Історія України навчальний посібник

Українські землі у складі Литви та Польщі

Суспільні рухи кінця XVI —30-х рр. XVII ст.

У літературі XV і XVI ст. нерідко розглядаються як часи занепаду чи, власне, як «переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI віку» (М. Грушевський). Ця точка зору хибує на недооцінку тих процесів, котрі відбувались упродовж двох століть, сповнених напруженої історичної роботи. Хоч, безперечно, неквапливий плин тогочасного життя різко контрастує з тим вибухом суспільної енергії, який відбувся на межі XVI—XVII ст.

Передусім значний громадський резонанс дістала Берестейська унія. Спалахнула бурхлива літературна полеміка між православними та уніатами, в якій обидві сторони гаряче обстоювали власне бачення подій 1596 р. Ця полеміка, що тривала кілька десятиліть, не тільки не пом'якшила гостроту міжконфесійних суперечностей, а й поглибила спричинену ними суспільну конфронтацію.

Офіційні кола Речі. Посполитої категорично відмовляли православній церкві у праві на існування, що за умов тотожності православ'я та «руськості» сприймалося широким загалом як політика, спрямована на те, «аби Русі не було в Русі». Зусилля шляхти поліпшити ситуацію шляхом висунення відповідних вимог на сеймових засіданнях не мали помітного успіху. 3 часом опозиційність шляхти стала слабшати. На захист православ'я виступило козацтво, що вже наприкінці XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

Це було наслідком як кількісного збільшення рядів козацтва, що поповнювались за рахунок селянських втеч, так і набуття ним певних організаційних форм Передусім, поза межами Речі Посполитої, у пониззі Дніпра, за порогами, сформувався укріплений центр козацтва — Січ, життя якої будувалося на засадах військової демократії. Паралельно козацтво здобуло правове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-х рр. XVI ст. почали використовувати його для несення пограничної служби. Для козаків було встановлено власний «присуд», тобто, вилучено з-під юрисдикції місцевої адміністрації та підпорядковано «старшому і судді над усіма низовими козаками». Цей судовий імунітет поширювався не тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню (їх кількість у 70-х рр. XVI ст. коливалась у межах 300—500 чоловік), а й на тих, що виходили з Низу «на волость» (державну територію Речі Посполитої). Так абстрактна ідея козацької «вільності» сповнилася конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво в адміністративно-правовому відношенні було відділене від решти населення Речі Посполитої та почало оформлятися в окрему станову групу, яка інтенсивно зростала внаслідок «покозачення» селянства й міщан.

У свою чергу козацтво прагнуло поширити свій вплив на якомога більші території. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання, очоленого Криштофом Косинським (1591-1593), учасники якого примушували населення присягати їм у «послушенстві» Козаки захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. 3 Київщини повстання перекинулося на Волинь та Брацлавщину і не припинилося навіть після смерті Косинського, підступно вбитого в Черкасах у травні 1593 р., а в 1594 —1596 рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Останній у своєму листі до Сигтзмунда III висунув власний проект улаштування козацтва що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чоловік, при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Цей план, зрозуміло, так і залишився на папері, а його автор у квітні 1597 р. після тортур був скараний на горло й четвертований Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету Тільки гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). І хоча право на власну юрисдикцію було визнане лише за реєстровцями, під козацьким «присудом» опинялися дедалі нові групи населення, а то й цілі міста.

Зміцнювалися зв'язки козацтва з православним духовенством Завдяки цьому 1620 р., за гетьманування Петра Сагайдачного, який задекларував свою позицію включенням усього Запорозького війська до складу Київського братства, було повністю відновлено вищу церковну ієрархію, фактично втрачену 1596 р. Козаки взяли під свою охорону єрусалимського патріарха Феофана, котрий, маючи відповідні повноваження від константинопольського патріарха, таємно висвятив на сан київського митрополита (ним став Іов Борецький), п'ятьох єпископів і архієпископа полоцького. Це дало новий привід для літературної полеміки й посилило напруженість у міжконфесійних відносинах.

