Історія України навчальний посібник

Українські землі у складі Литви та Польщі

Люблінська унія

Об'єднання Польщі та Литви в «єдину спільну Річ Посполиту», здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р., увінчало собою унійні змагання, започатковані у Крево 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь «шкір і печаток (скріплених печатками пергаментних документів), усе-таки не мали унії», — точніше, на середину XVI ст. вона була лише персональною. Така ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку. Однак литовці ревно обстоювали свою державну самостійність. Змінити ставлення до об'єднавчих проектів їх змусила так звана Лівонська війна з Московщиною (1558—1583), яка виснажила матеріальні ресурси країни та помітно позначилася на позиціях шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею. До того ж їй імпонували широкі права, якими користувалася шляхта Корони Аналогічними були й настрої на литовсько-польському порубіжжі,— хоч і з інших причин населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам. Неприхильно ставилася до унії верхівка Литви, яку відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя її настрій виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула Люблін.

Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою програму-мінімум — привласнення Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля «повернення» останніх Польщі, заочного, з огляду на відсутність литовців, вирішення питання про унію, а в разі необхідності — розгортання воєнних дій. Тож, як зауважив М. Грушевський, «супроти рішучого відпору литовських сенаторів (було) кинуто в кут всі фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство Польща звернулася до насильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися добро дійствам унії.

5 березня королівською грамотою Підляшшя й Волинь були приєднані до Корони. Представники цих земель мали прибути до Любліна і, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму. А оскільки вони з цим не поспішали, їм пригрозили конфіскувати їхні маєтки, чим і було залагоджено справу.

Цікаво, що на сеймових засіданнях волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі — певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Легкість, з якою вирішилася доля Волині й Підляшшя, спонукала поляків до дій. Незабарно було знайдено «докази» того, що Киш належить Короні, а заразом — і Брацлавщина. Так було побудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель — передусім до Києва. На цьому і наголошували польські політики, обстоюючи необхідність їх інкорпорації до Корони Брацлавщину та Київщину було «возз'єднано» з Польщею на початку червня Тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 р. ), всі українські землі опинилися поза межами Литви.

У такому «урізаному» вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польщею. Згідно з актом від 1 липня 1569 р. вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (ознакою чого були окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель. Однак наслідком цього було лише внесення пункту про їх «повернення» Польщі у додатковий, по твердний, акт унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином, Волинь, Брацлавщина та Київщина, чию долю було вирішено «в антракті» унійних переговорів, остаточно злилися з Короною Анемічні спроби литовців повернутися до цього питання після смерті Сигізмунда-Августа (червень 1572) не увінчалися успіхом

Вимоги, висунуті шляхтою, на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив американський дослідник Я. Пеленський, у 60—70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування. «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави».