Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українське національне відродження. Створення козацької держави

Боротьба уряду за возз'єднання Західного регіону. Встановлення спадкоємного гетьманату

Дочекавшись підходу московського війська І. Бутурліна, 11 липня Б. Хмельницький виступив у похід, прямуючи до Галичини. У середині серпня українсько-московське військо взяло в облогу Кам'янець-Подільський, під стінами якого гетьман прийняв шведського посла й погодився на спільні дії із шведами проти поляків Не гаючи часу, він вирушив до Львова і після розгрому 29 вересня коронного війська під Городком розпочав облогу міста. На початку жовтня Б Хмельницький направив до західних кордонів України корпус Д. Виговського і П. Потьомкіна, щоб таким чином поширити свою владу на весь західноукраїнський регіон. Не випадково під час переговорів з посольством львівського магістрату 10 жовтня він підкреслив, що став володарем всієї Руської землі.

Здавалося, плани Б. Хмельницького про возз'єднання українських земель сповнилися. Однак розвиток подій пішов іншим шляхом. Шведський король Карл X і його радник колишній польський підканцлер Г. Радзейовський вирішили не допустити (кожен із своїх інтересів) входження Західного регіону до складу козацької України й висунули гетьманові вимогу залишити Галичину. Крім того хан, поспішаючи на допомогу королю, вторгнувся в українські землі. За таких умов Б. Хмельницький змушений був відмовитися від реалізації програми возз'єднання й на початку листопада залишив околиці Львова.

Перед відходом він прийняв королівського посла С. Лубовіцького, якому повідомив про можливість замирення з Польщею лише за умови відмови її уряду від претензій «до всього Руського князівства» і визнання його за козаками по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль. Дорогою українсько-московське військо двічі — під Заложцями (14—15 листопада) і Озерною (20—21 листопада) — було атаковане татарами. Проте, зазнавши невдачі, хан пішов 22 листопада на укладення договору, що передбачав нейтралітет Криму у війні України і Московії проти Речі Посполитої.

З кінця 1655 р. визначився ще один згубний для реалізації української державної ідеї фактор Московія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою і в кінці травня наступного року оголосила війну Швеції Б. Хмельницький намагався переконати царя у помилковості цього курсу й направив для захисту українських інтересів на російсько-польські переговори у Вільно своє посольство, яке, однак, не було допущене до участі в них. Укладене на початку листопада Віденське перемир'я зафіксувало згоду російської сторони після обрання царя на польський трон на залишення козацької України в складі Речі Посполитої.

Виходячи із ситуації, гетьман розпочав пошук шляхів до створення з Швецією і Трансільванією антипольської коаліції. При цьому пильнував, щоб їх володарі у текстах відповідних договорів зафіксували визнання західноукраїнського регіону складовою частиною Української держави. Тому, дізнавшись на початку 1657 р. від шведського посла Г. Веллінга про визнання Карлом X незалежності України лише в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств, старшинська рада відхилила пропозицію укласти угоду. Вона вирішила «не вступати з королем ні в які переговори, поки він не визнає за ними права на всю Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова, аж до Вісли» Під час переговорів з послами Трансільванії та Швеції влітку 1657 р. Б. Хмельницикий знову засвідчив твердий намір «отримати всю Україну між Віслою і тутешніми місцями», яку вони нікому не віддадуть.

Певні надії український уряд покладав на успіх походу у Польщу трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці, котрому на допомогу було послано наприкінці 1656 р. корпус А. Ждановича. Хоча союзники взяли Краків і Варшаву, через прорахунки князя й залишення Польщі Карлом X, похід закінчився повним провалом. Тому потрібен був пошук нових політичних комбінацій.

Якими ж були напрями політичного розвитку козацької України в 1654—1657 рр. Насамперед відзначимо інтенсивний процес утвердження спадкового гетьманату, як форми управління Б. Хмельницький добився великих успіхів в утвердженні своєї влади. Вже влітку 1654 р. київський митрополит С. Косов в листі до московського уряду характеризував його, як «їх країни начальника і володаря». Подібну думку висловив у цей же час у Москві український посол полковник П. Тетеря Б. Хмельницький «володів усім один, що накаже, те і всім військом роблять». Однак, він розумів необхідність дотримання традиційних атрибутів у прийнятті рішень, тому проводив їх через схвалення старшинських рад, що надавало їм в очах козацтва легітимності. Зазнає змін і його титулування, яке виглядало по-монаршому «Божою милістю гетьман Військ Запорозьких».

Цей курс увінчався реалізацією ідеї спадкоємності гетьманської влади Квітнева 1657 р. Корсунська рада обрала його сина Юрія гетьманом, що відкривало шлях до утвердження володарювання династії Хмельницьких. Нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві, вона трималася в основному на титанічній постаті Великого гетьмана та вузького кола його однодумців. І справа не в тому, що її не сприйняли козацько-селянські маси, в перспективі вони могли б стати соціальною опорою спадкового гетьманства. Потрібен був час. Інша справа — позиція політичної еліти, яка у своїй масі не поділяла монархічної ідеї й прагнула домогтися утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Незважаючи на обрання спадкоємця булави, з кінця травня (в умовах різкого погіршення стану здоров'я Б. Хмельницького) розгорілася прихована боротьба за владу. Є дані, наче гетьман, дізнавшись про ці зазіхання з боку генерального писаря І. Виговського та полковника Г. Лесницького, ледь не позбавив їх життя. Вважаємо, що політика Б. Хмельницького на утвердження в козацькій Україні спадкового гетьманства носила прогресивний характер, оскільки сприяла консолідації еліти і суспільства навколо державної ідеї, відкривала шлях для запобігання гострій міжусобній боротьбі за булаву.