР та США. Розміщення радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі спричинило в 1962 р. т. зв. “карибську кризу”. Розв’язати її й не допустити початку нової світової війни допомогли лише прямі переговори між президентом США Д. Кеннеді та М. Хрущовим.

Поряд з посиленням своєї військової присутності у світі, СРСР намагався проводити й політику скорочення озброєнь, заборони ядерної зброї. У 1963 р. у Москві відбулося підписання договору між СРСР, США та Великобританією про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі та під водою. Незабаром до цієї угоди приєдналося понад 100 країн.

Непослідовність внутрішньої і зовнішньої політики М. Хрущова викликала незадоволення широких верств населення, партійних функціонерів. Зрештою в жовтні 1964 р. партійні функціонери, користуючись відсутністю М. Хрущова на пленумі ЦК КПРС, зняли його з усіх посад. Так звершився період “хрущовської відлиги”.

Курс на стабілізацію зовнішньої та внутрішньої політики СРСР. “Епоха застою”. Відставка М. Хрущова розпочала відхід від лібералізації і згортання всіх розпочатих ним перетворень. До влади прийшли ініціатори зміни партійного курсу. Формально було оголошено про повернення до “ленінських принципів колективного керівництва”. Першим секретарем ЦК КПРС (з 1966 р. - Генеральним секретарем) став Л. Брежнєв. Уряд очолив О. Косигін, який раніше керував Держпланом.

Серед нового керівництва не було єдності. Л. Брежнєв, скориставшись суперечностями між О. Косигіним, О. Шелепіним та М. Підгорним, усунув своїх колишніх соратників і призначив на ключові посади відданих йому людей - Ю. Андропова, М. Тихонова, М. Щолокова, К. Черненка, С. Цвигуна. О. Косигіна не було усунуто від влади, але його економічна політика повністю перебувала під контролем Брежнєва і всіляко гальмувалася.

Ідейною основою діяльності нової влади стала концепція “розвинутого соціалізму”. Згідно з нею, “розвинутий соціалізм” трактувався як обов’язковий етап на шляху радянського суспільства до комунізму, коли було необхідно досягнути органічного поєднання всіх сфер суспільного життя. Існуючі в СРСР недоліки і кризові явища розглядалися як результат неодмінних протиріч, що виникають у процесі розвитку країни. Усуненню різних недоліків мала сприяти політика “вдосконалення” соціалізму.

Загалом у внутрішній політиці співіснували дві тенденції: демократична та антидемократична. Антидемократичну тенденцію намагався посилювати Л. Брежнєв. Під прикриттям боротьби з“волюнтаризмом Хрущова” відбувалася чергова реорганізація керівництва економікою. Було ліквідовано територіальну систему управління промисловістю та сільським господарством. Усувалися помилки і в аграрній сфері (зокрема селянам дозволили займатися особистим господарством).

Розпочався відхід від курсу десталінізації. Посилилася цензура. Важкі наслідки для радянської науки мало обмеження доступу науковців до іноземних та вітчизняних джерел інформації. На початку 1970-х рр. керівництво КПРС заявило про вирішення національного питання в Радянському Союзі і про остаточне формування нової історичної спільноти - радянського народу. Насправді ж у країні проходила русифікація національних меншин.

Особливого її впливу зазнавали етнічно близькі до росіян українці та білоруси. У відповідь, представники республік вимагали розширення мережі шкіл з викладанням на рідних мовах. Посилився громадський рух, спрямований на захист навколишнього середовища, збереження історичних та національних традицій. Керівництво СРСР розглядало зростання національної самосвідомості як прояв місцевого націоналізму.

Посиленню демократичної тенденції сприяло розширення прав і повноважень місцевих рад. Вони координували і контролювали діяльність підприємств, установ, колгоспів у галузі житлового будівництва, освіти, охорони здоров’я. Поряд із посиленням рад зростала активність громадських організацій на підприємствах та в установах.

Завдяки діяльності “добровольчих народних дружин”, “виробничих нарад” створювалася видимість участі широких верств населення в управлінні виробництвом, охороні правопорядку. Насправді ж КПРС посилювала свої позиції в країні. Партійний та управлінський апарат у 1964 - 1985 рр. суттєво зріс. Так, лише кількість міністерств збільшилася з 29 до 160. У 1985 р. в СРСР налічувалося 18 млн. чиновників (7 % від всього населення країни).

У жовтні 1977 р. на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР було прийнято нову Конституцію країни. В ній утверджувалася концепція “розвинутого соціалізму”, зміцнювалися позиції рад народних депутатів. Окремими статтями громадянам СРСР гарантувалися економічні та політичні права.

Економічний розвиток СРСР був більш прямолінійним, але, на жаль, у сторону деградації. У 1965 - 1970 рр. за ініціативою О. Косигіна здійснено низку перетворень. Головною їх метою було покращення продуктивності праці, інтенсифікація виробництва, ефективне використання природних ресурсів. Основною господарською одиницею тепер ставали окремі підприємства. Відновлювалася галузева система управління промисловістю, загальносоюзні, союзно-республіканські й республіканські міністерства та відомства. Зменшувалася кількість директивних планових показників (з 30 до 9). Розширювалася господарська самостійність підприємств. Вони на свій розсуд могли розпоряджатися прибутками і покращувати рентабельність виробництва.

У сільському господарстві закупівельні ціни на продукцію підвищувалися в 1,5 - 2 рази, запроваджувалася пільгова оплата понадпланового врожаю, знижувалися ціни на запчастини й техніку, в сторону зменшення було переглянуто розміри подоходного податку.

Наслідки реформ Косигіна були доволі позитивні. У 1966 - 1979 рр. середньорічні темпи росту національного прибутку в СРСР складали 6,1 %, тоді як у США - лише 3,1 %, Великобританії - 2,2 %. Було реалізовано кілька великих господарських проектів - створено єдину енергосистему країни, впроваджено у виробництво автоматизовані системи управління. Високими були темпи житлового будівництва, розвитку соціальної сфери. Ріст економіки відбувався за рахунок разового використання резервів. Покращилося застосування основних фондів, на підприємствах впроваджували гнучкі системи матеріальних заохочень.

Упродовж восьмої (“золотої”) п’ятирічки 1966 - 1970 рр. було побудовано понад 1900 нових підприємств; серед них - Волзький автомобільний завод у Тольяті, Західно-Сибірський металургійний комбінат. Суттєво зросла протяжність нафто- та газопроводів, які з’єднали СРСР з країнами Європи.

Ослаблення політичних позицій О. Косигіна негативно відобразилося на курсі впроваджуваних ним реформ. Натомість посилювалася роль Держплану та командно-адміністративних методів управління економікою.

Відхід від “косигінських реформ”, затратні програми освоєння Сибіру й Далекого Сходу, масштабне переозброєння радянської армії, надання СРСР кредитів країнам “третього світу” в рамках боротьби за світове панування, посилювали кризові явища в радянській економіці. Характерно, що жоден з наступних п’ятирічних планів не був виконаний за жодним із показників.

Сільське господарство Радянського Союзу суттєво відставало за рівнем урожайності від країн Заходу. Так, у 1970 р. середній врожай по країні складав 15,6 ц/га, тоді як у США - 31,2 ц/га, Японії - 50,3 ц/га. На 1985 р. розрив збільшився, оскільки рівень врожаїв у СРСР знизився до 15 ц/га, у той час як у європейських країнах зріс. Не дивно, що з радянської пропаганди цього періоду зникло гасло “Догнати і перегнати Америку...”. Всю країну охопила стагнація, застійні явища, економіка розвивалася за екстенсивним сценарієм.

Суперечливою була зовнішня політика СРСР у 1964 - 1980 рр. У ній було кілька важливих напрямків: 1) взаємини з країнами “народної демократії”; 2) взаємини зі США та іншими членами НАТО; 3) контакти з державами “третього світу” - Азії, Африки, Латинської Америки.

Керівники Радянського Союзу продовжували підтримувати прорадянські режими в Центрально-Східній Європі, Північній Кореї, Китаї, В’єтнамі, Кубі, комуністичні партії в країнах Західної Європи (особливо у Франції). Товарообіг між СРСР та країнами “народної демократії” постійно зростав. У структурі радянського експорту головне місце займали нафта, газ, електроенергія, руди, метали. Завозили до Радянського Союзу машини, обладнання, транспортні засоби (автобуси “Ікарус” з Угорщини, тролейбуси і трамваї з Польщі й Чехословаччини тощо).

У 1971 р. було схвалено Комплексну програму соціалістичної економічної інтеграції. Вона включала міжнародний розподіл праці, зближення економік держав РЕВ, розширення товарообігу між соціалістичними країнами. Для покращення фінансових розрахунків між членами РЕВ створено Міжнародний інвестиційний банк. За сприяння СРСР будували атомні електростанції у Болгарії, Німецькій демократичній республіці, десятки заводів-гігантів у всіх країнах “народної демократії”.

Політика “обмеженого суверенітету”, яку проводив СРСР, викликала щораз більший спротив серед широких кіл громадськості країн Центрально-Східної Європи. Одним із елементів цієї політики стало втручання Радянського Союзу у внутрішні справи Чехословаччини в 1968 р. За рішенням Л. Брежнєва і його найближчого оточення в цій країні було усунуто від влади прихильників демократизації політичного режиму, запровадження ринкових основ у економіці. В серпні 1968 р. війська СРСР, Болгарії, Польщі, НДР та Угорщини окупували Чехословаччину. Їхні дії були рішуче засуджені в Західній Європі, США і, навіть, в Югославії та Албанії.

