Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України навчальний посібник

Українські землі у складі Литви та Польщі

Демографічні те етнокультурні процеси XIV-першої половини XVI ст.

Татарський фактор» активно формував демографічну ситуацію в Україні, особливо у Середньому Подніпров'ї, яке, за висловом М.Грушевського, «в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи», а в середині XIII — середині XVI ст. «стало глибоким перелогом, на якім буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка».

Ще у XIII ст. частину населення тут було винищено, частина ж (хай і незначна — верхівка духовенства, дрібні князі та бояри з їх почтами) мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади й, як зазначено в одному з документів XIV ст., до «постійних і надійних джерел прибутків». У Києві на кілька століть осередком міського життя став. Поділ Верхнє ж місто залишилося німим свідком колишньої величі «матері руських міст». Поступово вилюдніли Південна Київщина та Переяславщина, створивши так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів, яка, за висловом італійського мандрівника XIII ст. Плано Карпіні, перебувала «під безпосередньою владою татар». Аналогічні зони виникли у Галицькому Пониззі (Бакота) та у верхів'ях Південного Бугу (Болохівська земля). Сам факт існування певних груп населення, «сидячих за татарами» з власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські відносини не можна осмислювати лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Очевидно, що протягом другої половини ХІІІ-ХІV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Тривалий час цілком толерантним було й ставлення правлячої верхівки Литви до тюркського населення Південної Русі, що виразно засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхти в XV—XVI ст.

Зі зміною традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів наприкінці XV ст. і їхньою переорієнтацією на Заволзьку Орду ситуація в регіоні різко погіршилася Вище вже йшлося про погром Києва 1482 р. Відбудова міських укріплень після цього Менглі-Гіреєвого походу стала загальнодержавною справою, в якій взяли участь близько 60 тис. чоловік, однак київський замок так і не був належно «зароблений і поставлений». Власне, у Вільні та Кракові покладалися не стільки на обороноздатність «украінних» замків, скільки на можливість полагодження стосунків із Кримом. Досить лише пригадати широковідомий лист Казимира до хана, в якому він розцінює розорення Києва як Божий гнів і зазначає з цього приводу. «Хоча б і ти, царю, тому помічником не був, однак (все одно) було тому городу горіти і тим людям загинути, коли на них Божий гнів прийшов, а з Божої ласки у нас є градів і волостей досить» Така позиція не могла не стимулювати подальших татарських набігів, внаслідок яких запустіли обширні території на півдні України. На них практично не поширювався державний контроль Литви. Тож не дивно, що у XVI ст. московські «сторожі» вільно почувалися на теренах Переяславщини, а вихідці з Сіверщини (яка залишалась у складі Московщини до Деулінської угоди 1618 р. ) становили значну частину місцевої промислової людності — так званих «уходників» Крім цих промисловиків, які жили тут «на м'ясі, на рибі, на меду», в ревізіях середини XVI ст. згадуються хіба що «копачі», котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.

Значно відчутнішим демографічним наслідком татарських нападів на Україну були величезні втрати населення. Сучасник задавав риторичне запитання «Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів взяли татари у той чи інший час, хто склав докупи цілу суму і при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу. Хоча, кажуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає». І справді, визначити цю цифру досить непросто, за попередніми підрахунками вона дорівнює, як мінімум, — 2,5 млн убитих і полонених.

Татарські напади впливали й на темпи урбанізаційних процесів, значно уповільнюючи їх розвиток на Наддніпрянщині та Поділлі. Так, на Брацлавщині (Східному Поділлі) у середині XVI ст. було лише два міста й чотири містечка, тоді як на. Волині ці показники становили відповідно 32 та 89. Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначитися на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Та попри ці та інші іноетнічні впливи, збереглося усвідомлення його національної ідентичності — «руськості», що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна.

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-правове відчуження поодиноких земель Джерела XV—XVI ст. вирізняють окремі територіальні групи місцевого населення киян, волинян, подолян тощо. Згадуються і так звані сіврюки — нащадки літописних сіверян, що зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст., коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим переміщування населення, підриваючи основи регюналізму, разом із іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості. Ного ознакою стало використання в літературній традиції початку XVII ст. терміна «Мала Русь», який вирізняв Україну з-поміж інших руських земель.