Історія України навчальний посібник

Українське національне відродження. Створення козацької держави

Боротьба народних мас козацької України проти відновлення польського панування. Прихід до влади у Правобережжі П.Дорошенка

Складається враження, що прийшовши до влади, П. Тетеря мав продуманий план дій, спрямований на виведення держави з глибокої політичної кризи. Його серцевину, за словами Я. Дашкевича, становила ідея соборності козацької України її реалізацію він вбачав у розв'язанні двох завдань досягнення взаєморозуміння з най впливовішою старшиною Лівобережжя і віднайденням союзника за межами України при нейтралізації потенційних недругів Української держави.

Перші дипломатичні кроки гетьмана не засвідчують його безумовної вірності й покірності Польщі. Через посольства до хана дав зрозуміти йому, що «від царя й короля не чекає нічого доброго» й прохав допомоги проти можливої агресії Московії. Водночас робляться кроки у справі порозуміння з урядом останньої Особливе місце у планах гетьмана займали стосунки з Річчю Посполитою. Як промовляє аналіз інструкції послам до Варшави від 22 січня 1663 р., П. Тетеря прагнув зрівняння у правах православної церкви з римо-католицькою й повернення їй захоплених уніатами храмів, залишення Війська.

Запорозького при усіх вільностях, домагався він також права на самостійні дипломатичні відносини з Молдавією і Валахією та укладання угод з Кримським ханством Гетьман багато зробив для згуртування навколо себе най впливовіших представників еліти, а також зміцнення гетьманської влади. На жаль, поза його увагою залишався комплекс соціально-економічних проблем, не розв'язання яких вело до загострення суперечностей. В полках посилюється рух козацьких низів. І в кінці місяця спалахнуло повстання в Паволочі та його околицях на чолі з колишнім полковником І. Попенком За визнанням гетьмана,»лише на волосині висіло саме моє життя» Лише в другій декаді червня урядові підрозділи придушили його.

За таких обставин П. Тетеря підтримав наміри Яна Казиміра розпочати воєнні дії проти Московії, сподіваючись за допомогою Польщі домогтися возз'єднання козацької України. 3 прибуттям у другій половині вересня 22-тисячного польського війська під проводом короля, він намагається заручитися підтримкою з боку Запорожжя та населення Лівобережжя. Однак, його становище залишалося складним. По-перше, прибуття польських підрозділів, а з ними шляхти, супроводжувалося безчинствами жовнірів, збором з населення податків і примусом виконувати різні повинності. Побоюючись повстання, польське командування залишило на Правобережжі, крім жовнірів, Київський, Чигиринський, Брацлавський і Канівський полки. По-друге, більшість мешканців Лівобережжя не влаштовувала перспектива відновлення польсько-шляхетського панування, тому сподіватися на їхню допомогу в боротьбі проти росіян не доводилося По-третє, серед еліти Правобережжя, очевидно, з ініціативи І. Виговського, почало формуватися угруповання (наказний гетьман І. Богун, Ю. Хмельницький, Г. Гуляницький, київський митрополит Й. Тукальський й ін. ), яке планувало усунути П. Тетерю й порвати з Польщею.

На початку листопада Ян Казимір переправився у Лівобережну Україну Польсько-українські полки,при підтримці татар, діяли в північному і південно-східному напрямах й до кінця грудня захопили десятки міст. Оскільки на початку січня 1664 р. король довідався про назрівання виступу у Правобережжі, то направив туди П. Тетерю, створив комісію для розслідування справи. Сам же він рухався на з'єднання з литовським військом спочатку до Новгород-Сіверська, а згодом до Севська. Мужній опір полякам вчинили мешканці Салтикової Дівиці й Мени. Три дні захищався Короп 23 січня авангард польського війська з явився під Глуховом, залогу якого очолювали полковник В. Дворецький і російський офіцер А. Лопухін. Розпочалася двотижнева героїчна оборона міста. Велику допомогу його захисникам надав І. Богун, котрий повідомляв про плани польського командування Ян Казимір, втративши тут близько 4 тис. жовнірів, у т. ч. 350 офіцерів, 8 лютого зняв облогу і вирушив до Севська, де 17 лютого об'єднався з литовцями.

