Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Видатні Українці: Довідник

Северин Наливайко (?—1597)

Доля керівника народного повстання в Україні й Білорусі проти польського панування — одна з найдивовижніших для свого часу. Наливайко народився в містечку Гусятин на Поділлі, в родині ремісника. Після смерті батька, замученого слугами магната Калиновського, переїхав із матір’ю в Острог. Отримав блискучу на той час освіту: закінчив Острозьку школу, був членом Острозького братства, керівником Дерманської друкарні. Викладав у Острозькій школі, прийняв духовний сан і став придворним священиком князя Костянтина Острозького.

У 1594 році цей широко освічений і багато обдарований чоловік облишив блискучу кар’єру, зібрав на Брацлавщині загін нереєстрових козаків, зв’язався із Січчю і запропонував спільно вести боротьбу з польською шляхтою і турецько-татарськими набігами. Восени того ж року повсталі селяни разом із загонами Наливайка перемогли на Південному Бузі польське військо, а наступного року виступили в похід проти турків у Молдавію та Угорщину. Наприкінці 1595 року повстання охопило не лише Брацлавщину, але й Білорусію та Галичину. 24 березня 1596 року повстанці завдали нищівної поразки полякам під Білою Церквою, а незабаром Северина Наливайка було обрано козацьким гетьманом.

Однак поляки зуміли підтягнути свіжі сили, і повстанцям довелося відступити. Битва в урочищі Солониці поблизу Лубен закінчилася їхньою поразкою. Почалися розбрати в таборі повстанців, у результаті яких самого Наливайка і його найближчого сподвижника М. Шаулу видали полякам. Під час цих подій вороги зненацька напали на табір повстанців і розгромили його.

11 квітня 1597 року Наливайка після жорстоких катувань було привселюдно страчено у Варшаві. Повстання під його керівництвом стало драматичним прологом до великої визвольної війни українського народу за незалежність, що спалахнула в наступному столітті.

Козацька епоха створила зовсім особливий тип української жінки-захисниці сім’ї та майна, яка самостійно приймала життєво важливі рішення і почасти бралася до зброї, щоб відстояти свою честь і гідність. Традиція, що склалася ще в Київській Русі, надавала українкам широких прав. Під час відсутності чоловіка вони могли підписувати за нього будь-які документи. Якщо чоловік був державним діячем, дружина діяла в руслі його політики, а іноді й цілком незалежно. І в сім’ї, і в суспільстві жінка в Україні користувалася великою свободою, що знайшло своє відображення в мові. Так, слово «дружина», означає, що жінка є подругою, рівнею своєму чоловікові, а не його рабою. Траплялося, що після смерті чоловіка, котрий обіймав державний пост, дружина успадковувала не лише його майно, але й посаду. Зберігся документ, датований 1569 роком, у якому війт міста Володимира-Волинського заповів своє «війтівство» дружині Томілі Данилівні. У жодній із європейських країн того часу жінка й помислити не могла про такі речі.

Історія свідчить, що серед шляхетних українок того часу було чимало жінок із авантюрною жилкою. І не дивно — умови життя в прикордонні з Диким Полем сприяли розв’язанню конфліктів за допомогою сили. «Гродські книги» того часу свідчать, що найчастіше організаторами збройних зіткнень між шляхтичами — «наїздів» — ставали жінки, а не чоловіки. Під час відсутності чоловіка, або коли жінки залишалися вдовами і власницями великих маєтків, вони не роздумуючи вдавалися до сили, зводили рахунки й жорстоко мстилися за образи.

Серед «амазонок» того часу особливою славою користувалися Ганна Борзобагата-Красенська та княгиня Софія Ружинська з Карабчева.

Ганна Борзобагата-Красенська була відома як жінка надзвичайна, владна та рішуча. Вона зуміла підкорити не лише чоловіка, але й тестя — єпископа Луцького. Вона самостійно розпоряджалася майном і скарбницею Луцького єпископства, вела світське судочинство і час від часу учиняла «наїзди» на незговірливих сусідів. Коли розлютований король Стефан Баторій підняв проти Ганни «посполите рушення», тобто збройне ополчення чисельністю в кілька тисяч шабель, це не збентежило свавільну волинську амазонку: надягнувши панцир і зібравши сильний загін із вірних гайдуків і потужної артилерії, вона завдала нищівної поразки «посполитим». При цьому вона сама брала участь у всіх боях із мечем у руці.

Княгиня Софія Ружинська, скривджена князями Корецькими, в 1608 році зібрала ціле військо — близько шести тисяч чоловік піхоти й кінноти — і під звуки маршу, зі штандартами, що майоріли на ходу, оточила, взяла штурмом і спалила вщент замок Корецьких у місті Черемошне. Місто було розграбоване і поступово занепало.

Але не лише свавілля та жорстокість виявляли жінки цієї епохи. Були серед них і справжні героїні — такі як подолянка Олена Завистна. У 1654 році польські війська оточили невелике укріплене містечко Буш на Поділлі. Коли з’ясувалося, що сили нерівні, у місті відбулася зрада і падіння фортеці неминуче, Олена власноручно позбавила життя чоловіка-зрадника, а потім підпалила пороховий льох і підірвала себе разом із дітьми та кількома десятками захисників містечка, що залишилися живими. Разом із ними загинули й близько чотирьох тисяч поляків, які саме у цей момент увірвалися в місто.