Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України навчальний посібник

Українські землі у складі Литви та Польщі

Церковні та міжконфесійні відносини XIV — другої третини XVI ст.

Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному грунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил для боротьби з Лівонським орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, охрестився за католицьким обрядом і мусив заснувати єпископію (1251). Та це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, «льстиво було». 1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками. Суто прагматичними міркуваннями керувався згодом і Гедимін, котрий, намагаючись зав'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Уже в XIV ст. виразно проявились «руські» впливи у Литві: православ'я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Досить поширеними були й родинні зв'язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити, наскільки далекосяжними могли б бути наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, за попередньою угодою, литовський князь мав стати православним). Проте історія розпорядилась інакше. Саме Ягайло, одружившись на королеві Ядвізі, рішуче зв'язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії язичників — литовців було охрещено за католицьким обрядом, а бояр — католиків зрівняно у правах з польською шляхтою; крім того, за Городельським привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. Згодом, з ускладненням внутрішньополітичної ситуації у Великому князівстві Литовському, привілеями 1432 і 1434 рр. ці права були поширені на руських князів та бояр, щоб стабілізувати становище в країні та «уникнути на майбутнє розколу між народами» Литовської держави. Однак майже через сторіччя,1529 р., чинність Городельського привілею було підтверджено, чому передував протест литовських панів проти призначення троцьким воєводою православного князя Костянтина Острозького (1522).

Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20-х рр. XIV ст. переїхав митрополит) — адже з політичним відчуженням східнослов'янських земель існування єдиної митрополії, цього релікта давньоруської доби, перестало відповідати реаліям часу. Литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Паралельно докладалося чимало зусиль до відновлення єдності католицької та православної церков. Відомо, що, для переговорів, про їх унію на Констанцький собор (1414—1418) Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, 1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточно з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище тощо. Митрополит Ісидор, який представляв на соборі єдину на той час митрополію Київську та всієї Русі, був висвячений папою на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях папську буллу, де повідомлялось про укладення унії.

Однак володар Московщини Василій II виступив проти укладеної у Флоренції унії, й Ісидор мусив шукати порятунку в Римі У 1451 р. Казимир Ягеллончик передав «митрополич столець» московському митрополиту Іоні, хоч і ненадовго після призначення в Римі на київську митрополію учня Ісидора, Григорія Болгарина (1458), йому всупереч опору з боку Іони й великого князя московського, були підпорядковані всі православні литовські єпархії, чим остаточно ліквідовано єдність загальноруської митрополії. За словами сучасника, «відтоді стало два митрополити на Русі — один у Москві а другий у Києві.

Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Царгородський патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина (1467). 3 благословіння Константинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Таким чином, на території Великого князівства Литовського церковну унію так і не було втілено у життя. Як писав наприкінці XVI ст. єпископ Іпатій Потій, «з'єднання грецької церкви з римською мало не півтораста літ по соборі Флорентійському отлогом лежало», причину чого він убачав у недбалості вищих церковних ієрархів. Втім, пояснення цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. Тож недарма Сигізмунд І, на правління котрого припало три литовсько-московські війни, «Русь любительно милував».

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва та ін. Релігійна політика останнього

Ягеллона —польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа — не відзначалася послідовністю. Двічі (1547 і 1551) підтвердивши чинність Городельського привілею, він 1563 р. скасував його, зрівнявши у правах шляхту католицького і православного віросповідань, чим заразом задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.