Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українське національне відродження. Створення козацької держави

Загострення політичної боротьби. Внутрішня і зовнішня політика уряду П. Дорошенка (липень 1668 — липень 1671 рр.)

Однак, розвиток подій пішов іншим шляхом. Уряди Московії, Речі Посполитої й Криму рішуче виступили проти акту возз'єднання Української держави, а частина старшини, переслідуючи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу.

Довідавшись про вторгнення польських корогв у Брацлавщину, гетьман 18 липня залишив Лівобережжя й повернувся у Правобережжя. Тим часом на булаву заявив претензії запорозький писар П.Суховій, підтримуваний Запорожжям та Кримом. Трагізм політичної колізії, що зав'язувалася й згодом вилилася в кровопролитну міжусобну боротьбу, полягав у тому, що новий претендент на гетьманування також виступав з патріотичних позицій. А в Лівобережній Україні, внаслідок наступу московського війська, наказний гетьман Д.Многогрішний і більшість старшин переходять на бік Росії. В березні наступного року при підтримці росіян він обирається гетьманом Лівобережної України. Українська держава знову розпалася на два гетьманства.

В умовах спалаху політичної боротьби П.Дорошенко в серпні 1668 р. направив посольство до Стамбулу, щоб з'ясувати можливість турецького протекторату. Після його повернення й прибуття турецького посольства на початку третьої декади березня 1669 р. гетьман скликає у Корсуні генеральну старшинську раду, у роботі якої взяли участь представники Лівобережжя, Запорожжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Вона підтвердила пожиттєвий характер гетьманства П.Дорошенка, схвалила прийняття турецької протекції, відхиливши можливість московської, проте відмовила в принесенні присяги султану («піддалися по словам, а не на письмі»). На яких умовах українська сторона погодилася на протекцію? Із проекту договору 1668 р. можна зробити висновок, що гетьман добивався возз'єднання в кордонах держави всіх етноукраїнських земель від р.Вісли й міст Перемишля та Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході («всі суть козаки»). Далі: гетьман мав обиратися довічно; населення України звільнялося від сплати податків і данини; православна церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки й татари, прибуваючи в Україну, не мали права споруджувати мечетей, брати ясир, руйнувати міста й села; султан і хан не могли без відома українського гетьмана укладати договори з Московією і Річчю Посполитою та ін.

Відомо, що П.Дорошенко намагався порозумітися з Д. Многогрішним, схиляючи його до проведення спільної козацької ради для розв'язання питання про владу, а також переконував не йти на проголошення у Лівобережжі окремого гетьманства. Однак, дарма. Скликана у березні 1669 р. в Глухові рада обрала Д. Многогрішного гетьманом і схвалила новий договір — «Ілухівські статті». Вони стали кроком вперед порівняно з «Московськими статтями» І.Брюховецького, але все ж істотно обмежували права Української держави (в межах Лівобережжя). Умови статей передбачали залишення воєвод лише в 5 містах, котрі не мали права втручатися у місцеве управління й очолювали тільки залоги; закріплювали збір податків до російської скарбниці за українською адміністрацією; встановлювали чисельність козацького реєстру в 30 тис. осіб; забороняли гетьманському урядові проводити зовнішню політику тощо.

Водночас П.Дорошенку доводилося вести жорстоку боротьбу із П.Суховієм, котрого підтримували Крим, частина полковників, особливо уманський М.Ханенко, а також Ю.Хмельницький. Лише 29 жовтня 1669 р. гетьман завдав вирішальної поразки своїм противникам. П.Суховій та М.Ханенко втекли, а Ю.Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар і згодом був відісланий до Стамбула.

Добившись перемоги, гетьман намагався уникнути воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а також порозумітися з Д.Многогрішним. Помітно пожвавлюються його переговори з польським урядом. У листі до короля М.Вишневецького від 29 жовтня 1669 р. підкреслював, що пішов на прийняття турецької протекції лише тому, щоб «зберегти цілісність занепадаючої України...». Внаслідок обміну посольствами, було вирішено провести зустріч комісій в Острозі з метою вироблення статей українсько-польського договору. Український уряд розробив наказ послам, пункти якого, по суті, передбачали встановлення конфедеративного зв'язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся (кордон мав проходити по р.Горинь); знищення унїї й підтвердження прав православної церкви; збереження за козаками всіх прав і вільностей у т.ч. права на проживання у шляхетських маєтках, заборону польському війську перебувати на українській території; відкриття двох академій, шкіл, друкарень тощо. Оскільки Варшава не хотіла визнавати існування Української держави, а гетьман зайняв принципову позицію, то поляки зробили ставку на значно поступливішого М.Ханенка. На початку вересня 1670 р. в Острозі з представниками останнього укладається угода, в якій відсутній будь-який натяк на українську державну автономію, оскільки фактично відновлювалось становище, що існувало напередодні революції.

