Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Ліквідація козацької державності

Остаточне скасування української державності

З середини 60-х рр. XVIII ст. процес суцільного знищення царатом усіх автономних чинників України пішов особливо швидкими темпами. У часі він збігся з завершальним етапом феодалізації суспільних відносин і юридичним закріпаченням великої маси відносно вільних посполитих. Змінювалося співвідношення між підневільною та найманою працею (на користь останньої), поглиблювалося станове розшарування і майнова нерівність, активізувалась товаризація господарства.

Зокрема, найбільшого поширення наймана праця набула в купецьких мануфактурах. У другій половині XVIII ст. у Ніжині та Києві шовкові й шкіряні заводи купців Іванова, Алісова, Смородіна, полотняну мануфактуру Єгорова в Климовичах, підприємства у с.Клинці обслуговували тільки наймані робітники. Великі суми грошей зосередились у руках старшинських і дворянських родин Апостолів, Ґалаґанів, Скоропадських, Маркевичів — на Лівобережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших на Слобожанщині.

В січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Петербурга й під загрозою кари за «зраду» примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Румянцевим. А указом від 17 листопада призначила «головним малоросійським командиром» генерал-губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина II ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їх прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних «військових обивателів»).

З серпня 1775 р. набув чинності «Маніфест про знищення Запорозької Січі й про причислення оної до Новоросійської губернії». На початку 80-х рр. на Лівобережжі також скасовувався полковий устрій, а замість нього створювались Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва. 1782 р. відповідно до указів цариці й Сенату виходить розпорядження Намісницького правління, в якому ще раз проголошувалась необхідність остаточного скасування внутрішніх «малоросійських» митниць і «застав» на кордонах білоруських, Псковської та Смоленської губерній, перенесення їх «по кордоні імперії...». Указом 1783 р. розформовувалось українське козацьке військо й зливалось з російською армією. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію.

Фактично і законодавчо ліквідувавши автономію, царський уряд у другій половині XVIII ст., правда, ще не раз порушував питання про уточнення кордонів між «Великоросією», «Малоросією» та Слобожанщиною; Україною, Річчю Посполитою і Туреччиною, окремими українськими і російськими губерніями. Але мова вже йшла про Україну (чи її регіони) не як державу, а, головним чином, як одну з «областей», що входили до складу єдиної імперії. Досить характерною в цьому аспекті є доповідь членів Сенату імператриці 1775 р. про Новоросійську і Азовську губернії, де всі землі між Бугом і Дніпром вже розглядались здебільшого як російські. В ній також зазначалось, що кордон Новоросійської губернії, а отже, і Російської імперії з Польщею на ділянці від гирла Тясмину до гирла Синюхи тоді збігався з межею Єлизаветградської провінції. Далі він пролягав униз Бугом до його гирла і Дністра, за ним до фортеці Кінбурн «з її округом» (таку офіційну думку від імені Сенату висловив граф Григорій Потьомкін).

Досить детальний опис цієї демаркаційної лінії знаходимо в «Акті розмежування Новоросійської губернії і Польської України, укладеному уповноваженими її імператорської величності і короля Республіки польськими комісарами в 5-й день січня 1781 року». При цьому мета з обох боків була така: «Назавжди запобігти й відвернути колишні між жителями донині суперечки й чвари». Ще раз уточнюється вона в «Описі кордону між Новоросійською губернією і Польською Україною» від 16 січня того ж року. Кордон в обох випадках визначався по річках Тясмин, Ірклій, Вись, Синюха (або Синя Вода), Буг (Бог), Турія, Дніпро, а також суходолом між ними.

Що ж конкретно до кількості населення, так 1782 р. у Київському, Новгород-Сіверському та Чернігівському намісництвах налічувалось усього 8217 населених пунктів, серед яких — 33 міста, 89 містечок, 8149 сіл, слобід і хуторів з 1144 015 душ чоловічої статі (крім дворян). На Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. налічувалося 19 міст, понад 1 тис. сіл і слобід, 2,1 тис. хуторів, де мешкало близько 1 млн. чоловік. Коли порівняємо наведену кількість жителів Слобожанщини з кількістю її мешканців наприкінці XVII ст. (232 міста і села з 250 тис. чол.), то побачимо: фактично за 100 років людність кількісно зросла в 4 рази. На Лівобережжі лише з 30-х рр. по 1782 р. кількість мешканців зросла приблизно в 1,5 раза.