Весною 1969 р. загострилися взаємини між СРСР та Китаєм. Мали місце військові зіткнення між радянськими та китайськими військами в районі річки Уссурі. Основні суперечки велися через острів Даманський. Конфлікт ледь не переріс у повномасштабну війну. Після цього Радянський Союз суттєво посилив свою військову присутність у регіоні. Було створено нові військові округи, збільшено чисельність радянських військ у Монголії. Критика китайського уряду продовжувалася в наступні роки.

Особливо негативно в СРСР сприймали реформи Ден Сяопіна, які були повторенням НЕПу за китайським взірцем.

У 1980 р., у відповідь на посилення незалежної профспілки “Солідарність”, що виступала проти політичної та соціально-економічної кризи в Польщі, Радянський Союз готував військову інтервенцію. Однак комуністичний лідер цієї країни В. Ярузельський зміг утримати ситуацію під контролем.

У взаєминах між СРСР та капіталістичним світом в “епоху застою” відбувалася “політика розрядки”. Дещо ослабло відкрите протистояння, яке набуло тепер прихованих форм. Налагодилися взаємини Радянського Союзу та Франції. У 1966 р. між двома країнами було укладено угоди в економічній сфері, розроблено проекти щодо спільного освоєння космосу. Президент Франції Ш. де Голль відвідав СРСР з дружнім візитом. Нормалізувалися також взаємини з Федеративною Республікою Німеччина, Італією. У 1969 р. з ініціативи СРСР Генеральна Асамблея ООН схвалила договірпро непоширення ядерної зброї.

Істотно покращилися торговельні та дипломатичні зв’язки СРСР з Великобританією, США та Японією. У 1972 р. між Радянським Союзом і Сполученими Штатами було досягнуто домовленостей про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1). Кульмінацією “політики розрядки” стала Нарада з безпеки та співробітництва у Європі, що відбувалася в 1975 р. у Хельсінкі. На ній представники 33 найвпливовіших світових країн підписали Декларацію принципів взаємин і співробітництва між країнами, в якій ішлося про необхідність дотримання в міждержавних стосунках принципу суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, мирного вирішення суперечок, дотримання прав людини. Визнавалася непорушність кордонів повоєнної Європи.

Вже наприкінці 1970-х рр. “політика розрядки” змінилася черговою гонкою озброєнь. Спроби якось обмежити її в 1978 та в 1982 рр. завершилися невдало.

З країнами “третього світу” СРСР налагоджував дипломатичні контакти, надавав їм значну економічну та науково-технічну допомогу. Основною метою Радянського Союзу при цьому було поширити свій політичний та економічний вплив у Азії, Африці та Латинській Америці, чи зменшити там вплив США та їхніх союзників. У низці випадків такі намагання призводили до появи локальних військових конфліктів та повномасштабних війн. Так, не без втручання СРСР і комуністичного Китаю в 1965 - 1973 рр. відбувалася громадянська війна у В’єтнамі, що супроводжувалася діями США на боці прокапіталістичного уряду Південного В’єтнаму. Радянські радники і військові спеціалісти брали участь у військових конфліктах в Нікарагуа, Ефіопії, Анголі, сирійсько-ізраїльських війнах.

Особливо важкі наслідки для СРСР мало введення радянських військ у Афганістан у грудні 1979 р. на прохання місцевих комуністів. Воно супроводжувалося падінням міжнародного престижу країни, погіршенням взаємин зі США. Американський парламент відмовився продовжити політику обмеження гонки ядерних озброєнь. Радянський Союз виявився втягнутим у затяжну десятирічну боротьбу з моджахедами й міжнародними ісламістськими терористичними організаціями.

Загалом політика Л. Брежнєва щодо країн “третього світу” піддається зараз критиці більшості політичних сил Росії, оскільки виявилася провальною, адже Радянському Союзові не вдалося закріпитися на Близькому Сході, у Афганістані, Латинській Америці, Африці. Навпаки, СРСР в очах світової спільноти перетворився на агресора, “імперію зла”.

Термін “застій” вперше прозвучав у доповіді М. Горбачова на XXVII з’їзді КПРС. Досить швидко він поширився в науковій літературі. Зазвичай ним називають період в історії СРСР від моменту приходу до влади Л. Брежнєва і до початку перебудови. Більшість дослідників радянського періоду стверджують, що в цей час не було серйозних потрясінь у політичному житті країни, існувала соціальна стабільність і відносно високий рівень життя.

За словами італійського історика Дж. Боффа, в епоху застою СРСР досяг апогею свого розвитку, домігся ядерного паритету зі США і був визнаний супердержавою. Чисельно зріс середній клас, а побутова техніка, автомобілі стали доступні для значної частини населення. Доступність житла, медичного обслуговування та вищої освіти були безпрецедентними за радянськими мірками.

Критики радянської системи підкреслюють, що в цей час залежність від експорту корисних копалин привела до відсутності необхідних реформ в економічній сфері. Вже з середини 1970-х рр. ріст невидобувних галузей економіки суттєво зменшився. СРСР почав стрімко відставати від західного світу у високотехнологічних розробках, погіршувалася якість промислової та сільськогосподарської продукції, збільшувалася неефективність виробництва та понижувалася продуктивність праці. Особливо погіршилося становище сільського господарства. Країна витрачала значні кошти на закупівлю продовольства за кордоном . Значно зросла корупція. Порівняно з “хрущовською відлигою” посилилося переслідування інакомислення.

Стрімке зростання світових цін на нафту в 1970-х рр. змінилося до середини 1980-х рр. їхнім стрімким падінням. Негативні тенденції в економіці посилювалися зростанням технічного та технологічного відставання від капіталістичних країн.

“Епоха застою” не завершилася зі смертю Л. Брежнєва. У листопаді 1982 р. КПРС, а, отже, і всю країну, очолив Ю. Андропов - багаторічний голова Комітету державної безпеки (КДБ), активний борець із дисидентами та національними рухами, один з ініціаторів радянської інтервенції в Чехословаччину в 1968 р. та Афганістан у 1979 р.

Ю. Андропов був байдужим до розкоші, не терпів хабарництва та казнокрадства. У принципових питаннях дотримувався жорсткої консервативної позиції. В перші місяці свого правління він оголосив курс на соціально-економічні перетворення, які, однак, звелися до адміністративних заходів, посилення дисципліни серед партапарату, боротьби з корупцією серед правлячої верхівки. Однак політична та економічна система залишалася незмінною, а ідеологічний контроль проти інакомислячих суттєво посилився. У зовнішній політиці наростала конфронтація зі США та НАТО.

У лютому 1984 р. Ю. Андропов помер, а СРСР на 13 місяців очолив 73-літній К. Черненко. За визначенням окремих істориків, на той час він “не мав уже ні фізичних, ні духовних сил для того, щоб керувати країною”. Керувало насправді його найближче оточення. Чіткої програми виходу з кризи розроблено не було. Натомість і далі складалися плани екстенсивного розвитку країни, високозатратні утопічні проекти: мала зростати кількість заводів з морально застарілим обладнанням, розроблялися питання повернення річок Сибіру в Середню Азію. Серед позитивних ініціатив були намагання реформувати школу та збільшити роль профспілок.

У зовнішній політиці період правління К. Черненка був продовженням лінії попередників.

К. Черненко фактично припинив справи про корупцію серед керівництва КПРС, спрямовані проти М. Щолокова, дочки колишнього генерального секретаря Г. Брежнєвої та ін. Лише окремі справи продовжували розслідуватися і були доведені до судів. Натомість переслідувань почали зазнавати незалежні музичні виконавці, національні самодіяльні гуртки.

Зі смертю К. Черненка 10 березня 1985 р. завершилася “п’ятирічка великих похоронів”, коли загалом померло три генеральні секретарі і ще 4 члени Політбюро ЦК КПРС. Так завершилася й епоха застою.

Вже впродовж 1984 р. кризові явища в СРСР стали очевидними навіть для широких верств населення. На початок 1985 р. рівень злочинності порівняно з 1965 р. зріс удвічі, кількість крадіжок і хабарництво - втричі. На 80 % збільшилася кількість самогубств. У 1965 - 1985 рр. у 7 разів зросло споживання спиртних напоїв. Символом моральної деградації радянської армії стала дідівщина. Суттєво погіршилася демографічна ситуація в країні. Рівень народжуваності майже зрівнявся з рівнем смертності. Демографічна криза серед населення трьох слов’янських республік погіршувалася з року в рік і дала підстави науковцям говорити про т. зв. “російський (слов’янський) хрест”, коли крива народжуваності пересіклася з кривою смертності. В СРСР зросла питома вага неслов’янського населення за рахунок вихідців із Середньої Азії та Кавказу. Це загострювало й до того не просту ситуацію міжнаціональних взаємин.

Посилення протиріч у внутрішній і зовнішній політиці СРСР в 1985 - 1991 рр. Перебудова. Упродовж 1982 - 1984 рр. відбулося поповнення Політбюро ЦК КПРС молодими й енергійними реформаторами. Окремі з них користувалися підтримкою Ю. Андропова. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. С. Горбачова, а Раду міністрів СРСР очолив М. Рижков. Обоє були представниками молодого покоління в партійному керівництві й добре усвідомлювали нагальну потребу проведення реформ.

