Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Ліквідація козацької державності

Під скіпетром спадкоємців Петра І

На нове обрання гетьмана пішов 1727 р. уряд російського імператора Петра II (1727-1730) — онука Петра І, сина царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфенбюттельської. Онук, після падіння і заслання Олександра Меншикова, проголосив себе руйнівником дідових перетворень. Гетьманом став досить відомий на Лівобережжі на той час миргородський полковник Данило Апостол. Укладені «традиційні» статті — угоди (гетьманські «Нужди малоросійські» й царські «Рішучі резолюції» на них) між обома державами юридично вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони, а національні органи влади фактично позбавлялись номінальних функцій, бо майже повністю підмінялися російськими установами чи окремими сановниками.

Надалі процес інкорпорації Української держави Росією пішов прискореними темпами.

Козацька старшина була постійно не вдоволена політикою царського уряду щодо України, і щодо Січі зокрема. Наприкінці 40 — на початку 50-х рр. ускладнення міжнародного становища спонукало імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762), дочку Петра І і Катерини І, задовольнити деякі домагання козацької старшини, зокрема щодо «обрання» (фактично призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 р., виданим Колегією іноземних справ, це доручалось здійснити графові Гендрикову. Можливо, стався збіг обставин, але через кілька днів після виходу цього указу на ім'я імператриці було подано «донесення» військового писаря Запорозької Січі Петра Чернявсього. У ньому висловлювалось прохання від «усієї» низової старшини змінити порядок «виборів» кошового отамана і надалі призначати його царицею, щоб позбавити «чернь» можливості обирати «їй потрібного отамана» (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.).

При доборі кандидатури гетьмана вибір упав на К. Г. Розумовського (1728—1803). Цікаво, що в дитинстві він випасав батьківську худобу, а після «випадку» з старшим братом О. Г. Розумовським, не коронованим чоловіком цариці, став графом (з 1744 р.). Після затвердження указом 5 червня 1750 р. гетьманом України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе «двором» і охоронцями, зажив, мов «царьок». Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності «на булаву», відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники з старшинської адміністрації, генерального суду, комісії економії тощо, а також скасована канцелярія міністерського правління.

24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до Канцелярії К. Г. Розумовського. Цими заходами практично скасовувалася більшість Адміністративних «реформувань» Петра І, Петра II та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала на період обрання гетьманом І. Скоропадського.

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом Росії не було укладено ніяких «статей»— угод чи договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський «суд по формі» тощо). К. Г. Розумовський одразу взявся за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалось також питання розмежування земель низовиків і мешканців Лівобережжя. Так, 1752 р. він видав «ордер» Кошу про необхідність присилати з Січі «депутатів» з приводу суперечки за так звані старо-самарські землі. У 50-х рр. гетьман розгорнув боротьбу за підпорядкування собі Києва, який і на той час багато в чому продовжував зберігати середньовічне самоврядування.

1753-1754 рр. уряди України, Росії й Польщі продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено «Опис на карті Російської імперії з Польською областю кордонів...», а також виготовлена «Карта спеціальна Російської імперії з Польською областю Стародубського полку спірних грунтів різних власників...». На них маємо дуже детальну демаркаційну лінію між одним з найбільших Лівобережних полків — Стародубським і Річчю Посполитою з нанесеними понад 40 «внутрішніми» форпостами. Кордон місцями не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи по весні могли переноситись (через повінь, кригу тощо).

Проте саме тоді, 1754 р., дуже підозрілий до дій К. Г. Розумовського царський уряд завдає кілька «ударів» по розбудові Української держави. В липні Сенат законодавче ліквідовує і до того досить прозорий кордон між Україною й Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на українських землях загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядались, головним чином, як позитивні: в контексті поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Проте цим скасовувалась одна із важливих ознак української автономії.

З початком 60-х рр. загострюється питання про Запорозьку Січ, про землі, які належали низовикам. У цьому бере участь і царський уряд, і гетьманське правління. Так, 1760 р. К.Г. Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду «рішення» гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій Федорів своїм «рапортом» сповіщає гетьмана про отримання ним «ордера» про прийняття у «відомство» Війська Запорозького старосамарських земель з поселенцями, за які точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку не один рік.

