Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українське національне відродження. Створення козацької держави

Переяславська рада. Укладення українсько-російського договору та його значення

У цій ситуації перед гетьманом гостро постає проблема пошуку військово-політичної допомоги зовні. У реальному житті її можна було одержати від Порти чи Московії. Адже, як справедливо зауважував Я.Дашкевич, трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів; не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Більшість старшини надавала перевагу московському варіанту. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до православного віросповідування, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури, військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності.

В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її поразки.

Хоча скликана 18 січня Переяславська рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не зірвалися через відмову посольства В.Бутурліна присягнути від імені царя в тому, що той не віддасть українців польському королеві й не порушить їхніх прав та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору. Адже в разі відмови від неї знесилена Українська держава залишалася сам на сам з Річчю Посполитою, яка відповідно до Кам'янецької угоди, заручилася підтримкою ханства на проведення її негайної окупації. Поділяємо міркування І.Лисяк-Рудницького, що гетьман «гостро відчував уразливість геополітичного становища України і його, як і Бісмарка, переслідував «кошмар коаліцій». Здається, головною турботою Хмельницького було бажання уникнути війни на два фронти.

Не торкаючись перебігу подальших переговорів (вони добре з'ясовані в історіографії), обмежимося констатацією факту укладення наприкінці березня в Москві договору. Він передбачав цілковите збереження за козацькою Україною витворених форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду і судочинства, армії (в 60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Важливе значення мала реалізація Б. Хмельницьким ідеї пожиттєвого гетьманства Суверенітет України частково обмежувався в царині зовнішньополітичної діяльності (відносини з Річчю Посполитою і Портою), а також обов'язком виплачувати данину до московської скарбниці. За своїми формально-правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачав створення під верховенством корони Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога.

Як оцінити значення цього договору, який проіснував лише до вересня 1658 р. (часу укладення українсько-польського Гадяцького договору)? Поділяємо міркування О. Апанович, що він не був «для України ні трагедією, ні ганьбою» Його значення полягало в наступному:

—по-перше, в царині міжнародних відносин він засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої,

— по-друге, він служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності Української держави, недоторканості існуючих державних інституцій і витвореної системи соціально-економічних відносин,

—по-третє, він відкривав перспективу в союзі з Московією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної дерджави,

— по-четверте, він виступав у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь, за визнанням П. Орлика, «найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України».

— Осінньо-зимова кампанія 1654—1655 рр. а її трагічні наслідки для козацької України

Тепер на чільне місце висуваються завдання, спрямовані на відрив від Речі Посполитої придунайських країн, запобіганню вкрай небезпечному для України зближенню Польщі з Кримом та координації дій української та московської армій проти ворога. Однак, незважаючи на зусилля української дипломатії, розвиток міжнародних відносин складався несприятливо. Володарі придунайських держав воліли залишитися у сфері інтересів Польщі. Порта вирішила підтримати антиросійську позицію Криму. Влітку 1654 р. між Кримом і Річчю Посполитою укладається «Вічний договір» про взаємну допомогу, який був ратифікований 22 листопада новим ханом Мегмед-Гіреєм.

Усвідомлюючи жахливу небезпеку удару 30— 40-тисячного польського війська із заходу та 30—40-тисячної орди з півдня, гетьман прагнув добитися від Росії допомоги і перегляду нею плану дій, що відводив основну роль боротьбі за оволодіння Смоленськом і Білорусією. Однак, зазнав невдачі, бо бюрократичний апарат Московії виявився неспроможним реально оцінити військово-політичну ситуацію й вчасно переорієнтуватися та надіслати військові сили. Тому Б. Хмельницький втратив кілька місяців часу, сприятливого для наступу проти ворога. Цим скористалося польське командування, і в листопаді 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. На початок 1655 р. 50 міст Подільського краю були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян загинули у боротьбі.

Після об'єднання на початку 1655 р. з татарами польське командування продовжило наступ до Умані. Лише дочекавшись нарешті 23 січня підходу 10—12 тис. московських вояків, Б. Хмельницький виступив у похід. Увечері 29 січня неподалік Охматова несподівано для себе він був атакований ворогом, якому вдалося увірватися до табору й захопити 16 гармат. Битва набрала затятого характеру. Поляки були витиснуті з табору і до ранку 30 січня українцями й росіянами зводяться неприступні укріплення (здебільшого з возів і саней, снігу й трупів).

Гетьман не втрачав надії вирватися із страшної пастки (армія була оточена в лютий мороз, не маючи ні палива, ні води). 3 одного боку, готував полки для прориву під захистом табору, з другого — вступив у переговори з кримськими мурзами, аби нейтралізувати їх під час виходу з оточення 30 січня відбувалася гарматна перестрілка, а українська піхота вела влучний вогонь по жовнірах, завдаючи їм великих втрат. Дійшовши згоди з татарами, ранком 1 лютого український табір почав просуватися до Охматова. Всі спроби польської армії розірвати його чи спинити не мали успіху Українці і росіяни, відбивши всі приступи, пройшли через околиці Охматова й подалися до Букова. Отже, кровопролитна битва не виявила переможця, жодна з сторін не могла проводити наступальних операцій.

Польсько-кримське військо відійшло на терени Брацлавщини, де С. Потоцький дозволив союзникам як винагороду брати ясир. До кінця березня край перетворився на руїну. За допомогою жовнірів татарами було зруйновано близько 270 міст і сіл й 1 тис. церков, вбито не менше 10 тис. немовлят і взято в неволю близько 200 тис. осіб. Цей жахливий фінал кампанії став важким ударом для гетьмана, котрий починає втрачати надії на можливість одержання від Московії ефективної допомоги. Довідавшись про відхід на початку квітня татар до Криму, він послав у Брацлавщину полки І. Богуна та М. Зеленського, які до середини травня звільнили її від поляків.