Новими лідерами майже одразу було висунуто ідею “оновлення соціалізму” та “прискорення соціально-економічного розвитку країни”. При цьому враховувався досвід часів правління М. Хрущова. Тоді, як відомо, проведення економічних реформ гальмувалося відсутністю політичних змін. М. Горбачов пропонував провести насамперед політичні, а вже потім економічні перетворення. Оновлення суспільства вбачалося ініціаторами реформ у поєднанні соціалізму та демократії. До складу Політбюро ЦК КПРС було включено нових людей, прихильників ідей Генерального секретаря - І. Лігачова, В. Чебрикова, Е. Шеварднадзе, С. Соколова. Керівні посади зайняли також Б. Єльцин та О. Яковлєв. Натомість було усунуто противників Горбачова - Г. Романова, М. Тихонова, В. Грішина, Д. Кунаєва, Г. Алієва та ін. Кадрові перестановки особливо активно відбувалися впродовж 1985 - 1986 рр. Загалом склад Політбюро було оновлено на дві третини, на 60 % змінено керівників областей, на 40 % - членів ЦК КПРС. Відбулися кадрові зміни в керівництві Держплану СРСР, Міністерстві внутрішніх справ, Міністерстві закордонних справ. Лише після цього було офіційно оголошено про зміну політичного та економічного курсу країни і розпочалося проведення реформ.

Вагоме значення для проведення перетворень мав виступ М. Горбачова на XXVII з’їзді КПРС у березні 1986 р. Генсек оголосив про розширення гласності, без якої не можлива політична демократія та творчість мас, їх участь в управлінні державою. Майже одразу після завершення роботи з’їзду було розширено права засобів масової інформації щодо висвітлення існуючих у країні проблем. У низці видань змінилися головні редактори. До кінця 1986 р. почали друкувати раніше заборонені літературні твори, демонструвати в кінотеатрах вилучені раніше з прокату фільми. Появилися нові газети та журнали.

Упродовж 1986 р. змінилося керівництво більшості творчих спілок країни (Спілки кінематографістів, Спілки письменників і т. д.). 4 вересня 1986 р. було обмежено цензуру, а 25 вересня 1986 р. спеціальною постановою ЦК КПРС вирішено припинити заглушувати передачі низки іноземних радіостанцій (“Голос Америки”, “Бі-Бі-Сі”). У 1987 р. розпочала свою роботу спеціальна комісія, яка зайнялася переглядом літератури зі спецсховищ з метою її передачі у “відкриті” фонди бібліотек та архівів.

Новий курс країни одержав назву “перебудова”. Він передбачав господарчі, політичні та соціальні перетворення. Однак деякий час, окрім названих кроків уряду, ніяких суттєвих змін у житті країни не відбувалося. До січня 1987 р. реформи підмінялися широким громадським обговоренням нового державного курсу. Для цього створювалися спеціальні гуртки, проводилися мітинги, дискусії і т. д. Активну участь у пропаганді реформ брав особисто М. Горбачов.

Перші зміни в сторону демократії розпочалися у ході підготовки Пленуму ЦК КПРС у січні 1987 р. Вперше звична радянська практика, коли кандидатів Пленуму призначали зверху, була замінена виборами по всій партійній вертикалі. На самому Пленумі М. Горбачов виступив з доповіддю “Про перебудову і кадрове питання в партії”. Він закликав перетворити КПРС із державної структури у справжню політичну партію, дозволити висувати на керівні посади в країні безпартійних, розширити внутрішньопартійну демократію, повноваження і функції місцевих та республіканських Рад,провести вибори до Рад на альтернативній основі. Виступ Горбачова і рішення Пленуму сприяли проведенню влітку 1987 р. перших в історії країни альтернативних виборів до Рад.

У рамках політики гласності в засобах масової інформації розгорілася кампанія критики злочинних дій та корупції серед партійного керівництва низки республік, областей, районів. Одними з перших у статті В. Овчаренка “Кобри над золотом” у газеті “Правда” були оприлюднені матеріали слідства про різноманітні злочини керівництва Узбецької РСР. Аналогічні публікації незабаром появилися в багатьох регіональних газетах.

Паралельно з висвітленням проблеми корупції вирішувалося питання реабілітації політичних опонентів Сталіна, репресованих у 1930 - 1950-х рр. селян, представників інтелігенції, депортованих народів, дисидентів. Уже в грудні 1986 р. із заслання до Москви повернувся відомий дисидент А. Сахаров. Згодом з ув’язнення було звільнено понад 140 дисидентів. Вони активно включалися у політичне життя країни, вимагали поглиблення реформ.

Процеси демократизації набули незворотного характеру після проведення в червні - липні 1988 р. ХІХ Всесоюзної партійної конференції КПРС. На ній вперше з 1924 р. делегати висловлювали свої думки, дозволяли собі критикувати партійне керівництво. Робота конференції транслювалася по телебаченню і одержала підтримку в суспільстві. З ініціативи Горбачова делегати схвалили проведення політичної реформи. Було прийнято принципове рішення про проведення альтернативних виборів депутатів Рад усіх рівнів. Висуватися кандидатами могли всі бажаючі. Створювався новий демократичний орган - З’їзд народних депутатів СРСР. Із його членів вибиралася Верховна Рада СРСР - постійно діючий парламент. Аналогічні державні структури створювалися і в республіках. Демократизація не була повною, оскільки передбачалося закріпити за представниками КПРС третину всіх депутатських місць. Комуністи залишали за собою право претендувати й на інші місця. У рамках політичної реформи в 1990 р. було створено посаду президента Радянського Союзу, який обирався на З’їзді народних депутатів. Ним став М. Горбачов. У результаті проведення перших демократичних виборів до Верховних Рад різних рівнів було обрано значну кількість колишніх дисидентів та прихильників радикальних реформ - Б. Єльцина, А. Сахарова, О. Собчака, Ю. Афанасьєва та ін.

З самого початку свого правління М. Горбачов намагався проводити економічні та соціальні перетворення. Одним з перших його кроків було розгортання антиалкогольної кампанії. Вона розпочалася 17 травня 1985 р. з постанови ЦК КПРС. Було підвищено роздрібні ціни на алкогольні вироби. Як і всі позитивні починання в СРСР, антиалкогольні заходи дуже швидко набули рис абсурду і не вирішили питання алкоголізму, а навпаки суттєво його загострили. В країні великих масштабів досягли самогоноваріння, отруєння неякісним алкоголем. У південних регіонах масово вирубувалися виноградники. В результаті боротьби з пияцтвом виробництво горілки й вина в країні зменшилося у два рази. Були й позитивні наслідки - зросла тривалість життя і народжуваність, скоротилася смертність, знизився рівень злочинності. Однак переважали негативні: різко зменшилися бюджетні надходження (до 40 % доходів бюджету надходило саме від продажу алкогольних виробів), серед населення поширювалися наркоманія та токсикоманія. Зрештою в 1988 р. антиалкогольну кампанію було припинено.

Крахом завершилася й боротьба уряду з “нетрудовими доходами”. На практиці вона зводилася переважно до переслідування колгоспників і городян, які вирощували фрукти та овочі на продаж, репетиторів, таксистів та інших дрібних підприємців.

Тим часом економічна ситуація в Радянському Союзі стрімко погіршувалася. Державний бюджет виконувався зі значними труднощами. Серед причин цього явища було суттєве зниження світових цін на нафту й газ (бариль нафти подешевшав з 30 доларів до 10). У 1986 р. прибутки бюджету від продажу нафти скоротилися на 30 % порівняно з попереднім роком.

Керівництво країни оголосило про початок “прискорення” розвитку економіки, суттєве збільшення випуску товарів народного споживання. Наголос робився на технічне переобладнання і модернізацію виробництва в легкій та харчовій промисловості. Для проведення економічних реформ було розроблено програми “Інтенсифікація-90” та “Житло-2000”. Окремі заходи, які здійснювалися в рамках програм мали позитивні наслідки. Зокрема низкою законів було легалізовано приватну торгівлю, кооперативи. У січні 1987 р. Рада міністрів СРСР дозволила створення спільних підприємств за участю іноземного капіталу. У червні того ж року більшість підприємств країни було переведено на госпрозрахунок. Відбувся перерозподіл повноважень між міністерствами та підприємствами на користь останніх. Продукція, виготовлена після виконання держзамовлення, могла реалізовуватися виробниками за вільними цінами. Зменшувалася кількість міністерств і відомств. Дозволялося створення приватних банків.

Позитивні наслідки реформ нівелювалися великими державними витратами і появою дефіциту бюджету. СРСР витрачав значні кошти на війну в Афганістані, ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (26 квітня 1986 р.). Знижувалися прибутки від продажу алкоголю, нафти, газу. Сподіваючись на швидке покращення ситуації, М. Горбачов почав брати кредити у країн Західної Європи. В результаті державний борг зріс удвічі, золотовалютний запас країни зменшився в десять разів. Невелике зростання радянської економіки змінилося спадом на 11 %. Уряд був змушений згорнути соціальні програми.

Модернізація соціальної та економічної сфер відбувалася в умовах подальшої демократизації радянського суспільства. М. Горбачов став ініціатором змін у взаєминах церкви й держави. Відбулося кілька зустрічей Генсека з представниками різних релігійних конфесій. У результаті було легалізовано діяльність Католицької церкви, Української Греко-Католицької Церкви, протестантських церков у Прибалтиці. Особливого розмаху набуло святкування у 1988 р. 1000-літнього ювілею хрещення Русі. По країні реєструвалися нові релігійні общини, відкривалися духовні навчальні заклади, зросла кількість релігійної літератури. У рамках демократизації суспільства відбувалося повернення віруючим раніше відібраних культових споруд та церковного майна. Своєрідним підсумком політики СРСР в релігійній сфері стало прийняття закону “Про свободу совісті”.

