Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Видатні Українці: Довідник

Оксана Мєшко (1905—1991)

Оксана Мєшко — найяскравіший взірець української жінки, котра пройшла крізь найсуворіші випробування і зберегла високу гідність, честь і силу духу.

Народилася вона в Старих Санжарах у Полтавській області, в сім’ї малоземельних селян, вихідців із козацтва. Батька Оксани в 1920 році було розстріляно в числі заручників, узятих радянською владою за невиконання продподатку, а майно, в тому числі й будинок, конфісковано. Троє дітей, які залишилися живими, розбрелися по світу.

У 1927 році Оксана Мєшко вступила на хімічний факультет Дніпропетровського інституту народної освіти й зуміла його закінчити. У 1930 році вона вийшла заміж за Федора Сергієнка, який був членом Української комуністичної партії («боротьбистів»). У 1935 році її чоловіка було заарештовано. Оксана Мєшко залишилася сама зі старою матір’ю та двома малолітніми синами. У 1936 році був заарештований її дядько Олександр Янко, а в 1937 році розстріляний двоюрідний брат Євген. У роки війни Оксана втратила одного із синів — він загинув під час німецького бомбардування.

Навесні 1944 року мужня жінка повернулася у Дніпропетровськ, до матері. Сюди ж приїхала її сестра Віра, син якої боровся і загинув у рядах УПА. Сусіди донесли в органи НКВС, і обидві жінки були заарештовані. Допити «із застосуванням жорстких методів» тривали більше 20 днів, але Оксана Мєшко і її сестра не підписали жодного із протоколів слідства. Через сім місяців вони були засуджені до 10 років ув’язнення.

У 1954 році Оксану Мєшко було звільнено «за станом здоров’я», але повернутися до Києва їй удалося лише в 1956 році. У період «хрущовської відлиги» виник рух «шістдесятників», знову відроджувався інтерес до національної культури, мистецтва, традицій, і Оксана стає організатором багатьох культурних акцій. Арешти, обшуки та звільнення її не лякали — цю школу вона пройшла «з відзнакою». На спроби залякати і зламати її волю вона відповіла протестами, поданими до Верховної Ради України та Комітету державної безпеки. Кожен із таких протестів ставав актом боротьби за права людини в умовах тоталітарної держави.

У 1973 році, після хвилі арештів, що прокотилися по Києву і всій Україні, Микола Руденко поділився з нею ідеєю створення правозахисної Української Гельсинської групи (УГГ). Оксана Мєшко гаряче підтримала цю думку й стала одним із найактивніших помічників Руденка. У найближчі два роки в її квартирі було проведено дев’ять обшуків, на 75-річну жінку неодноразово нападали збройні покидьки, а в будинку навпроти КДБ обладнало спостережний пункт, оснащений апаратурою нічного бачення. Тих, хто направлявся до Оксани, хапали по дорозі, жорстоко били, грабували. А після арешту керівників УГГ їй довелося самій вести війну з цілою армією співробітників КДБ, стукачів, оперативників, слідчих, суддів.

У 1980 році Оксану Мєшко піддали примусовому «лікуванню» у психіатричній лікарні, а потім присудили до п’яти років заслання. У 1985 році вона знову повернулася до Києва. Почалася «перебудова», але зміни йшли до болю повільно. Коли в 1988 році Оксана Мєшко за запрошенням української діаспори виїжджала для лікування до Австралії, працівники КДБ напутували її: «їдьте, Оксано Яківно. І не повертайтеся!»

Але вона повернулася — після тріумфальних виступів у парламенті Австралії та на Всесвітньому конгресі вільних українців у США. Увагу всієї світової преси було прикуто до становища в Україні. Надалі Оксана Мєшко стала одним із засновників і натхненників Української республіканської партії, створеної на основі Українського Гельсінського союзу. А восени 1990 року вісім десятий’ятирічна жінка взяла участь у студентському голодуванні протесту, яке увійшло до історії. Її неприборкувана енергія та віра в правоту своєї справи вражали людей.

Серце Оксани Мєшко зупинилося 2 січня 1991 року. Похована вона на Байковому цвинтарі. Над її могилою встановлено простий козацький хрест.