Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Під владою Російської і Австрійської імперій

Русіфікаторська політика царизму

Цементуючою силою української нації об'єктивно була українська мова. Як літературну, вивільнену від регіональних діалектизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофілами, всіляко перешкоджаючи їх культурно- просвітницькій діяльності. Уже за царювання Миколи І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній переваги любові до батьківщини», тобто до України, «над любов'ю до вітчизни», тобто, до імперії. Політично не благонадійними вважався всякий, хто виявив інтерес до українських старожитностей, історії, літератури. В Московському університеті знайшлися й професори, які в лекціях і в пресі стали цілком- серйозно запевняти, що українська мова є та сама російська, але попсована польською.

Російська шовіністична преса заповзято пропагувала думку, нібито освіта українською мовою прищеплює масам дух відчудження від Російської імперії. До цькування самої ідеї навчання українською мовою учнів навіть початкових народних шкіл підключилися й польські та єврейські шовіністи. Вони називали українців «сепаратистами», що стало підставою для нещадних нагінок на українство офіційних царських властей. Останні, вбачаючи в українстві загрозу «єдиній і неподільній», посилили цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову було вигнано з освітніх навчальніх закладів і державних установ. Зрештою, майже повсюдно більшість українського панства перейшла на вживання російської мови навіть у родинному спілкуванні Українську мову стали називати «мужичою», бо від неї не відмовились селянські маси.

Насамперед русифікувалися міста, куди з російських губерній охоче приїздили в адміністративно-управлінські установи чиновники. Тут вони почували себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, як і заможні міщани, духовенство, також здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо відкидали багаті віковічні надбання української духовної культури.

Проте і серед української освіченої еліти були патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. В їх пам'яті жили культурницькі та державницькі традиції українського народу з його національно-політичним ідеалом,який ще не мав чіткої орієнтації й схилявся чи то до певної державної самостійності, чи до автономії у державних системах Росії або Польщі, чи навіть до федеративної спілки з якоюсь із цих держав.

Значне занепокоєння царських властей викликав поданий тоді ж на розгляд цензури на початку 60-х рр. XIX ст. український переклад Євангелія, зроблений Ф. Морачевським Спеціально утворена комісія Синоду винесла безапеляційне рішення визнати рукопис небезпечним і шкідливим лише через мову перекладу. Отже, перша спроба донести слово Боже до українців їх рідною мовою була зустрінута вкрай неприязно як світською, так і церковною владою Російської імперії.

Одразу ж потому царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв 18 липня 1863 р. видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо заборонялося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу» Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії і загибельних для Малоросії».

Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої не було, немає і бути не може», свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився цим циркуляром, яким, за висловом видатного діяча та історика культури України. Івана Огнієнка на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою.

Проте цього було замало царату. В середині 70- х рр. ХХст. в Петербурзі була створена таємна урядова комісія, що мала виробити ефективні заходи щодо боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії».

Доповідну записку разом з проектом відповідного указу негайно відправили Олександру II 18 травня 1876 р цар підписав ганебний указ. Ним заборонялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні й перекладні твори (навіть тексти до нот), а й завозити в межі Російської імперії такі книги і брошури, надруковані за кордоном. Також заборонялися українські театральні вистави, концерти національною мовою.