З самого початку проведення “перебудови” влада зіштовхнулася із проблемою наростання національних рухів у республіках. Уже в грудні 1986 р. у Казахстані відбулися масові демонстрації казахської молоді, обуреної відставкою Д. Кунаєва і призначенням на посаду керівника республіки росіянина Г. Колбіна. Ці виступи досить швидко було придушено. Але з кожним місяцем протестина національній основі посилювалися.

У серпні 1987 р. розпочався Нагірно-Карабахський конфлікт між вірменами та азербайджанцями. Його теж спричинили помилки в кадровій політиці партії. Посиленню мітингів та демонстрацій у Вірменії та Азербайджані сприяла позиція центральних засобів масової інформації, що назвали мітингувальників “екстремістами” та “націоналістично налаштованими особами”. В результаті у протестах взяли участь до 1 млн. осіб. Конфлікт поступово загострювався, а 27 - 29 лютого 1988 р. переріс у масові погроми з проявами етнічного насильства, внаслідок чого лише в місті Сумгаїт загинули десятки людей. У наступні два роки в регіоні продовжувалися погроми, відбувалися депортації населення окремих сіл. Ситуацію не змогло стабілізувати навіть запровадження надзвичайного стану. Конфлікт переріс у збройне протистояння і став одним із каталізаторів розпаду СРСР.

Наростання національних протиріч активно відбувалося і в прибалтійських республіках. Перші масові протести радянської влади в Прибалтиці відбулися в столиці Естонії Таллінні 23 серпня 1987 р. під час відзначення чергової річниці пакту Молотова- Ріббентропа. Вже через місяць у цій республіці було розроблено програму досягнення економічної автономії у складі СРСР. На підтримку таких ініціатив відбувалися масові мітинги У квітні 1988 р. створено політичну організацію Народний фронт Естонії, що виступав за відокремлення республіки від СРСР. Вперше ця ідея була відкрито проголошена під час проведення фестивалю “Пісня Естонії” в Таллінні 11 вересня 1988 р. На ньому були присутніми майже третина всіх жителів республіки (понад 300 тис.).

У червні 1988 р. в Литві було створено “Литовський рух за перебудову” (“Саюдіс”). Незабаром і ця організація оголосила своїм основним завданням здобуття незалежності своєї республіки.

Масові протести відбувалися в західноукраїнських та західнобілоруських землях, що було теж зумовлено відзначенням роковин підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Незабаром національні протести охопили всю Україну. За зразком прибалтійських республік тут теж було у 1989 р. створено організацію “Народний рух України за перебудову”.

Серед основних вимог учасників національних виступів були негайне “припинення русифікації”, призначення на керівні посади в республіках місцевих представників, надання республікам економічної автономії. Протести ставали дедалі масовішими і зрештою повністю вийшли з-під контролю ЦК КПРС і керівництва СРСР. Це продемонстрували зіткнення протестуючих з міліцією та військами у Грузії, Литві, Латвії, початок війни між Вірменією та Азербайджаном. Почався процес суверенізації республік. У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР прийняла поправки до своєї конституції, якими закріплювали пріоритет республіканського законодавства над загальносоюзним. Було проголошено Декларацію про суверенітет Естонії. Через кілька днів аналогічні законодавчі ініціативи були схвалені у Литві, а в травні 1989 р. - у Латвії, грудні 1989 р. - Азербайджан, упродовж 1990 р. - більшість республік, у т. ч. й Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (12 червня 1990 р.). Особливо активно процеси здобуття незалежності відбувалися у Прибалтиці, Вірменії, Грузії, Молдавії. У квітні 1991 р. Верховна Рада РСФСР запровадила посаду президента Росії і призначила перші президентські вибори. 12 червня 1991 р. ним було обрано Б. Єльцина.

Посиленню процесів дезінтеграції СРСР сприяло поступове погіршення економічної ситуації в країні. Лише до літа 1990 р. було розроблено економічну антикризову програму. Вона передбачала поступовий перехід до ринкової економіки, за умов збереження державного сектора. Автором цієї програми став голова Ради міністрів СРСР М. Рижков. Її піддавали критиці керівники РСФСР Б. Єльцин та І. Сілаєв, які підтримували програму “500 днів”, розроблену заступником голови Ради міністрів СРСР Г. Явлінським. Остання передбачала проведення приватизації державного майна,запровадження ринкових цін, індексацію зарплат, надання автономії республікам у питаннях управління економікою.

М. Горбачов віддав перевагу найбільш консервативній програмі, розробленій міністром фінансів В. Павловим. У рамках її реалізації в січні 1991 р. було проведено грошову реформу: обмінювалися купюри номіналом 50 і 100 карбованців зразка 1961 р. на нові. Реформа носила конфіскаційний характер (одна особа могла обміняти не більше тисячі карбованців). Замість того, щоби завдати удару по “тіньовій економіці”, проведений захід налаштував населення проти керівництва країни, посилив народне невдоволення.

У рамках програми В. Павлова у квітні 1991 р. відбулося підвищення цін у 3 - 5 разів на всі продовольчі та промислові товари. Зарплати робітникам і селянам було збільшено лише на 20 - 30 %. Після цього в країні почала визрівати продовольча криза. Одночасно у 2 - 4 рази зросла вартість комунальних послуг. Це лише загострило соціальну напругу в країні. З весни 1991 р. СРСР охопили страйки шахтарів, металургів, у якних взяло участь понад 1 млн. осіб. Уряд був змушений запровадити талони на продукти харчування, одяг, взуття, побутову техніку. Символом епохи стали величезні черги людей до магазинів.

Особливості внутрішньої політики М. Горбачова позначилися й на зовнішніх діях СРСР. У 1985 р. міністром закордонних справ СРСР став Е. Шеварднадзе. Він був реалізатором політики примирення із країнами Західної Європи та США. Новий зовнішньополітичний курс одержав назву “нового політичного мислення”. Для нього були притаманні кілька головних принципів: пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; відмова від висновку про розкол світу на два ворогуючі політичні табори; відмова від силового розв’язання міжнародних суперечок; відкидання ідеї боротьби в ім’я “світової революції”; спрямування політики всіх країн світу на вирішення проблем екології, охорони здоров’я, харчування.

М. Горбачов намагався примиритися з Заходом, щоб зменшити військові витрати країни. Він став автором цілої низки ініціатив із роззброєння. Істотно покращилися взаємини між СРСР та США.Впродовж 1985 - 1991 рр. відбулося кілька зустрічей керівників обох країн. У результаті було досягнуто домовленостей про ліквідацію в Європі радянських та американських ракет середньої та малої дальності, запровадження мораторію на випробування ядерної зброї, про виведення радянських військ із Афганістану, Німецької Демократичної Республіки та про невтручання СРСР у процес об’єднання Німеччини. Такі заходи дозволили суттєво зменшити військові витрати. Вони знайшли підтримку серед світової громадськості. Негативним наслідком зовнішньополітичних домовленостей стало зменшення фінансування оборонної промисловості, що зумовило скорочення виробництва низкою заводів, зростання безробіття. Частина партійного керівництва розцінювала діїМ. Горбачова як зраду ідей Леніна.

Суттєві зміни відбувалися й у взаєминах СРСР з країнами “народної демократії”. В Центрально-Східній Європі у другій половині 1980-х рр. активізувалися процеси демократизації. Попри спроби комуністичного керівництва окремих країн заручитися підтримкою СРСР у придушенні виступів опозиції, М. Горбачов заявив про невтручання у внутрішні справи держав Організації Варшавського Договору. Новий зовнішньополітичний курс СРСР з критикою сприйняли керівники НДР, Румунії та Польщі.

Впродовж 1988 - 1989 рр. у країнах Центрально-Східної Європи відбулася зміна керівництва, а згодом і суспільно- політичної системи. У 1990 р. НДР та ФРН об’єдналися в єдину Німеччину. Весною 1991 р. припинили діяльність Рада Економічної Взаємодопомоги та Організація Варшавського Договору. Радянські війська виводилися з країн колишньої “народної демократії”. В результаті рівень економічної і політичної співпраці СРСР з країнами Центрально-Східної Європи різко зменшився.

Паралельно відбувалася нормалізація взаємин Радянського Союзу з країнами Південної та Південно-Східної Азії. Виведення радянських військ із Афганістану та Монголії сприяло налагодженню співпраці між СРСР і Китаєм. Покращилися взаємини з Південною Кореєю, Ізраїлем, В’єтнамом.

Упродовж 1990 - 1991 рр. керівництво СРСР схвалило низку законів відповідно до норм міжнародного права щодо захисту прав і свобод людини. Символом нової зовнішньої політики Радянського Союзу стало невтручання у локальні конфлікти, зокрема у війну в Перській затоці.

М. Горбачов усвідомлював небезпеку наростання не вдоволення внутрішньою та зовнішньою політикою його уряду серед населення і, особливо, серед керівництва КПРС. Тому ним було ініційовано переговори з керівниками союзних республік з питання підписання договору про реорганізацію СРСР. Всі учасники переговорів підтримали його ідею. Проект Горбачова передбачав створення Союзу Суверенних Держав як демократичної федерації рівноправних суверенних республік. Було вироблено проекти реформ органів влади країни та нової конституції. Підписання договору було заплановане на 20 серпня 1991 р.