Найбільшого напруження боротьба за визнання прав православної церкви досягла на початку 30-х рр. XVII ст., коли смерть ревного католика Сигізмунда III пробудила сподівання на відродження свободи віросповідання у Речі Посполитій. За цих умов чи не найрішучіше висловилося козацтво, натякаючи в своїх петиціях на можливість повстання, якщо сейм і майбутній король нехтуватимуть інтересами православних.

Широкий суспільний рух змусив сина Сигізмунда III королевича Владислава, схильного до віротерпимості, створити незалежну комісію, яка виробила «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені на коронаційному сеймі 1633 р. Цим актом було легалізовано існування православної церкви та повернено їй частину маєтностей Оновилася ієрархія. Митрополитом на сеймі був обраний визначний церковно-культурний діяч Петро Могила. І хоч не всі суперечності відійшли у минуле, а полеміка між православними та уніатами так і не вщухала, релігійне питання втратило після цього свою гостроту.

Однак неухильно поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом. Зростання сили останнього та його суспільних і політичних амбіцій викликало занепокоєння в офіційних колах Речі Посполитої. Охоче використовуючи козаків у численних воєнних кампаніях, у мирний час вони прагнули зменшити їхню чисельність до кількох тисяч чоловік, занесених до реєстру, та максимально обмежити політичну ініціативу прикордонних «свавільників». Особливе занепокоєння польського уряду викликало втручання козаків у внутрішні справи Кримського ханства, де вони підтримали антитурецьку партію, та кілька зухвалих походів низовців на Константинополь. Тож 1625 р. на Україну було виряджено війська під проводом гетьмана Конецпольського. Гетьману реєстровців Жмайлу не вдалося швидко мобілізувати необхідні сили. Та й за цих умов поляки не змогли завдати козакам рішучої поразки. На Куруковому озері було укладено угоду, за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чоловік (тобто подвоювалася порівняно з 1619 р.). Крім того, козакам заборонялося провадити самостійну політику щодо Криму й Туреччини та втручатись у релігійну боротьбу.

Після цього в Україні кілька років панував відносний спокій. Та вже на початку 1630 р. Подніпров'я охопило повстання, очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Григорію Чорному, котрий займав угодовську стосовно поляків позицію. Повстанці вирушили із Запорожжя «на волость», стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинились у Переяславі, куди невдовзі підійшли польські війська під проводом Конецпольського. Тут поляки зазнали таких значних втрат, що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чоловік; водночас вдвічі, до 2 тис. чоловік, збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на Запорожжі.

Та поляки не дуже покладалися на цю залогу, і саме тому 1635 р. було прийняте сеймове рішення про будівництво фортеці на нижньому Дніпрі. Розташований тут гарнізон мав узяти під свій контроль шляхи на Запорожжя. Замок було споруджено біля першого Кодацького порога. Та тільки-но закінчилося будівництво, як його захопив козацький загін на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою. Ця подія могла стати сигналом до нового козацького повстання. Однак Сулима був підступно виданий реєстровцями та невдовзі страчений.

Із ще більшою силою виявилися суперечності між запорозьким і реєстровим козацтвом 1637 р., під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Повстанці діяли під гаслами боротьби з «ляхами», закликаючи до неї всіх, хто сповідує православ'я. їхні універсали спричинили масове «покозачення» селянства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року боротьба спалахнула з новою силою, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім — Дмитром Гунею. Але перевага була не на боці повстанців, і в липні 1638 р. вони склали зброю.

На скликаній 30 серпня козацькій раді у Києві було оголошено ухвалену сеймом «Ординацію Запорозького реєстрового війська», спрямовану на скасування його привілеїв. Ліквідовувалося козацьке судочинство і виборність старшини. Гетьмана мав заступити обраний сеймом комісар, котрий зосереджував у своїх руках усю повноту влади над реєстровцями, кількість яких обмежувалася 6 тис. чоловік. 24 листопада на раді в урочищі Маслів Став козаки прийняли ці продиктовані їм умови разом із новопризначеною старшиною. Під жорстким військово-адміністративним контролем опинилася не тільки «волость», а й Запорожжя, де дислокувався постійний гарнізон. Запобігати втечам на Низ (що прирівнювались до злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця. Усі ці заходи на певний час поклали край козацькому «свавіллю», і наступне десятиріччя ввійшло в історіографію як період «золотого спокою».