Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Структура народонаселення України. Національні меньшини

Впродовж XIX ст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграцій сусідніх етносів Російський царизм також усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, передусім сербами, німцями, греками, болгарами тощо. Найбільше ж заохочувалися росіяни, яким прищеплювали усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їх зверхності над людьми інших національностей — фактично в'язнів царської тюрми народів», як називали тоді Російську імперію ті, хто боровся за її повалення

Про колонізаторську національну політику царизму свідчить структура міського населення України. Наприкінці XIX ст. українці тут становили не більше третини Найменше українців проживало у великих містах в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві — лише 22% Загалом у промисловості, на транспорті й у торгівлі тоді працювало тут лише трохи більше 9% українців. А серед вчених, митців, медичних працівників, церковних служителів їх було й того менше- 0,5%.

Українська нація формувалася й розвивалася переважно як селянська. За даними перепису 1897 р, 84% населення України під владою Російської імперії становили селяни. В їх середовищі інтенсивно відбувалося соціальне розшарування. Вже наприкінці XIX ст. заможні селяни Наддніпрянщини становили близько чверті сільського населення. В їх руках зосереджувалося майже 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби. Традиційно селяни в цілому були одвічними охоронцями та найстабільнішими носіями етнічних рис українців у їх мові, духовній та матеріальній культурі, моральності, світогляді.

Значною верствою населення Наддніпрянщини було робітництво. Воно стало досить впливовою суспільною силою завдяки бурхливому промисловому розвитку другої половини XIX — початку.

XIX ст. 31,5 млн робітників, за переписом 1897 р., понад чотири п'ятих були місцевими уроженцями, і більше половини з них вважали своєю рідною мовою українську 44% усіх робітників України під владою Російської імперії на початку XX ст. працювали на великих підприємствах з числом працевлаштованих понад 500 чоловік на кожному (для порівняння частка таких робітників у США сягала тоді лише 33%).

Помітне місце в соціальній структурі населення Наддніпрянської України посідав і другий з двох найголовніших класів тогочасного суспільства - клас підприємців і торгівців (буржуазія). Як свідчать дані вищезгаданого перепису, понад 100 тис. осіб (без членів родин), котрі говорили українською мовою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді, кількість таких підприємців була ще більшою, оскільки чимало з них записували своєю рідною мовою російську.

Відживаючим класом феодально-кріпосницької епохи на початку XX ст. був клас дворян - поміщиків, яких разом з членами їх родин на Наддніпрянщині налічувалося близько 275 тис. Переважна більшість з них, розпродавши свої землі, перебиралася на постійне місце проживання до міст, де поповнювала лави чиновництва та інтелігенції (на рубежі ХІХ-ХХ ст. 25% її складу все ще становили вихідці з дворян). Питома вага і значення соціально різнорідної інтелігенції дедалі зростали Найчисленніша частина інтелігенції (вчителі, лікарі, агрономи тощо) жила й працювала переважно за межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народними масами, вона докладала чимало зусиль для поширення масової національної свідомості, чим зробила значний внесок у становлення української нації.

Наприкінці XIX ст. в результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їх рідній землі зменшилася з 90 до 80%. Значно збільшилася кількість росіян — у цей час їх частка серед населення України становила майже 12%. Найбільше росіян було серед чиновництва, купецтва й робітництва на Лівобережжі та Півдні України. Там же вони разом із зрусифікованими українцями становили більшість міського населення.

На Правобережжі найчисленнішою меньшиною, як і раніше, були поляки, хоч їх частка серед населення України впала з 10% на початку XIX ст. до 6% наприкінці століття Правда, вони продовжували переважати (60%) серед дворянства України, хоча кількість польських поміщиків, передусім дрібномаєткових, зменшилася одні опинилися у сибірському засланні за участь у визвольному русі, інші самі розпродавали свої маєтки й перебиралися до міст, поповнюючи ряди чиновників, підприємців, учителів тощо.

Найбільший природний приріст серед національних меншин спостерігався у євреїв, що жили тут здавна. Іудейська релігія заохочувала створення багатодітних родин, а про здоров'я дітей піклувалася уся єврейська громада того чи іншого населеного пункту. Традиційною була взаємодопомога у єврейських громадах. Утвердження капіталістичних (ринкових) відносин також сприяло традиційному для єврейського населення підприємництву у сфері торгівлі та промисловості. Багато євреїв поповнило лави робітництва та інтелігенції (лікарі, юристи, журналісти тощо). Наприкінці XIX ст. євреї становили 8% від усього населення і 33% - міського населення України. Ті ж показники по Правобережній Україні, яка за царським законодавством здавна входила до так званої смуги осідлості євреїв (тільки там їм дозволялося селитися на постійне проживання), були ще вищими відповідно і2,5 і 80%. Отже, містечка Правобережжя були переважно єврейськими, де повністю панували єврейські громади з своєю культурою, релігією, мовою. Збільшувалася частка єврейського населення й у великих містах України, хоч там воно переважно русифікувалося. На один з найбільших єврейських осередків світу перетворилася Одеса. Тут євреї наприкінці XIX ст. становили більше половини всього населення міста.

Кількість німців у народонаселенні України в цей час сягала 1 млн. По півмільйона тут налічувалося кримських татар і румунів (чи молдаван) Крім того, на початку XX ст. в Україні проживали такі національні меншини, як болгари (200 тис ), греки (140 тис ), вірмени (50 тис. ), чехи (38 тис. ), словаки (13 тис. ). Зустрічалися лише поодинокі представники англійської, французької, італійської та інших західноєвропейських націй. Групи національних меншин в Україні зосереджувалися переважно у містах і промислових селищах, за характером професійних занять вони тяжіли до промисловості й торгівлі.

Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності здебільшого українського населення, якого не приваблювало міське життя. Як споконвічні хлібороби, українці прагнули укорінитися на землі предків. Однак цьому не сприяли масове зубожіння, обезземелення селянства, яким супроводжувався процес утвердження капіталістичних (ринкових) відносин.

Виникла ситуація, за якої майже 70% працездатного населення, передусім сільського, не мало постійної роботи. Водночас посилювалися державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекомендували державні (казені) землі на Україні «віддавати переселенцям із внутрішніх російських губерній, місцеве ж збідніле населення переселяти в інші частини Росії, на землі призначені для переселенців». Нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що панував в Україні, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи спричинив масову еміграцію українців. Основною її метою були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.