Проте в ніч на 19 серпня 1991 р. група державних діячів усунула Горбачова від влади. Було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, або ж російською мовою - ГКЧП). До його складу ввійшли віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та інші. В країні було оголошено надзвичайний стан, заборонено проводити мітинги, демонстрації, запроваджувалася цензура. Метою учасників ДКНС було відновлення системи, яка існувала в СРСР до 1985 р.

Спроба державного перевороту викликала опір широких верств населення. Опозицію очолив президент РРФСР Б. Єльцин. Епіцентром протистояння стала Москва. На заклик Єльцина відгукнулисядемократично налаштовані росіяни. В результаті президенту Росії були підпорядковано всі загальносоюзні органи виконавчої влади, розташовані на території республіки. Проти ДКНС виступили й військові. Вже 22 серпня заарештували всіх організаторів перевороту, а КПРС була заборонена.

Події 19-22 серпня 1991 р. суттєво прискорили процес розпаду Радянського Союзу. Вже 24 серпня про незалежність України оголосила Верховна Рада республіки. В наступні дні аналогічно вчинили парламенти інших радянських республік. 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники Росії (Б. Єльцин), України (Л. Кравчук) та Білорусії (С. Шушкевич) підписали документ про припинення дії союзного договору 1922 р. і про остаточну ліквідацію всіх державних структур колишнього Союзу. Натомість створювалася Співдружність Незалежних Держав - конфедерація країн з координуючими функціями і без будь-яких спільних законодавчих, виконавчих чи судових органів. Незабаром до Біловезької угоди приєдналося ще вісім колишніх республік. Від участі в СНД відмовилися Литва, Латвія, Естонія, а також Грузія. 25 грудня 1991 р. М. Горбачов оголосив про свою відставку з посади президента Радянського Союзу. СРСР припинив існування. Так закінчилася ще одна епоха в історії Росії.

Серед істориків, політологів, публіцистів немає єдиної точки зору щодо перебудови. По-різному оцінюються плани керівництва СРСР, називаються й різні причини їхнього провалу, не кажучи вже про оцінку наслідків. Серед російських науковців усе більш популярною стає концепція, за якою перебудова стала підґрунтям для захоплення державної власності радянською партійною “елітою”, що була більше зацікавлена у “приватизації” держави, ніж у її збереженні. В рамках цієї теорії стверджується, що курс на розвал СРСР партійною номенклатурою було взято ще в часи М. Хрущова, а ніхто з партійних діячів насправді не бажав вільної ринкової економіки.

Низка російських публіцистів (В. Широнін, С. Кара-Мурза) вбачають у перебудові результат діяльності західних спецслужб, які за допомогою розгалуженої мережі агентів і зовнішнього впливу вміло використали прорахунки в економічному та державному ладі СРСР для ліквідації всього соціалістичного табору. Противники цієї теорії вказують, що “агентами” Заходу можна назвати більшість представників радянського політикуму. Навіть зараз, 20 років після розпаду СРСР, частка колишніх керівників КПРС всесоюзного, республіканського, обласного та районного рівнів серед управлінців у державах, що виникли в 1991 р., складає понад 80 %.

Українські політологи (К. Лінецький та ін.) дотримуються думки, що перебудова була спробою надати радянському режимові людське обличчя. Вона стала “необачним експериментом компартійного романтика збудувати чергову утопію”, без урахування законів економічного і соціального розвитку, національної психології народів СРСР. Вона створила передумови для національного відродження в республіках і стала першим перехідним етапом на непростому шляху до демократії.

По-різному оцінюють і особу М. Горбачова. Авторитетною зараз є думка Д. Фурманова про те, що перший президент СРСР, сам того не бажаючи, розпочав “комуністичну реформацію”.

Радянська культура в 1941 - 1991 рр. Катастрофічний для Радянського Союзу початок Великої Вітчизняної війни суттєво вплинув на розвиток культури. Хоча, як і раніше, наголос в ідеології робився на зміцнення патріотизму і єдності народів СРСР, тепер посилилася героїзація минулого росіян та інших народів. Класові, соціалістичні цінності замінювалися загальними термінами “Батьківщина”, “Вітчизна” (“Родина”, “Отечество”). В пропаганді зник наголос на пролетарському інтернаціоналізмі; переважав заклик до єдності всіх країн у спільній боротьбі проти фашизму.

Відбувалося зближення радянської влади з Російською православною церквою. Церковні ієрархи 22 червня 1941 р. благословили народ “на захист священних кордонів Вітчизни”. У 1942 р. їх було залучено до розслідування фашистських злочинів. Наступного року, з дозволу Сталіна, на Помісному соборі було обрано Патріарха. Ним став митрополит Сергій.

Пом’якшення адміністративно-ідеологічного контролю відбулося в літературі й мистецтві. Багато письменників і поетів пішли на фронт, стали військовими кореспондентами. Вони створювали антигітлерівські патріотичні твори. Особливо популярними серед бійців Червоної армії були вірші О. Твардовського, К. Симонова, нариси та статті І. Еренбурга, А. Толстого, М. Шолохова,пісні О. Александрова, Б. Мокроусова, В. Соловйова-Сєдого, М. Блантера, І. Дунаєвського, симфонії Д. Шостаковича та С. Прокоф’єва. Вони посилювали в бійців упевненість у перемозі, розвивали почуття національної гордості та патріотизму.

Справді масовим у роки війни стало кіно. Радянські оператори та режисери фіксували найбільш важливі події на фронті. Вони знімали документальні фільми - “Розгром німецьких військ під Москвою”, “Ленінград у боротьбі”, “Битва за Севастополь”, “Берлін” та художні стрічки - “Зоя”, “Хлопець з нашого міста”, “Навала”, “Вони захищали Батьківщину”, “Два бійці” та ін.

Відомі артисти театру, кіно та естради у складі творчих бригад виїздили на фронт, у шпиталі, заводські цехи і колгоспи. Всього на фронті було продемонстровано понад 440 тис. вистав та концертів.

Радянські художники масово залучалися до створення пропагандистських плакатів і карикатур, що масовими тиражами поширювалися по країні. Одним із символів тієї доби став плакат Іраклія Тоідзе “Родина-мать зовет!”.

Радянські вчені активно працювали над вдосконаленням різноманітних систем озброєнь. Розроблялися технології виготовлення нових твердих сплавів та металів, необхідних для танкової промисловості. Велися дослідження в галузі радіохвиль, що сприяло розвитку радіолокаторів. У роки війни фізик Л. Ландау розробив теорію руху квантової рідини, за що згодом одержав Нобелівську премію.

Загалом діяльність радянських науковців та діячів культури сприяла моральному зміцненню Радянського Союзу, покращенню його озброєнь і стала одним із факторів, що зробив можливою перемогу в Другій світовій війні.

Війна завдала значної шкоди російській культурі, її матеріальній базі. Були зруйновані тисячі шкіл, сотні вищих навчальних закладів та музеїв, спалені чи вивезені закордон сотні тисяч книг. Від військових дій, голоду, епідемій, важких умов праці загинуло багато талановитих науковців, письменників, художників. Суттєво зменшилася кількість випускників вищих навчальних закладів. Відновлення науки, культури та мистецтва відбувалося у важких умовах економічної розрухи одразу після звільнення від ворога окупованих територій і тривало майже десятиліття.

Друга світова війна породила в інтелігенції великі надії і сподівання на лібералізацію повоєнного громадського життя, послаблення державно-партійного контролю в галузі літератури та мистецтва, розширення свободи творчості. Особисті враження багатьох радянських людей, які побували в Європі, руйнували пропагандистські стереотипи про жахи капіталізму. Висловлювалися сподівання, що співпраця між СРСР та США у військовій сфері в роки війни буде доповнена культурними контактами в мирний час. Однак початок “холодної війни” та “закручування гайок” щодо інтелігенції швидко розвіяли народні ілюзії.

Особливою рисою розвитку культури в перші повоєнні роки було посилене втручання державно-партійного апарату в культурне життя суспільства. Культура розглядалася як “ідеологічний фронт”,засіб пропаганди політики партії, культу особи вождя, радянського способу життя і мислення. Нищівній критиці піддавалися т. зв. “буржуазні погляди” та “поклоніння культурі буржуазного Заходу”, спроби “відійти від марксизму” в науці, літературі та мистецтві.

Посилення цензури на собі першими відчули М. Зощенко та А. Ахматова. Вже в 1946 р. партійне керівництво країни видало постанову “Про журнали “Звезда” та “Ленинград”. У ній нищівно критикувалося дитяче оповідання М. Зощенка “Пригоди мавпочки”. На Оргбюро ЦК партії секретар з питань ідеології О. Жданов звинуватив автора в безідейності, вульгарності та аполітичності.

Аналогічні звинувачення незабаром були пред’явлені поетесі A. Ахматовій (“творець пустої, безідейної поезії, просякнутої духом песимізму та депресивності”, як зазначалося в постанові ЦК) та цілій низці інших російських літераторів. У результаті цих постанов розгорнулася широка кампанія переслідування діячів культури. За короткий час майже вся культурна сфера стала повністю контрольованою. Головним змістом творів стало возвеличення Сталіна, демонстрація переваг соціалізму та радянської людини.

Різкій критиці почали піддавати не лише літераторів, а й драматургів та композиторів. Проявами “ждановщини” стали постанови ЦК “Про репертуар драматичних театрів”, “Про кінофільм“Большая жизнь”, “Про оперу “Великая дружба” B. Мураделі”. Цькування провідних діячів мистецтва негативно вплинуло на розвиток культури.

