Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Стародавня доба

Слов'яни

У І тис. н. е. на історичну арену стрімко виходять слов'яни — одна з основних гілок давньо-європейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Перша з них — дунайська — була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою — між Дніпром і Одером.

Та ймовірніше, на думку В Барана, контури праслов'янського масиву з часів виділення його, принаймні у II тис. до н. е., з індоєвропейської спільноти і аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни були реально зафіксовані в письмових джерелах, а їх існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Протягом ІІ-І тис. до н. е. праслов'яни могли займати різні території, переміщуючись, водночас не займаючи весь регіон у цілому. Але хоч нині ще не можна остаточно виділити їх старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього відносно раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи з раннього середньовіччя, ареал слов'янського розселення інтенсивно збільшується, а цей етнос займає чільне місце серед інших утворень цього часу.

Уже в трипільський період Україна набуває певних ознак, що й донині лишаються притаманними етнографічній культурі українського народу. Від трипільських і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає волів і мережить ярмо. Так само сивий дим здіймається вгору над хатами, обмазаними глиною. 3 часів Трипілля і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І так само при вході в хату висить зображення вічного дерева в теперішній деформації квітка у вазоні, мотив вишиванок, що проростає з Трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства Вперше про слов'ян — венедів (чи венетів) згадують римські автори І-ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з середини І тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами венетів, антів і склавінів. Тобто на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами.

Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали належать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип'яті і Десни на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. — І ст. н. е. її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури 11-І тис. до н. е. В етногенетичних процесах брали активну участь також носії східних груп так званої пшеворської культури, старожитності якої збереглися на західноукраїнських теренах та в Польщі. Тож далі часом йдуть пізньозарубинецькі пам'ятки та київська культура.

Безпосереднє відношення до формування східного слов'янства мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури — явища з провінційно римськими впливами, які ніби вуаллю прикривали етнокультурну багатоликість Південно-Східної та Центральної Європи Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов'ян до черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та і ерманські угруповання. Перші з них в ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як і інші етнічні групи, до загальної культурної моделі, створеної під впливом римської цивілізації Слов'яни, очевидно, були залежні і політично, особливо після приходу у Північне Причорномор'я готів і створення ними військово-політичного союзу.

Основною силою, яка протистояла готам, були анти — слов'янське населення, що входило до складу дніпро- дністровської групи черняхівської культури Слов'яни зазнали поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх військово-політичних союзів. Вони зайняли місце готського об'єднання у Південно-Східнш Європі.

Ці події, що датуються кінцем IV-V ст., можна вважати початком виникнення нової етнокультури і соціально-економічної спільності, в якій провідне міс це зайняли слов'яни. Про це свідчать пам'ятки V, а можливо, й кінця IV ст., знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Європи. Тут народжувалися ранньосередньовічні східнослов'янські культури і звідси в часи Великого переселення народів у середині І тис. не — почалося розселення північний схід, південь і південний захід. Друга половина І тис. — це час, коли загально-слов'янська спільнота розпадається на три гілки східну, західну та південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, а їх місце займають нові найменування.

Племена полян у минувшину заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян — Східну Волинь, сіверян — Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров'я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь.) В археологічних старожитностях існування східнослов'янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам'ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур, пізніше — лукарайковецької та волинцевсько-роменської, носії яких уже доживають до часів формування Київської Русі.

Починаючи з VI ст., коли слов'янські племена активно заявляють про свої права на кордонах імперії, на них усе більше звертають увагу візантійські автори. Ось як описує їх життя Прокопій Кесарійський «Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому у них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що один із богів — творець блискавок — єдиний володар всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на війну, то дають обіт якщо уникнуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши (смерті), жертвують, що пообіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місто проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають, деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани. Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті. Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий, як і в массагетів (кочовиків). А втім, вони менше всього підступні і каверзні, але и у простоті (своїй) вони зберігають гунський норов. Та й ім'я за старих часів у склавінів і антів було одне».

Звичайно, життя слов'ян було відмінним від візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й їх характеристика істориком у деяких місцях не позбавлена суб'єктивізму.

В слов'янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше і пшениця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби і свиней.