Більшість населення, зрозуміло, становили селяни. Так, за матеріалами ревізії 1763-1764 рр. на Лівобережній Україні вони становили 58% від усього населення, козаки — близько 31, інші—11%. Порівняно з даними перепису 1782 р. співвідношення помітно не змінилося (селяни — 59%, козаки — 33, інші — 8%). Відсоток «малоросійського» міщанства та купецтва сягав 3%. Причому тут тільки 2% населення звільнялося від сплати податків. Потрібно зазначити, що загалом по Росії на той час (IV ревізія) приватні й державні селяни (без «вільних поселян» — 6%) становили 88%, а міщани і купці—3%.

Про етнічний склад чоловічого населення Південної України (конкретно Новоросії) 1763—1764 рр. маємо такі дані: серед загальної кількості 67 730 (100%) душ українці становили 50 672 (74,8%), росіяни — 8164 (12%), волохи — 6227 (9,2%), серби—1410 (2%), поляки — 564 (1%) тощо. Варто наголосити на тому, що загалом у 60-х рр. XVIII ст. на території Російської імперії українці становили близько 15% від усього її населення. Збільшення питомої ваги українців щодо всього населення держави помітно зумовлювалось активною колонізацією Новоросії та зростанням їх природного приросту. За матеріалами четвертої ревізії (1782 р.), українців тут (тобто без Правобережної і Західної України) налічувалось понад 2 млн. 150 тис. душ чоловічої статі, або 16,5% від усього населення. А вже 1795 р. ця цифра зросла до 2 389 890 душ чоловічої статі або 17% населення.

1774—1783 рр. заселення та освоєння нових земель півдня України відбувалося в умовах напруженої боротьби за Крим, який, згідно з умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. МІЖ Росією і Туреччиною, вважався незалежним, але фактично перебував під впливом то російської, то турецької зовнішньої політики. Це позначалося не лише на темпах колонізації, розвитку сільського господарства та промислів краю, а й на торгівлі у чорноморській зоні, яка в зв'язку з цим була дуже обмежена. Напередодні приєднання півострова до Російської держави 1783 р. там налічувалося близько 1400 населених пунктів, більшість з яких були невеликими за розмірами (5-7 дворів у кожному). Загальна ж кількість населення Криму на початку 80-х рр. становила до 130 тис. чоловік, з них 15 тис. — мешканці міст.

Приєднання до складу імперії Кримського ханства, що фактично означало ліквідацію цілої держави, обумовило не тільки включення нових районів з багатими природними ресурсами. Безпосереднім наслідком цієї політичної акції стало те, що землі створеного згодом Катеринославського намісництва перестали бути окраїною країни, зникла загроза спустошливих ординських нападів. А це відкрило широкі можливості для інтенсивного заселення краю.

Загроза перебуванню Півдня в складі Російської держави знову нависла у 1787—1791 рр. в зв'язку з російсько-турецькою війною. На боротьбу з ворогом було мобілізовано значну кількість нових переселенців, знизились темпи господарського розвитку. Результатом війни стало те, що до Росії відійшла Очаківська область. У зазначений історичний період інтенсивно відбувався подальший наступ на особисту свободу посполитих і рядових козаків, що виявлялось насамперед у їх прикріпленні до землі й обмеженні (пізніше — скасуванні) вільних переходів. При цьому дедалі частіше згадувались юридичні норми Литовського статуту. Ще 1752 р., генеральні старшини С.Кочубей, М. Скоропадський, А.Безбородько, М.Ханенко та деякі інші звертались до гетьмана К.Розумовського з «донесенням», в якому посилаючись на розділи 3, 9, 12 «малоросійських прав книги Статуту», просили заборонити підданим «відходити від своїх власників до інших на життя і таких збіглих повертати у попереднє володіння узаконено». Причому тих, хто переховував втікачів, вимагали штрафувати.