П.Дорошенко продовжував послідовно захищати національні інтереси козацької України. Вивчення джерел дозволяє з'ясувати основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики його уряду. Насамперед відзначимо курс на всебічне зміцнення ролі гетьманської влади, хоча, як і свого часу Б.Хмельницький, для надання більшої легітимності рішенням проводив їх через ухвали старшинських рад. Як і його великий попередник, прагнув відновити принцип її спадковості. Львівський єпископ И.Шумлянський, котрий побував у Чигирині взимку 1671 р. свідчив: П.Дорошенко «абсолютно (в них) панує і користується у всього народу любов'ю...». Як визнавав Д.Многогрішний, гетьман виношував плани «стати удільним князем.» Подібне твердження висловлював і польський підканцлер А.Ольшевський: мав прагнення до «незалежної ні від кого монархічної влади».

Звертає увагу на себе гнучкість соціально-економічної політики, а саме: проводив заходи на утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків панів і урядовців. Надіслане восени 1670 р. посольство до М.Вишневецького домагалося, щоб на територію козацької України шляхта не поверталася, бо козаки «в жодному випадку не можуть перебувати у підданстві й послушенстві панів».

Анонімний представник польської еліти у трактаті «Думка певної особи» (бл. 1669—1670 рр.) з цього приводу писав, що в козацьких місцях «жодної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає». Як він підкреслював: «Поборів, подимних і такого роду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільше — два (податки) на тих, котрі не ходять на війну...і то не перевищить цей податок десятка з лишком злотих на рік, хоч би й з найбагатшої особи. А жодного іншого тягару на люд посполитий ніколи не буває, а особливо на козаків, бо кожен є вільним вояком».

П.Дорошенко підтримував також заходи И.Тукальського у справі створення окремого Українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий політичний фактор утвердження самостійності козацької України. Не випадково польський уряд найбільше непокоїв його курс на виборення незалежності для держави в етнічних межах України. Один із сенаторів на початку квітня 1670 р. відзначав той факт, що прийняття турецької протекції гетьман розглядав лише як ширму для виборення незалежності від Речі Посполитої й створення удільної держави на зразок Молдавської, Валашської чи Трансільванської. В середині квітня А.Ольшевський у листі до люблінського воєводи звертав його увагу на наміри П.Дорошенка «вчинити народ Руський удільним і незалежним краєм (у розумінні держави)». В 1672 р. гетьман Я.Собеський в листі до сейму підкреслював прагнення українського гетьмана «(визначити) краю Руському кордони по Люблін і Краків, в цілому там, куди лише заходять імена та церкви Руські». Саме з цих міркувань П.Дорошенко не визнавав за польським королем права на користування титулом князя Руського.

Смертельно побоюючись утвердження незалежності Української держави, правлячі кола Речі Посполитої прагнули будь-що послабити позиції П.Дорошенка, запобігти консолідації національно-патріотичних сил. Виходячи з цього, докладали максимуму зусиль для розпалювання міжусобної боротьби (як це, до речі, робили й московські політики) серед старшини й козацтва. Як визнавав один з високоповажних сановників, було б «непоправною втратою для Речі посполитої, коли б Ханенко з Дорошенком порозумілися», бо ця незгода «між ними є порятунком для Республіки». П.Дорошенко рішуче протидіяв заходам польського уряду, спрямованим на розкол козацтва, протиставлення запорожців городовому козацтву тощо. В листі від 24 червня 1670 р. він дорікав Я.Собеському за спроби підбурювання «свавільників низових» грошима, привілеями, гетьманськими клейнодами проти городових козаків, на скликання ними «чорних рад», бо у такий спосіб «не лише Україну, але й увесь народ вигубити стараються».

Протягом першої половини 1671 р. гетьман намагався зміцнити міжнародне становище козацької України, зокрема, встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюстом Фрідріхом Вільгельмом, поліпшити відносини з Московією. Не залишав спроб порозумітися з Д. Многогрішним. Зокрема, пропонував йому укласти братерську приязнь, щоб разом захищати «суспільне добро і цілісність». Цілком можливо, що їм вдалося досягти певного взаєморозуміння. Принагідно зазначимо, що лівобережний гетьман зробив чимало для зміцнення своєї влади (намагався запровадити її спадковість); рішуче придушував прояви свавілля й непослуху з боку старшин і козацтва; домігся прилучення до Лівобережжя Києва з округою; хотів приєднати до України Мстиславське воєводство; домагався проходження кордону з Литвою по р.Сож; не приховував обурення діями Москви у справі її зближення з Польщею. Невдоволені його діями старшини у березні 1672 р. змістили лівобережного гетьмана і в червні ним обирається І.Самойлович.