Поступово удосконалювались ремесла Металообробкою — виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів — займались уже майстри — професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичинення шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов'янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в після черняхівський час вийшли з ужитку, IX замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний характер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалось за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній парна сім'я ще не була економічно незалежною, а господарськими осередками були групи родичів із спільною власністю — так звані осередки відокремленої власності (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім'я найближчих родичів (батьки і діти) стала відігравати провідну роль уже за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу саме у цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов'язаний з появою рабства — експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляє «Склавши завжди вбивали всіх, хто (їм) зустрічався. Але тепер, починаючи з цього моменту, і вони, і ті, з іншого загону, начебто сп'янівши від потоків крові, вирішили взяти в полон деяких 13 тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».

На першому етапі рабство у слов'ян було тимчасовим — через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних і брати участь у всіх справах колективу. Таке ставлення переможців до переможених зумовлювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних давала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для стосунків між людом класичного родового устрою.

Воєнні походи у слов'ян, як 1 в інших народів які перебували на етапі розкладу первіснообщинних відносин, попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються й союзи племен, в ареалах яких зосереджуються центри інститутів влади цих союзів. Крім політико-адміністративних функцій такі пункти виконували ролі культових центрів, що й сприяло швидкій появі також і торговельно-ремісничої функції. Часті сутички з сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень.

Досить швидко серед градів почав виділятися Київ (крім нього існували й інші — Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Цьому сприяли, як зазначає П. Толочко, його мікрогеографічне положення (контроль за багатьма притоками Дніпра — основними торговельними артеріями середньовіччя), вигідне топографічне розташування (наявність природних рубежів) на кордоні кількох союзів племен Контактування культурних елементів, перейняття передових досягнень слов'янських племен з самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов'янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їх окремими складовими частинами налагоджувалися тісніші зв'язки, переборювалася вузько-племінна відокремленість. Це засвідчується й пам'ятками матеріальної культури — вони нівелюються, втрачають суто територіальні особливості. Слов'янське суспільство переходило

до нових відносин, за яких більшість населення відсторонювалася від управління й розподілу. В утвореннях нікого типу, що раніше називались «військовою демократією», а тепер дедалі частіше — «вождизмом» (або «чіфдом»), вже існувала нерівність, але ще не було легалізованого апарату примусу. Характерною рисою цього рівня суспільної організації була кумуляція світської та духовної влади. Продовжувався й процес консолідації східнослов'янських угруповань у «суперсоюзи» племен. Зокрема, на території Середньою Подніпров'я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття — території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.

Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. 3 письмових джерел відомо, що у них були культові споруди — храми, капища і требища кількох типів (стовповидні будівлі ПІД дахом, відкриті й закриті храми). Одне з святилищ було відкрите на Старокиївській горі В. Хвойкою. Воно являло собою неправильний кам'яний прямокутник із заокругленими кутами та чотирма виступами. Поряд знаходився жертовник.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подністров'ї Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол — Род. Зображення божества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно, ці три яруси символізують поширений у давнину поділ. Всесвіту на небо — світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву теорії світового дерева. Крім антропоморфних божеств слов'яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Дохристиянські вірування давніх слов'ян знайшли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення — кремації. Можна припускати тільки один напрямок переміщення померлого в просторі — разом з димом поховального вогнища (що споруджувалось у вигляді будинку) вгору — на небо. Знатного покійного супроводжували різні речі, зброя, іноді юнь чи наложниця. Прості общинники (яких було переважна більшість) потрапляли на нове місце перебування часто лише з ліпним горщиком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган. У східних слов'ян, як і в інших індоєвропейців, вірогідно, панувала циклічна структура часу, коли все йде по заздалегідь, раз і назавжди установленому колу. Тому кожна людина, в якийсь момент перебуваючи в одному з «світів», через певний час могла переміститись в інший — один з трьох вищеназваних.

Отже, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на теренах ще 1 млн років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також раніші народи — всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами. Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М. Грушевського. Вона, правда, доповнена і модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення.

Говорячи ж про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, удревнювати — там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше — вже в середньовічні часи. 3 точки зору всесвітньо-історичного процесу це має свої переваги — адже час існування кожного з етносів не перевищує 1200-1500 років, хоч чимало з них загинуло набагато раніше.