Таке прохання старшини виражало позицію гетьманського управління і було досить типовим для подібних випадків (втеч приватних селян). «А нині у Малій Росії багато... посполитих підданих, — зазначалось далі в документі,— бігають з місць своїх з дружинами, дітьми і пожитками, а другі власники таких чужого володіння підданих приймають до себе в підданство зі скасуванням права, та ті ж збіглі посполиті, не маючи постійного і твердого житла, ухиляються від належних власникам повинностей і від податей народних... а решта обивателів, що на своїх місцях залишились, і за тих збіглих зносять все вкрай тяжко, також вагаючись переходити, бігти, вишукуючи способи такими втечами наблизитися до кордонів, бігають таємно і в чужі держави, як-от: в Польську і Турецьку близькі і прикордонні області зі збитком народному стану, а особливо в глиб Росії в різні міста біжать, як-от: у слобідські полки і у нові у Великій Росії слободи, притому і на землі запорозьких козаків, де вони, запорозькі козаки, населяли і населяють малоросійськими людьми слободи немалою кількістю дворів, і від таких втеч і нетвердого життя у Малій Росії обивателів у містах, селах малоросійського народу велике зменшення стало і з часом дедалі стає».

Як бачимо, джерело в черговий раз зафіксувало масовість переходів чи втеч селян на Лівобережжі в середині століття. Вони переселялися на Правобережжя, Слобожанщину, південь України, в центральні райони Росії. Міграційні рухи справляли негативний вплив на розвиток місцевого господарства. До речі, останній аспект, як правило, випадав з поля зору радянських дослідників і подавався здебільшого позитивно: як активізація класової боротьби і загострення соціальних антагонізмів.

Як конкретно і коли відповів гетьман К.Розумовський на «донесення» верхівки панівної верстви, невідомо. Але 22 квітня 1760 р. він видав спеціальний універсал, де наказувалося, щоб посполиті, переходячи з однієї маєтності в іншу, не забирали з собою майна, нажитого на землі «свого» власника. «Чужим» господарям заборонялось приймати до себе таких селян під загрозою сплати значного штрафу. Змінювати місце проживання їм дозволялось лише за письмової згоди державця, від якого вони були в залежності. Правда, в універсалі передбачалося право посполитих в разі «упертості» чи небажання можновладців віддавати відповідні письмові дозволи звертатися за ними в місцеві органи влади. В тому ж таки році Розумовський видав ще один «ордер» про заборону переходів селян з Лівобережної України в Нову Сербію і повернення втікачів на попереднє місце проживання.

Тенденція щодо обмеження особистої незалежності безпосередніх виробників спостерігалась і в діях царського уряду Росії, що мали прямий вплив на соціальну політику в межах приєднаних українських регіонів. Так, у 60-і рр. були законодавче закріплені права великих землевласників відправляти залежних селян «за предерзости» (без суду і слідства) на каторжні роботи у Сибір на поселення, віддавати на свій розсуд і у будь-який час у рекрути.

1764 р., остаточно ліквідувавши інститут гетьманства на Україні, Катерина II передала ново призначеному генерал-губернатору П.О.Румянцеву «секретну» інструкцію щодо управління краєм. В ній, зокрема, пропонувалося припинити переходи селян в будь-який спосіб, розмежувати функції «переплутаного і мішаного там правління військового з цивільним», пильно наглядати за економікою та сприяти збільшенню податків з населення. Для успішного виконання всіх тих завдань генерал-губернатору радилося «вміло вивертатися» та «мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст».

В цілому ж, ще раз наголосимо на цьому, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялась її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову, але, потрібно додати, обережну русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі «обрусіли і перестали б дивитися, неначе вовки в ліс». Скасувавши ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб цей час і сама назва «гетьман» назавжди б зникли. Цікаво, що син останнього гетьмана — сенатор О. К. Розумовський (1748—1822) також був прихильником русифікації національних регіонів Російської держави.

1772 р. вже Малоросійська колегія в указі Переяславській полковій канцелярії знову порушує питання про вжиття заходів проти втеч селян із Лівобережжя на територію Запорозької Січі й Новоросії. Конкретно урядовці з Малоросійської колегії вимагали: «... Щоб ніхто відтепер як з посполитого народу, так і з козаків (!), згідно з вищеописаними указами, втеч не чинив. Для чого від полкової канцелярії, зробивши скрізь по заставах суворе повеління, щоб таких збіглих віднині не було пропущено і наглядати за цим пильно самим полковим канцеляріям, сотенним правлінням».