Кульмінацією “всенародної любові” до вождя і вчителя Сталіна стало святкування його 70-ліття. Впродовж одного року було створено понад 2 тис. творів про “батька народів”. Серед замовлених творів про Сталіна були пісня І. Дунаєвського, вірші А. Ахматової та ін.

У 1947 - 1951 рр. компартія організувала в суспільстві дискусії з питань філософії, політекономії, мовознавства. В ній брали участь не лише науковці, але й партійні діячі. Результатом таких дискусій ставала критика і переслідування науковців, ліквідація наукових центрів, звільнення вчених з роботи, вилучення з бібліотек уже опублікованих книг. Одним із перших критиці було піддано філософа Г. Александрова за книги з історії західноєвропейської філософії.

Найбільш одіозною була дискусія з питань мови. Сталін висловив думку, що російська мова виникла в межиріччі Оки та Волги, а потім поширилася по всій Русі, що немає і не могло бути ніякої прамови. Сталін піддавав критиці порівняльно-історичний метод вивчення мов. По країні були організовувані масові обговорення ідей Сталіна з подальшим їх схваленням.

Зі значними труднощами зіткнулися радянські кібернетики, генетики, дослідники квантової механіки. За часів правління Сталіна їх піддавали різноманітним гонінням і заборонам. У серпні 1948 р. їхні дослідження було оголошено лженауковими, а праці заборонені. Домінуюче становище в агробіології зайняла група науковців, очолювана академіком Т. Лисенком, що мало негативний вплив на розвиток усього аграрного сектора радянської економіки. Збірник статей “Проти ідеалізму у сучасній фізиці” критикував радянських фізиків - прихильників теорій А. Ейнштейна (Л. Ландау, І. Тамма, Ю. Харитона, Я. Зельдовича, О. Іоффе та ін.). Лише зацікавленість керівництва СРСР у якнайшвидшому створенні атомної бомби дозволила уникнути репресій цілій групі науковців, звинувачених в ідеалізації теорії відносності (“бомба врятувала фізиків”). У випадку проведення репресій проти них радянська наука була б відкинута у своєму розвитку на 50 років назад.

Негативний характер для гуманітарних наук мала дискусія про патріотизм. У травні 1945 р. Сталін оголосив, що перемога в Другій світовій війні здобута насамперед завдяки перевагам соціалістичного ладу та патріотизму російського народу. Росіяни, за його словами, “є найбільш видатною нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу”. Сталін підкреслював вагу “ясного розуму”, стійкого характеру росіян, їхнього терпіння, довіри до влади навіть у найбільш складні моменти, готовність іти на жертви. Промова Сталіна докорінно змінила акценти в патріотичному вихованні народів СРСР. Було створено історичний міф, за яким російський народ є “старшим і сильнішим братом в сім’ї радянських народів”. Відповідно до політичної риторики розпочалася повальна русифікація народів СРСР, всіляко применшувалася роль їхньої культурної самобутності, переоцінювалася історична спадщина (вся історія неросіян розглядалася як єдиновекторна, спрямована на досягнення єдності з російським народом), що згодом спричинило зростання націоналізму серед українців, білорусів, молдаван, народів Прибалтики, Кавказу та Середньої Азії, загострило міжнаціональні взаємини в Радянському Союзі.

Переоцінка російської культури здійснювалася, щоб підкреслити її внесок у здобуття перемоги у Другій світовій війні, а також щоб протиставити її культурі Заходу, уявлення про високий рівень якої могло виникнути в мільйонів радянських громадян, що побували в 1941 - 1945 рр. за межами своєї країни. Відповідно відбувалася переоцінка досягнень російської культури на всьому проміжку її історії. За твердженнями багатьох тогочасних досліджень, більшість світових наукових винаходів, інженерних рішень і т. д. виникли завдяки росіянам. “Ми самі майже ніколи не уміли їх розвивати”, тому що “зазвичай ми недооцінювали своє і переоцінювали іноземне”. Перегини в кампанії з висунення претензій на першість, намагання оголосити творінням російських талантів майже кожен винахід від велосипеда до літака викликали обурення у свідомої російської інтелігенції, давали підстави для анекдотів на зразок “Росія - батьківщина слонів”. У рамках дискусії про патріотизм критиці піддавалися твори історика Є. Тарле, поета О. Твардовського, літературознавця І. Нусінова та багатьох інших.

Доповненням дискусії про патріотизм стала критика космополітизму, розгорнута у 1948 - 1949 рр. Її спричинило відкрите листування радянських та американських фізиків (зокрема, А. Ейнштейна), у якому обговорювалося питання створення загальносвітового уряду. Кампанія проти космополітів дуже швидко набрала антиєврейського забарвлення. Газети і журнали були наповнені критичними статтями проти “буржуазного космополітизму”. В їхніх прихильниках вбачали пошановувачів усього західного. Космополітами була оголошена значна частина інтелігенції, що малаєврейське коріння.

Паралельно критиці було піддано прихильників “буржуазного націоналізму”. Націоналістами ж оголошувалися представники української, білоруської науки та культури, вихідці з прибалтійських республік, Середньої Азії та Кавказу. Результатом дискусій на довгі роки стало утвердження в гуманітарних науках принципу партійності. Проблеми історії, філософії, мовознавства вирішувалися не фахівцями, а політичними та партійними керівниками.

Зі смертю Сталіна радянська література та мистецтво одержали значно ширші можливості для свого розвитку. Було ослаблено ідеологічний вплив на творчість художньої інтелігенції. У 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову “Про виправлення помилок в оцінці опер “Велика дружба”, “Богдан Хмельницький”, “Від усього серця”. Було реабілітовано багатьох діячів культури. Окремі з них зазнали репресій ще в 1930-х рр. Знову почали друкувати книги О. Веселого, П. Васильєва, І. Бабеля та інших.

Пожвавленню культурного життя в країні сприяла поява нових творчих спілок. Виникли Спілка письменників РРФСР, Спілка художників РРФСР, Спілка працівників кінематографії СРСР. Почали друкуватися нові літературно-художні та громадсько-політичні журнали “Москва”, “Нева”, “Иностранная литература”, “Юность”. У Москві відкрився новий драматичний театр “Современник”, основу театральної трупи якого складали випускники МХАТу. В цьому театрі проводилися літературні вечори відомих письменників та поетів. “Современник” став альтернативою для інших театрів, у ньому ставилося багато авангардних, іноді скандальних вистав. Акторами в ньому виступали О. Єфремов, О. Табаков, Г. Волчок, Є. Євстигнєєв та багато інших відомих митців.

Серед наслідків лібералізації культурного життя в СРСР стало налагодження міжнародних контактів діячів культури. Науковці та митці, викладачі вищих навчальних закладів проходили стажування у різних країнах світу. Розширювався обмін інформацією між науково-дослідними інститутами, їхня співпраця у важливих галузях науки і техніки. В СРСР організовувалися виставки з найбільших картинних галерей світу, проходили виступи кращих іноземних театральних та музичних колективів. У Москві відбувся перший Міжнародний конкурс музикантів та виконавців ім. П. Чайковського. Одним із його лауреатів став американський піаніст Ван Кліберн.

До початку 1950-х рр. було відновлено мережу зруйнованих шкіл та вищих навчальних закладів, розпочалося будівництво нових. Суттєво зросла чисельність учнів та студентів. Оскільки в роки війни значна частина підлітків ніде не навчалася, тепер для них створювалися вечірні курси, школи фабрично-заводського навчання, ремісничі та залізничні училища. Завдяки новим формам навчання було підготовлено у 1946 - 1950 рр. понад 3,4 млн. робітників. Поступово відновлено перехід до обов’язкової семирічної освіти.

Наприкінці 1950-х рр. в системі радянської освіти було проведено реформи. Семирічки перетворювалися на восьмирічні політехнічні школи. Початкова чотирирічна школа замінювалася трьохлітньою. Збільшувався термін навчання у середній школі до 11 років. До процесу навчання старшокласників додавалася праця на виробництві. Для цього на підприємствах створювалися навчальні цехи та верстати. Негативними наслідками освітньої реформи стали перевантаженість навчальних програм, зниження освітньої підготовки учнів. Уже в 1964 р. було відновлено десятирічний термін навчання.

Зростання потреб у кваліфікованих спеціалістах сприяло розширенню масштабів і якості вищої освіти. Було відкрито нові університети у Владивостоці, Новосибірську, Іркутську, Нальчику та інших містах. Лише в 1950 - 1955 рр. почали діяти 50 нових вищих навчальних закладів. У 1953 р. в країні нараховувалося 4,5 млн. осіб з вищою освітою. У 1959 - 1965 рр. вищі навчальні заклади успішно закінчили 2,4 млн. випускників.

У закладах зі сфери вищої освіти теж спостерігався негативний вплив втручання КПРС у культурне та освітянське життя. Загальнообов’язковими були нові гуманітарні дисципліни “Основи наукового комунізму”, “Основи політекономії”. Створювалася мережа партійних шкіл, університетів марксизму-ленінізму.

Можливості культурної та політичної просвіти населення розширювалися з розвитком радіо та телебачення (в 1945 р. в СРСР було кілька сотень телевізорів, а в 1953 р. - кілька десятків тисяч).