Того ж року К. Розумовський знову порушує перед Сенатом і Кошем питання щодо перенесення Січі в урочище Микитне. Не байдужими залишались до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що «земля вся, якою запорожці володіють, уже обіцяна (Росією) була через прусського короля хану кримському для приєднання до Криму». Але вступ на престол Катерини II (1762-1796) завадив здійсненню цих намірів.

В цей період відбувається також поступова ліквідація більшості соціальних здобутків Визвольної війни і перетворення значної кількості в недалекому минулому порівняно незалежних в економічному та правовому відношенні груп населення фактично на кріпаків. Все це супроводжувалося поглибленням соціальної диференціації посполитих і козаків, зростанням майнової нерівності серед них. На той час помітно звузились функціональна діяльність та вплив сільських громад, відчутно змінився характер заселення слобід, що зумовлювалось здебільшого згортанням довільної заїмки землі. Як самостійна адміністративна одиниця набирав господарської сили хутір. Поволі, але невпинно змінювалася сама соціальна свідомість простого люду: на зміну дідам і батькам, які брали безпосередню участь у Визвольній війні, приходили покоління посполитих, в умах яких старі традиції та наслідки боротьби за економічну та юридичну незалежність трансформувались під обтяжливим впливом нових умов життя.

Деякі верстви населення дедалі активніше втягувалися в буржуазні відносини, які визрівали в надрах старої натуральної системи господарства й які, природно, формувались у територіальних межах усіх українських регіонів, що входили до складу імперії. В соціальному аспекті про це може свідчити конкретно перехід окремих посполитих у статус таких груп населення, які кинули займатися сільським господарством, власними ремеслами чи промислами, а «бавилися купецьким промислом», наймитували або поповнили ряди робітних людей. Одним із наслідків динаміки економічних процесів стало дальше відокремлення промисловості від землеробства. Відхід від останнього, а також праця у наймах на підприємстві чи підробітки «в людях», перетворювали найбіднішу частину населення у спролетаризовану масу. Цей процес не могли зупинити навіть рішучі заходи старшинської адміністрації щодо встановлення вже на середину XVIII ст. суворих станових меж. Часто порушувались і законодавчі акти царського уряду, котрі також обмежували соціальні права трудового люду.

В другій половині 20-х — на початку 60-х рр. XVIII ст. особливо наполегливо панівна верхівка суспільства Лівобережної й Слобідської України виступала проти переселення селян з місця на місце, з маєтності одного землевласника до іншого, з губернії в губернію. В питанні про селянські переходи Генеральна військова канцелярія, обстоюючи інтереси можновладців, 1727 р. постановила: після «ушедших» підданих у власності державців мали залишатися тих «грунти, двори, куплені і не куплені». Цей законодавчий акт значною мірою сприяв обмеженню селянських переходів.

29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборону землевласникам у межах російських губерній приховувати в своїх маєтках посполитих і козаків, які переходили з Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила дію цього указу і на територію Лівобережжя, надавши йому сили загального розпорядження про заборону переходів. Тим самим можновладці одержали юридичне обгрунтування й «законні» підстави для повернення своїх селян — втікачів на старі місця.

В матеріалах ревізій, переписів тощо Слобожанщини вже досить широко великі «дідичі» називаються не лише «власниками», а й «поміщиками», які були пожалувані помісною землею. Про це, зокрема, йдеться в переписі населення Харківського полку 1732 р., постановах, відомостях і донесеннях харківської нової канцелярії 40-х рр. В цьому простежувалася спроба ототожнити на практиці місцеву старшину з російськими сановниками — дворянами. Це пояснювалось кількома обставинами. По-перше, Слобідська Україна раніше і глибше, ніж Лівобережжя, підпала під вплив російських суспільних процесів. По-друге, наявність на території Слобідського регіону певної кількості російських кріпосних селян і дворян позначилась (а можливо, стала навіть прикладом для наслідування) і на ставленні тамтешніх державців до власних посполитих. По-третє, тут слабкіше відчувались соціальні наслідки Визвольної війни українського народу.