Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині ХVІІ-ХVІІІ СТ.

Між «чотирьох вогнів»

В останню чверть XVII — на початку XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України Українське територіальне питання набуло міжнародного значення, адже кожна з «високих сторін» (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Зважаючи на відносну рівність екпансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр. ядром українського політико — адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673- 1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавницького миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680 р

Війна 1676-1681 рр., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бахчисарайський мир 1681 р. встановив, що на території. Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося «ніякого поселення робити». Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонували пустелю в самім серці багатого краю»

Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу, була Гетьманщина «Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить вміло перегравала їх у складній дипломатичній грі. Спротив 1 Самойловича не завадив королю Яну ІІІ Собеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти «Вічний мир» (1686), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі Крім того царський уряд аргументував свої наміри, що «Хмельницькому по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а «при кому козаки, при тому й залишається Україна» Туреччина обґрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у попередні роки договору з гетьманом П. Дорошенком. Традиційна кримська політика щодо Правобережжя грунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовнішньополітичними відомствами і не спиралась на «історичне право».

Представники багатьох держав з'їхались на Карловицький конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій За принципом («після завоювання») Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. 3 огляду на усунення турецької загрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р. «присвячувався» одному з керівників визвольного руху Виходячи з домовленостей між обома державами, полковник.

С. Палій «або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв», до володінь Польської Корони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І. Мазепи

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя Петро І «віднімав царську руку від тогобічної України» Натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «буферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель. Польщі продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставали татарські набіги.

Широкого міжнародного звучання набула визвольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр. Так, навіть під час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою, польські дипломати вимагали повернення українських «свавільників», які втекли на турецький бік 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського переслідувати повстанські загони на підвладній йому території.

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову демонструють зовнішньополітичну єдність в українському питанні. За угодою між урядами обох країн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання — Коліївщина (1768) Події Коліївщини стали одним з повштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які були укладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій чи іншій формі пункти про Україну, її населення та кордони

Міжнародна ситуація другої половини XVII- XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіально розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів» Але вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.