Паралельно з відновленням вищих навчальних закладів відновлювалися й наукові центри, зокрема Академії наук в Україні, Литві, Білорусії. Було створено Академії наук у Казахстані, Латвії, Естонії. Створювалися нові науково-дослідні інститути, які займалися дослідженнями в галузях атомної енергії, фізичної хімії, точної механіки, обчислювальної техніки. Ціла мережа наукових центрів, конструкторських бюро працювала для задоволення потреб військово-промислового комплексу. Результатами їхніх досліджень стало випробування у 1949 р. першої радянської атомної бомби, освоєння технології управління ядерною реакцією в атомному реакторі.

В середині 1950-х рр. СРСР вступив у епоху науково-технічної революції. Цьому сприяло суттєве збільшення видатків на науку. З 1953 до 1964 р. вони зросли у 12 разів. Низка радянських науковців цього періоду стали лауреатами Нобелівських премій у галузях точних та природничих наук: М. Семенов (1956), П. Черенков, І. Франк, І. Тамм (1958), Л. Ландау (1961), М. Басов і О. Прохоров (1964 р.). Дещо пізніше, за відкриття здійснені в період “хрущовської відлиги”, свої нобелівські відзнаки одержали П. Капиця (1978), Ж. Алфьоров (2001), О. Абрикосов та В. Гінзбург (2003).

У цей час значні наукові розробки здійснили радянські авіаконструктори О. Туполєв, С. Іллюшин, конструктор космічних та балістичних ракет С. Корольов. Вагомими досягненнями науки та техніки 1953 - 1964 рр. стали: створення турбореактивного літака Ту-104 (1955), запуск найпотужнішого у світі синхрофазотрону (1957), випробування на космодромі Байконурміжконтинентальної ракети Р-7 (1957), запуск у космос першого штучного супутника Землі (1957), спуск на воду атомного криголама “Ленін” (1957), випробування першого атомного човна (1958), політ у космос Ю. Гагаріна, випробування першої водневої бомби над Новою Землею (1961), створення системи залпового вогню “Град” (1962), запуск Білоярської та Ново-Воронезької атомних електростанцій (1963), виведення на навколоземну орбіту багатомісного космічного корабля “Восход-1”.

Попри те, що керівником сільського господарства країни тривалий час залишався Т. Лисенко, наприкінці 1950-х рр. було відновлено генетику, розроблялися питання боротьби з вітровою ерозією ґрунтів. Поширення одержали нові системи обробітку землі - поверхнева безвідвальна (Т. Мальцева) та ґрунтозахисна (О. Бараєва).

Розвитку гуманітарних досліджень сприяли нові наукові журнали: “История СССР”, “Вопросы истории КПСС”, “Новая и новейшая история”, “Мировая экономика и международные отношения”, “Вопросы языкознания” та ін. Вагомі здобутки в цей період мали філософи П. Копнін, В. Степнін, історики М. Тихомиров, М. Дружинін, Б. Рибаков, В. Сергєєв, С. Сказкін, етнолог С. Токарєв, археолог О. Арциховський, літературознавці М. Бахтін, Д. Лихачов, мовознавці В. Виноградов, Ф. Філін та багато інших.

Серед літературно-художніх журналів цього часу виділялися “Юность”, “Наш современник”, “Молодая гвардия”, “Иностранная литература”, “Советский экран”.

Гуманітарні тенденції у розвитку літератури та кіно того періоду яскраво виразилися в переосмисленні тем війни, які по- новому прозвучали в оповіданні М. Шолохова “Доля людини”, романіК. Симонова “Живі і мертві”, у фільмах Г. Чухрая “Балада про солдата”, М. Калатозова “Летять журавлі”.

З другої половини 1950-х рр. через країни “народної демократії”, різноманітні міжнародні фестивалі та виставки, що відбувалися в Москві, Ленінграді, столицях республік, до Радянського Союзу почали проникати нові культурні тенденції із Західної Європи, США в галузі мистецтва, архітектури, скульптури, музики, побутового життя, спорту, моди.

Проте і в період “хрущовської відлиги” керівництво країни втручалося у творчий процес. Не без ініціативи М. Хрущова було організовано кампанію критики проти письменника та поета Б. Пастернака. У 1958 р. за роман “Доктор Живаго”, заборонений в СРСР і надрукований за кордоном, Б. Пастернаку присудили Нобелівську премію в галузі літератури, але він змушений був від неї відмовитися. Заборонено було друкувати в СРСР романи В. Гросмана “Життя і доля”, О. Солженіцина “В колі першому”. Переслідувань зазнав генерал-майор П. Григоренко, який виступив за поглиблення демократизації країни. Утисків з боку держави зазнавали релігійні громади. Натомість поширювалася антирелігійна, атеїстична література. Нагляд за діячами культури і мистецтва здійснювали новий ідеолог КПРС М. Суслов та міністр культури О. Фурцева.

Зміна політичного курсу СРСР у 1964 р. вплинула на розвиток радянської культури. У 1965 - 1985 рр., як і раніше, відкривалися нові школи, вищі навчальні заклади, кінотеатри, будинки культури, науково-дослідні інститути. Лише нових музеїв було створено понад 570. Розвивалися засоби масової інформації, особливо телебачення. Значними тиражами (на 89 мовах народів СРСР) видавалася художня та наукова література. Водночас суттєво зріс адміністративний тиск на діячів культури та мистецтва влади, посилилася цензура. Фінансову підтримку з боку держави отримували лише ті мистецькі осередки, які пропагували у своїй творчості соціалістичний реалізм.

Згідно з принципами соцреалізму, в центрі всіх літературних та образотворчих творів мали перебувати вихідці з народу. Самі ж твори повинні були відображати народний побут, героїчні вчинки селян, робітників, радянських солдатів та партизанів, трудові досягнення.

Результатом втручання держави та КПРС у творчий процес стала поява двох видів мистецтва. Для читачів, глядачів і слухачів влада поширювала виключно ті твори художньої літератури, мистецтва, котрі відповідали принципам “соціалістичного реалізму”. Твори, які суперечили цим цінностям, не зважаючи на їх художню вартість, не одержували офіційного дозволу на поширення серед населення. Відчувши державний тиск, деякі діячі культури були змушені виїхати за кордон. Серед емігрантів опинилися письменники О. Синявський, Ю. Даніель, О. Солженіцин, В. Войнович, В. Некрасов, поет І. Бродський, театральний режисер Ю. Любимов, співачка Г. Вишневська, віолончеліст М. Ростропович та багато інших.

У 1965 - 1985 рр. найбільш освічена, передова частина радянської інтелігенції виступала зі справедливою критикою радянської системи, вимогами її суттєво покращити. Дисидентський рух розпочався відразу після приходу Л. Брежнєва до влади. Серед російських дисидентів виділялися історик Р. Медвєдєв, письменник О. Солженіцин, фізик А. Сахаров. Правозахисники організовували демонстрації під гаслами захисту прав і свобод людини, закріплених у конституції СРСР, а також у міжнародних угодах, підписаних керівництвом країни в Хельсінкі у 1978 р. Вони писали звернення до лідерів Радянського Союзу, зверталися в судові інстанції на захист окремих осіб, виступали проти реабілітації Сталіна. У 1968 р. учасники правозахисного руху організували демонстрації протесту проти введення радянських військ у Чехословаччину.

Попри всі намагання влади обмежити дисидентський рух, опозиція поступово активізувалася і набувала все нових і нових форм. Дисиденти організували публікацію за кордоном свої творів, заборонених в СРСР - “Тамвидав” (“Тамиздат”). Виникла і безцензурна література - “Самвидав” (“Самиздат”). Влада арештовувала дисидентів, висилала їх за кордон, утримувала в психіатричних лікарнях.

У культурному житті країни появилося нове покоління митців, яких пізніше буде названо “шестидесятниками”. Їхнє мистецтво спрямовувалося не на руйнування ідей, а на створення чогось нового чи відновлення традиції. Яскравими представниками цього напряму в російській літературі стали О. Євтушенко, О. Воз- несенський, Р. Рождественський. Відомий художник Е. Нєізвєстний стверджував, що творчість колишніх учасників війни найбільше суперечила методам соціалістичного реалізму та партійним канонам.

Багато “шістдесятників” (В. Бєлов, В. Биков, Ю. Набін, Є. Носов, О. Солженіцин, Ч. Айтматов) стали відомими завдяки публікаціям своїх творів у журналі “Новый мир”, а також діяльності головного редактора цього видання О. Твардовського.

З іншого боку доволі поширеним явищем “епохи застою” була наявність творів- “одноденок”, які здобували схвалення в керівництва держави, але так і не одержали визнання серед населення. І навпаки, багато творів, які користувалися популярністю серед громадян СРСР, стикалися із офіційними заборонами і перепонами. Показовою була ситуація у кінематографі. Радянські фільми “Біле сонце пустелі”, “Джентльмени удачі”, “Операція Ы”, “Кавказька полонянка”, “Місце зустрічі змінити не можна”, які до сьогодні не втратили своєї актуальності, тривалий час не пускали в прокат. Лише після тривалих зволікань вони потрапили до глядача.

У творчості багатьох митців цієї доби важливе місце займала Велика Вітчизняна війна. Про неї знімали художні фільми (“А зорі тут тихі”, “У бій ідуть одні “старики”, “Ати-бати йшли солдати” та ін.), писали книги, споруджували пам’ятники та меморіальні комплекси (меморіал “Героїчним захисникам Ленінграда”, “Мамаїв курган” на честь захисників Сталінграда та ін.). Друкувалися спогади учасників війни маршалів Г. Жукова “Спогади і роздуми”, О. Василевського “Справа всього життя” та ін. Водночас поширення здобула низькопробна література, яка відповідала ідеологічній лінії партії. Її символом стали книги Л. Брежнєва “Мала земля”, “Цілина”, “Відродження”.