Як бачимо, дуже важливий документ для повного розуміння всієї системи заборони переходів і переслідування не тільки збіглих селян і козаків, а й тих, хто підбивав їх на це. При цьому передбачались різні форми суворого покарання: від

грошового штрафу до тимчасового тюремного ув'язнення. 1775 р. царський уряд видає новий указ, який стосувався як взагалі збіглих селян, так і конкретно різних груп державних посполитих. «Усім взагалі збіглим, — говорилось у ньому, — як державним, чи двірцевим, чи економічним, чи приписаним до заводів селянам і з міст будь-якого звання людям, які відлучилися самовільно з своїх місць або жител, оголошуємо всемилостивійше прощення, тільки б з'явились до тих місць чи поселень, до яких кожен належить, протягом 1775 і майбутнього 1776 років».

Отже, незважаючи на всі раніше прийняті постанови про заборону (чи обмеження) переходів, збіглих посполитих ще раз «всемилостивійше» прощали, прагнули «напоумити» протягом двох років повернутися в маєтки своїх землевласників. Фактично це були останні «реверанси» освіченої імператриці в бік підданого простого люду. Наближався 1783 р. — рік остаточної заборони переходів селян з місця на місце і юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі й Слобожанщині. Указом від 3 квітня Катерина II законодавче затвердила поділ усього українського населення на стани так, як його зафіксувала перед цим ревізія 1782 р.

А указом від 21 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. На неї поширювалася чинність «Грамоти на права, вільності й переваги благородного російського дворянства». Одночасно міські жителі також ставились у привілейованіше становище, ніж сільські (головним чином це стосувалося патриціату і частково міщанства). Згідно з «Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії» (21 квітня 1785 р.), за тими, хто мешкав у містах, закріплювалися і охоронялись законом «власність і володіння, що кому по справедливості й законно належить, як рухоме, так і нерухоме». Селяни такого права вже не мали.

У другій половині XVIII ст. самодержавство, проводячи в загальноімперських масштабах політику, спрямовану на підпорядкування духовної влади світській, секуляризувало монастирські маєтки на Лівобережжі, Слобожанщині й Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилася на державну власність чи опинилась у руках світських можновладців.

Однією з характерних рис соціально-економічного розвитку українських земель у складі Російської імперії стала поступова заміна натуральних податків грошовими, причому помітна була тенденція до швидкого зростання останніх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентованого державного податку. Консистентські збори, що стягувались як натурою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). 1765 р. було запроваджено «рубльовий оклад», якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків- підпомічників, а також підсусідки.

За указом 1783 р. обкладалося вже все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани платили по 70 коп., казенні, замість робіт, і монастирські — по 1 крб. на рік, а козаки «на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства», — по 1 крб. 20 коп. «...У поміщицьких селах, — зазначалося далі в указі, — докладну розкладку встановлених з селян їх податей залишити в розпорядженні поміщиків на кращий і господарський розсуд».

Результати такої «реформи» перевершили всі сподівання царських сановників: лише з населення Лівобережної України казна після 1783 р. почала збирати за рік втричі більше. 31797 р. згідно з урядовим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також замінявся на грошовий.

Усі вищеназвані як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники з кінця XVII і протягом усього XVIII ст. зумовлювали зміни суспільного характеру. Зокрема, колись порівняно єдина соціальна еліта поступово перетворилася з активної політичної сили на інертну. Становий егоїзм панівної верхівки перманентно перемагав і фактично витіснив загально-державницькі національні інтереси. Міщанство відійшло від прогресивних у минулому устремлінь українських братств і вже виявляло мало інтересу до широких самобутніх культурних програм, а зосереджувало головну увагу на своїй: участі в торгівлі чи промисловості. Духовенство, яке за часів Визвольної війни не боялося прямо виступати проти засилля Москви в церковних справах, чимдалі брало участь у суспільних процесах, остерігаючась ризикувати власним майном, коштами, привілейованим становищем. У середині XVIII ст. втратила свою значущість Києво-Могилянська академія, яка за інших політичних обставин могла б стати могутнім двигуном розвитку культурного життя в Україні.

Такими були найголовніші тенденції соціально-політичного та економічного розвитку тогочасного українського суспільства на території регіонів, що волею долі опинилися під скіпетром російських монархів і пильним оком двоглавого орла.