Звідси польсько-литовське військо виступило до Новгорода-Сіверського, де 27 лютого зайняло позиції. Цього ж дня королю стала відома анти польська діяльність І. Богуна. Ймовірно, при спробі заарештувати його на раді, він вчинив опір і був убитий. На початку березня в околицях міста сталися бої з підрозділами московського війська Г. Ромодановського та українськими полками І. Брюховецького. Переконавшись у неможливості добитися перемоги, Ян Казимір відмовився від намірів відновити польську владу над Лівобережжям, відправив частину війська у Правобережжя, де вирувало повстання, а сам повернувся до Польщі.

Тим часом, у третій декаді лютого, розпочалося повстання у Правобережжі в районі Торговиці під проводом Д. Сулимки, С. Височана й інших ватажків їхні загони захопили Лисянку й взяли в облогу Білу Церкву 12 березня підрозділи С. Маховського та П. Тетері розгромили повстанців й незабаром оволоділи Лисянкою. Встановивши факт причетності І. Виговського до вибуху повстання, П. Тетеря вирішив усунути серйозного супротивника 3 цих міркувань не заперечив проти брутального порушення С Маховським законності — винесення екс-гетьману смертного вироку, котрого було розстріляно 27 березня під стінами Вільховця. І власне з цього часу П. Тетеря уже повів боротьбу не за возз'єднання козацької України, а за утримання гетьманської булави. Тим часом повстання швидко набирало силу й незабаром охопило всю Брацлавщину. Цьому сприяв похід запорожців на чолі з І. Сірком. Значними загонами керували В. Варениця і Мельник, котрий наприкінці квітня зробив невдалу спробу зайняти Бар. На їхню сторону перейшов брацлавський полковник О. Гоголь. До рук повстанців потрапили Умань, Вінниця Меджибіж, Могилів та інші великі міста. І. Сірко вирішив зайняти Чигирин і пішов назустріч загонам запорожців наказного кошового С. Турівця та росіян Г Касогова (Косагова), з якими об'єднався в середині квітня у Крилові. Проте у Бужині їх обложив на чом 15-тисячного польського війська київський воєвода С. Чарнецький. Лише після розгрому двома козацькими полками, направленими на Правобережжя І. Брюховецьким, корогв Пясочинського біля Суботова С. Чарнецький відступив до Чигирина, а І. Сірко та Г. Касогов подалися до Сміли.

Дочекавшись підходу орди Селім-Гірея, київський воєвода обложив Смілу. Почалися бої І. Брюховецький під Сокирною переправив близько 10 тис. вояків у Правобережжя й розпочав наступальні дії. Першим серйозним успіхом стало захоплення Черкас. Отримавши відомості про появу лівобережних полків, С. Чарнецький на початку червня відійшов до Городища. Однак лівобережний гетьман діє невдало під Чигирином і з великими труднощами пробивається до Канева. 1 червня сюди підходить польсько-татарське військо і відбуваються жорстокі бої Зазнавши відчутних втрат, київський воєвода відмовляється від блокади Канева й відводить полки до Стеблева. Але І. Брюховецький не скористався сприятливою ситуацією для контрнаступу й дозволив ворогу зміцнити залоги у Паволочі, Білій Церкві, Корсуні, Чигирині, Ставищах С. Чарнецький вдається до політики масових репресій, що мали елементи етнічних чисток — повністю вирізалися непокірні міста й села, були ув'язнені в середині червня И. Тукальський, а через кілька місяців — Г. Гуляницький (Ю. Хмельницький був арештований ще раніше).

Розправи жовнірів викликали нове піднесення національно-визвольної боротьби У першій декаді червня полковник С Височан зайняв Капустяну Долину, полковники П Стріла та М Шульга — Лисянку Міщани Стеблева зробили спробу заручитися підтримкою І Брюховецького, внаслідок чого татари повністю його знищили (за свідченнями одного з джерел, «немовлята копитами кінськими стерті») Ще наприкінці квітня спалахнула боротьба у Поліссі, яку очолив овруцький полковник В. Децик. На початку липня повстали міщани Ставищ, котрі знищили польську залогу. Оточені С. Чарнецьким, вони героїчно захищалися до початку жовтня, коли змушені були капітулювати. За час боїв ворог втратив під стінами міста кілька тисяч жовнірів.