Зі значними труднощами в 1964 - 1985 рр. зіштовхнулися радянські художники-авангардисти. Твори багатьох з них опинилися у сховищах і не були доступні глядачам.

У архітектурі символом соцреалізму “епохи застою” стала композиція фонтану “Дружби народів СРСР” К. Топурідзе.

Проведення політики “перебудови” сприяло поверненню до культурного життя дисидентів, публікації раніше заборонених творів. У 1987 - 1988 рр. було надруковано твори: “Діти Арбату” А. Рибакова, “Життя і доля” В. Гросмана, “Реквієм” А. Ахматової, “Софія Петрівна” Л. Чуковської, “Доктор Живаго” Б. Пастернака. Наприкінці 1980-х рр. виникли недержавні видавництва, у яких друкувалася переважно філософська та релігійна література - твори М. Бердяєва, В. Розанова, П. Флорентського.

В руслі політики гласності появилися незалежні засоби масової інформації. Ареною гострих дискусій у суспільстві стали періодичні видання - газети “Московские новости”, “Аргументы и факты”, журнал “Огонек”. У них розміщувалися статті з аналізом процесів перебудови, викриттям корупційних схем, підтримкою реформаційного курсу М. Горбачова.

У 1987 р. вперше появилися недержавні телеоб’єднання “НІКА-ТВ” (Незалежний інформаційний канал телебачення) та АТВ (Асоціація авторського телебачення). На державних телеканалах, переважно в нічний час транслювалися альтернативні передачі: “ТСН”, “12-й этаж”, “Взгляд” та ін.; почали транслюватися пісні у виконанні співаків раніше заборонених жанрів - року та панку, значно частіше демонструвалися концерти з піснями національних колективів (“Смерічка”, тріо Мареничів з України, “Сябри” з Білорусії та ін.). Особливою популярністю в населення користувалася пісня В. Цоя “Мы ждем перемен”. Вона стала символом тодішньої епохи для значної частини радянської молоді.

Наприкінці 1980-х рр. виникли альтернативні об’єднання письменників, літераторів - “Писатели в поддержку перестройки”, “Содружество”, “Союз духовного возрождения России” та ін. Вонисхвалювали демократичні тенденції у країні.

На противагу названим організаціям значно активізувалися і прихильники збереження існуючого суспільно-політичного ладу. Свої погляди вони розміщували не лише в офіційних, але і в альтернативних виданнях. Прикладом критики перебудови і процесів демократизації у культурі стала стаття Н. Андреєвої “Не можу поступитися принципами”, надрукована в газеті “Советская Россия” у березні 1988 р.

Значний внесок у розвиток російської культури доби перебудови зробила дружина М. Горбачова Раїса Максимівна. Вона, разом з академіком Д. Лихачовим, Г. М’ясниковим та іншими діячами культури, створила “Радянський Фонд культури”. Завдяки діяльності фонду значну фінансову підтримку отримали Центральний музей давньоруської культури і мистецтва імені Андрія Рубльова, Музей Марини Цвєтаєвої, Державний музей образотворчого мистецтва імені Олександра Пушкіна, Музей сім’ї Реріхів, Музей сім’ї Бенуа у Петергофі. Гроші з фонду надавалися на відновлення зруйнованих у 1920 - 1950-х рр. церков та історичних пам’яток, на повернення у Радянський Союз раніше вивезених культурних цінностей, бібліотек та архівів (процес повернення культурної спадщини активно триває до сьогодні). З 1986 до 1991 р. фонд зібрав серед населення і меценатів понад 100 мільйонів доларів США і спрямував їх на розвиток російської культури. В кілька разів більшу суму було зібрано Р. Горбачовою на покращення охорони здоров’я в Росії - створення лікарень для лікування дитячої лейкемії та раку, дитячої гематології та трансплантології.

Зміни відбувалися й у системі освіти та науки. Загалом кількість шкіл у країні перевищувала 140 тисяч. Було завершено перехід до обов’язкової середньої освіти. Ще 1984 р. було прийнято закон про реформування шкіл. У ньому передбачалися заходи спрямовані на доповнення середньої освіти професійною, запровадження комп’ютерів. Реалізація положень цього закону затяглася майже на десятиліття через слабку матеріально-технічну базу шкіл.

Продовжувала зростати кількість вищих навчальних закладів. Частина інститутів була реорганізована в університети. Для працюючої молоді створювалися робітничі факультети, на яких навчання велося в другу зміну. Поширення набула заочна форма навчання. Загалом у 1985 р. у країні працювало 33 млн. осіб з вищою освітою. Однак рівень підготовки багатьох з них не відповідав вимогам часу. Частина випускників працювали не за спеціальністю. Щоб виправити ситуацію, між навчальними закладами та підприємствами укладалися угоди про підготовку фахівців певного профілю, але це не вирішувало проблему.

Ще в “епоху застою” в радянській науці визріло відставання від країн Західної Європи, Японії, США, Канади. За визначенням одного із сучасників, що писав листа до Л. Брежнєва, без вживання належних заходів радянська наука не те що не зможе здійснювати власні відкриття, але й не матиме можливості навіть копіювати західні зразки матеріалів, технологій та машин. Ці слова виявилися пророчими. Вже з кінця 1970-х рр. багато новацій у радянській техніці відбувалися насамперед завдяки активній діяльності зовнішньої розвідки і науковому шпигунству, а на середину 1980-х рр. радянська наука вже не могла використовувати іноземний досвід. Серйозною проблемою стало відставання СРСР у розвитку обчислювальної техніки, кібернетики, генетики.

Все ж таки у низці галузей радянської науки спостерігалися позитивні явища, що відповідали світовим тенденціям. Так, і далі активно проводилися космічні дослідження, випробування і розробки у галузі лазерної техніки, атомної енергетики. Світове визнання одержали праці радянських дослідників з радіотехніки та електроніки (В. Котельников), термодинаміки (В. Кирилін), прикладної механіки та автоматики (О. Ішлінський).

Однією з форм покращення прикладного значення наукових досліджень стало заснування науково-виробничих об’єднань. Вони створювалися у промисловості та сільському господарстві і об’єднували в єдиний комплекс промислові підприємства, дослідні організації, конструкторські бюро, експериментальні господарства. До 1991 р. діяло біля 650 таких комплексів. Однак із поширенням ринкових відносин більшість із них розпалася, а науковці перейшли на роботу в комерційні структури.

Питання на закріплення

1. Яку внутрішню і зовнішню політику намагався проводити Тимчасовий уряд?

2. Коли більшовики захопили владу в Росії?

3. Проаналізуйте перебіг Громадянської війни в Росії.

4. Охарактеризуйте політику воєнного комунізму.

5. Що означають терміни “продрозкладка”, “трудова повинність”?

6. За яких обставин було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік?

7. У чому полягала суть “нової економічної політики”?

8. Назвіть причини проведення індустріалізації в СРСР.

9. Охарактеризуйте процес колективізації в СРСР 1920-х - 1930-х рр.

10.Що таке “стахановщина”?

11.Які регіони СРСР зазнали негативних наслідків голоду 1932 - 1933 рр.?

12.Як вплинула “коренізація” на розвиток російської культури?

13.Що таке “соціалістичний реалізм”?

14.Назвіть основні напрямки зовнішньої політики СРСР у 1924 - 1939 рр.

15.Дайте характеристику пакту Молотова-Ріббентропа.

16.Вкажіть дату початку Другої світової війни.

17.Які території було приєднано до СРСР від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р.?

18.Вкажіть дату початку німецько-радянської війни.

19.Назвіть найважливіші етапи німецько-радянської війни.

20.Які радянські полководці особливо відзначилися в роки Другої світової війни?

21.Які битви спричинили корінний перелом у ході німецько-радянського протистояння?

22.Назвіть дати проведення Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської конференцій. Які питання на них розглядалися?

23.Поясніть значення терміна “холодна війна”.

24.Визначте основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР у 1945 - 1953 рр.

25.Коли помер Сталін?

26.Чому Г. Маленков не мав підтримки серед верхівки комуністичної партії?

27.Розкрийте найсуперечливіші аспекти внутрішньої політики М. Хрущова.

28.Назвіть дату польоту першої людини в космос.

29.Охарактеризуйте правління Л. Брежнєва.

30.Що означають терміни “епоха застою”, “розвинутий соціалізм”?

31.У чому полягала суть косигінських реформ?

32.Визначте основні здобутки “золотої” п’ятирічки.

33.Охарактеризуйте політику СРСР щодо країн “народної демократії”?

34.Коли було введено радянські війська в Афганістан?

35.Назвіть передумови, причини, основні етапи та наслідки політики перебудови?

36.Назвіть найважчі проблеми техногенного походження, з якими зіткнувся М. Горбачов, перебуваючи при владі.

37.Які причини загострення національного питання в СРСР у 1980-х рр.?

38.Поясніть термін “парад суверенітетів”.

39.Назвіть цілі, які ставили перед собою учасники ДКНС.

40.Коли СРСР припинив своє існування?

41.Визначте найважливіші тенденції, притаманні російській культурі в 1945 - 1991 рр.

42.Назвіть причини проведення політично-культурницьких дискусій у 1946 - 1949 рр.

43.Які галузі науки дозволили СРСР зайняти провідне місце у загальносвітовому науково-технічному прогресі у 1960-х рр.?

44.Кого називали дисидентами?

45.Які позитивні зрушення відбулися в російській культурі в епоху перебудови?