Історія України навчальний посібник

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині ХVІІ-ХVІІІ СТ.

Західноукраїнські землі

Традиційно до складу Західної України входили такі історико-географічні та етнографічні землі як Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Західне Поділля, Покуття, Передкарпаття, Надсяння, Бойківщина, Гуцульщина, частини Холмщини, Підляшшя, Лемківщини. Крім того, до західноукраїнських земель належать такі мальовничі гірські регіони як Північна та Південна Буковина, а також Закарпаття.

Складною була доля цих українських земель, які у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. перебували під владою могутніх сусідніх держав — Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини, Австрії. Разом з тим, незважаючи на економічну відсталість, політичну роздробленність і підпорядкування урядам різних іноземних країн, населення Західної України не стояло осторонь події загально-національного характеру, якою на той час стала Визвольна війна українського народу.

При перших звістках про перемоги козацького війська на чолі з Б. Хмельницьким вся Галичина піднімається на боротьбу проти польської влади У Городку, Сокалі, Тернополі, Заболотові, Товмачі, Якові, Яворові, Рогатині, Калуші та їхніх околицях створюються повстанські загони, які очолює місцева українська шляхта та міщанська старшина Поступово на території Західної України встановлюється козацький устрій.

Похід полків Б Хмельницького на Львів та його облога восени 1648 р лише підтвердили наміри козацької верхівки про об'єднання всіх етнічно-українських земель. Боротьба за Червону Русь (так називали у тогочасних джерелах Галичину) велася протягом всіх років Визвольної війни. Так, у жовтні 1656 р. Україна ратифікувала договір з Трансільванією, згідно якого «міста по Віслу ріку і в яких проживали руські люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст Війська Запорозького». Джерела переконливо свідчать про те, що й наступні українські гетьмани, зокрема П. Дорошенко, «жадали всієї Червоної Русі до Вісли».

Однак проблеми внутрішнього характеру, а також міжнародний та геополітичний фактори не дали змоги Українській козацькій державі поширити свої інститути на західноукраїнські землі.

Карпатський регіон виробив власні форми соціальної і національної боротьби проти поневолювачів - у другій половині XVII ст. і, особливо, у XVIII ст тут поширився рух опришків ( від лат opressor — порушник знищувач).

В історичній літературі збереглися такі імена ватажків закарпатських опришків під час революційних подій Хмельниччини. Це — І. Сивохап, П. Варга, О. Руснак, П. Орос, С. Форгач, О. Кліщович. Особливого звучання опришківство набуло у 30-40-х рр. XVIII ст. коли на його чолі став Олекса Довбуш (1700-1745). Загони народного ватажка діяли переважно на Коломийщині, однак ім'я Довбуша було добре відомим у сусідніх країнах - Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії. Під час піднесення гайдамацького руху на Правобережній Україні у 1768-1769 рр. опришки допомагали своїм побратимам боротися проти засилля польської влади.

Починаючи з половини XVII ст. Західна Україна у верхніх прошарках свого населення розпочала дуже швидко і сильно ополячуватися, а представниками української нації залишалася головним чином селянська маса. У цей період національна самосвідомість притупляється і на перший план виступає релігійна свідомість. Перехід з православ'я у католицизм вважається відреченням від своєї національності. Одночасно в останній чверті XVII ст. на західноукраїнські землі з новою силою насувається унія її роль в історії України є неоднозначною, але не підлягає сумніву той факт, що прийнявши унію, галичани вперто трималися свого східного обряду й не давали себе латинізувати.

У1676 р. сейм Речі Посполитої видає закон, який під страхом смерті забороняв православним виїжджати за кордон і приїжджати з-за кордону, підтримувати відносини з своїми патріархами. Разом з тим, поступово обмежувались права православних братств, які вже не могли боротися супроти силоміць нав'язуваної церковної унії 1699 р. сейм узаконює положення, яке дозволяє займати виборні міські посади лише уніатам, але не православним. Таким чином цілеспрямована політика польського уряду приводить до того, що, наприклад, у 1761 р в Перемишльській єпархії вже не було жодної православної церкви.

Культурне життя західноукраїнського регіону у цей період репрезентували письменники і поети Г.Бутович, А. Желіборський, С. Климовський, М. Андрелла, М. Ольшовський, майстри живопису І. Руткович та Й. Кондзалевич, автори історичних літописів М. Гунашевський, С. Коростенський, Я. Юзефович, І. Базилевич та інші.

Протягом кількох століть населення Буковини (у складі Молдавського князівства) й Закарпаття ( під владою Угорщини) зазнавало тяжкого гніту османських завойовників, лише наприкінці XVIII ст. вони перейшли під владу Австрії Адміністративний устрій західноукраїнських земель встановлювався залежно від державотворчих традицій тих країн, під владою яких вони перебували У другій половині XVIII ст Буковина поділялася на три цінути — Чернівецький, Сучавський і Кіполунгський (підпорядковувалися Молдавії), та мілітаризовану Хотинську райю, яка управлялася з Стамбула Закарпатська Україна належала до Пожонського (Братиславського) намісницького управління й поділялася на чотири жупи (комітати) — Ужанську, Березьку, Угочанську та Мараморську

Найбільші міста Західної України — Львів, Ужгород, Чернівці, Мукачеве, Хуст та інші — знаходилися на важливих торгових шляхах і відігравали роль транзитних пунктів торгівлі між європейськими та азіатськими країнами. Великим центром ремесел і промислу був Львів. У середині XVII ст. тут налічувалося понад 120 ремісничих спецільностей, з яких більше 50 об'єднувались в 33 ремісничих цехи. Крім того, у місті існував ряд не- цехових підприємств —близько 30 млинів, багато броварень (пивоварень, медоварень і ґуралень). До речі, власниками останніх могли бути тільки міщани-католики.

Після 1772 року значна кількість західноукраїнських міст втратила свої колишні міські привілеї До рук австрійської влади Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перейшли у стані великого економічного занепаду Міжнародні війни, окупація іноземними військами, боротьба магнатів і шляхти між собою, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний та національний гніт — ці та інші причини довели цей мальовничий край до великого зубожіння. Особливо важким було становище української людності, яка, попри всі негаразди, зберігала свою мову, культуру, побут і звичаї. Саме міцність народного характеру давала змогу з надією дивитися у наступне XIX століття.