Відмовившись від наступальних дій, І. Брюховецький направив 30 червня до Умані підрозділи під проводом І. Сірка та Г. Касогова. Вони розгромили татарські чамбули у Капустяній Долині та під Уманню. Однак з невідомих причин (ймовірніше всього через боротьбу за владу) І. Сірко та О. Гоголь не порозумілися і кошовий, залишивши Брацлавщину, подався за здобиччю до улусів білгородських і ногайських татар. Під час повернення назад у Сараджинському лісі (неподалік Чечельника) українці та калмики, які були разом з ними, зазнали поразки.

С.Чарнецький з підходом з Криму нових підрозділів вдався до проведення диверсійних акцій у Лівобережжі, що остаточно позбавили І.Брюховецького ініціативи. А без підтримки лівобережних полків повстанці Правобережжя знекровлювалися у жорстокій боротьбі і їх спротив восени 1664 р. помітно слабшає. На початку вересня на бік поляків з полком перейшов О.Гоголь. Здалися Ладижин, Немирів, Бершадь і Тростянець. Після капітуляції Ставищ склали зброю захисники Боярки, Маньківки, Шавулихи й інших міст і містечок. Продовжували захищатися Лисянка і Медвин, у Поліссі діяли загони В.Децика. До кінця року основні вогнища народного повстання були пригашені, а територія Правобережжя перетворена в згарища й руїни щедро облиті кров'ю захисників міст і сіл. За дуже приблизними підрахунками загинуло близько 100 — 120 тис. осіб й десятки тисяч пішли в кримську неволю. 23 серпня С.Чарнецький в одному з листів повідомляв: «Сміливо пишу, що 100 000 хлопства вже тут загинуло протягом цього року».

І все ж з лютого 1665 р. піднімається нова хвиля національно-визвольної боротьби. Одними з перших повстали мешканці непокірного Ставища, котрі незабаром були знищені жовнірами С.Чарнецького. Активізує дії полковник І.Сербин, котрий укріпився в Умані. В Поліссі В.Децик розгромив корогви Павлюковського. Наприкінці лютого — у березні у Брацлавщині успішно діяли загони повстанців О.Гоголя, В.Дрозденка, І.Кияшка та Овдієнка. їм вдалося захопити основні міста — фортеці Східного Поділля.

Польські підрозділи, втративши талановитого полководця (С.Чарнецький помер у середині лютого), виявилися неспроможними виправити ситуацію. 30 березня вони зазнали поразки під Торговицею. Невдалими для них виявилися також бої під Гумельцями, Вільшанкою та Лисянкою. 13 квітня послані І.Брюховецьким полки зайняли Корсунь. Наступного дня В.Дрозденко розгромив вірні П.Тетері підрозділи у Брацлавщині. Запеклі бої відбувалися в околицях Умані, під час яких загинув І.Сербин. Наприкінці травня під Білою Церквою українці розбили польські корогви С.Яблоновського. 9 червня сюди вирушив І.Брюховецький, однак його спроби взяти місто не увінчалися успіхом. Дізнавшись про наближення орди, він 24 червня відступив. У цей же час П.Тетеря залишає козацьку Україну й виїжджає до Польщі, прихопивши клейноди, корогви й залишки архіву. Правобережжя залишилося без гетьмана.

Аналізуючи розвиток національно-визвольної боротьби 1664 — першої половини 1665 рр. можна стверджувати, що її сильні сторони полягали у масовому характері, самовідданості й героїзмі повстанців, прагненні домогтися єдності козацької України. Водночас було чимало й негативного: згасання державної ідеї; неспроможність створити керівний центр та єдину армію; неучасть у боротьбі значної частини козацтва й старшини; міжусобиці та свавілля ватажків.

Незважаючи на глибокі суспільно-політичні суперечності в середовищі державної еліти з її орієнтацією на різні зовнішні сили й постійне втручання останніх у внутрішнє життя України, обидва її регіони зв'язували в один державний організм політичні, етнокультурні, конфесійні та економічні фактори. Ще не була втрачена перспектива об'єднання. Яскравим представником ідеї сильної, самостійної, соборної України виступав обраний у серпні 1665 р. гетьманом П.Дорошенко. Як він повідомляв в кінці листопада королю: «мене не мурзи на цей щоденний тягар (себто на гетьманський уряд) обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь».